«На наших очах у місті Черкаси гине велика російська культура»? Чому це не так

«На наших очах у місті Черкаси гине велика російська культура» – пише російською ж таки мовою, можливо, щоб підкреслити парадоксальність ситуації, один шановний автор.

Кілька днів я утримувався від того, щоб відреагувати, але спокуса пояснити в кількох словах, чому це не так, надто велика.

На початку 1980-х зустріти українську в Черкасах було важче, ніж у Донецьку? Що ж, цілком можливо.

Я можу пригадати ще 1960-і роки в столиці тоді радянської України Києві, де двома – хочете, назвіть оазами, а хочете – мовними гетто чи резерваціями, де люди спілкувалися українською, були український драматичний театр імені Івана Франка та Спілка письменників. Ще в кількох місцях Києва українська вживалася спорадично.

Відтоді спливло багато років. Ми вже понад тридцять років живемо не в СРСР, а в Незалежній Україні. Україна віднаходить свою ідентичність і позбувається колоніального минулого, то що ж тут дивного? На жаль, каталізатором цих процесів стала розв'язана Росією війна. Чимало людей, які досі, можливо, не надавали цьому значення, не хочуть, щоб їх ототожнювали з агресорами, з окупантами. І починають усвідомлювати, що російська мова та культура були і є інструментами російської експансії.

А тепер про головне. Та російська мова, що лунала в 1980-х, була суржиком з превалюванням російських слів.

Що ж до великої російської культури...

Хтось колись чув від якогось німця чи іспанця про велику німецьку чи іспанську культуру? Вони справедливо пишаються своїми справді великими письменниками та митцями, але ніколи не скажуть про свою культуру, що вона велика – тим паче у порівнянні з якоюсь іншою.

Велика тільки російська культура та й то лише у... хворобливій уяві росіян.

Більшість великих, якими вони так пишаються, взагалі не російського походження, як то великий російський архітектор Франческо Бартоломео Растреллі, великий російський художник Карл Брюлло (таке справжнє прізвище Брюллова), великий російський поет, нащадок фалаша Ібрагіма Ганнібала Олександр Пушкін...

Імперія русифікувала їх, як русифікувала мільйони інших своїх підданців.

Пушкін – це перша половина ХІХ сторіччя, Сервантес і Шекспір – друга половина ХVI – початок XVII. Щось іще треба доводити? Теза про велику російську культуру – це лише імперський міф, який треба спростовувати, але в жодному разі не поширювати.

А от чим варто зайнятися нашим депутатам і дипломатам, так це – спільно із зарубіжними партнерами – обмеженням ареалу вживання російської мови в різних міжнародних організаціях, де вона з часів СРСР має статус офіційної або робочої, що не відповідає сьогоднішнім реаліям, коли російська мова втратила позиції у країнах Центральної Європи, Балтії та більшості країн СНД.