Антропологічне та поетичне кіно про карпатське село

На самому початку Максим Мельник зауважує, що він просто хотів подивитися, що за люди живуть у закарпатському селі під назвою Стужиця. Спочатку познайомився з біологинею Нелею Коваль, потім із поштаркою Марією Псяйкою і зрештою з фермеркою Ганною Вудмаською — вони й стали трьома героїнями. «Три жінки» — це дипломна робота Максима в кіноуніверситеті Бабельсберг імені Конрада Вольфа в Німеччині.

Зазвичай, якщо локацією зйомок указано Закарпаття, це звучить радше як пересторога. Мальовнича фактура спотворює сприйняття: знай собі фільмуй ритуали, гори, колоритні костюми — і отримаєш чергове туристичне відео, в якого хоч пара глядачів та й знайдеться.

Максим Мельник

Гори в «Трьох жінках», звісно, є, зняті з потрібною часткою святобливості оператором Флоріаном Баумгартеном (лагідно охрещеного Ганною як Німець). Зрештою, Стужиця розташована в глухому куті прямо на стику кордонів між Україною, Словаччиною та Польщею. Але пейзажних зйомок рівно стільки, скільки треба. Хоча країною виробництва фільму вказана Німеччина, Мельник — уродженець Ужгорода, працював журналістом на регіональній телестудії, він не чужий тут, навіть розмовляє місцевим діалектом, легко вимовляючи всі ці «паця» та «вусімто». Саме таке перебування в матеріалі дозволяє йому не дивитися на Стужицю та її жительок із відстороненістю етнографа чи антрополога. Вже після першої третини фільму, побудованої більш-менш як традиційне спостереження, він максимально скорочує дистанцію: не просто розмовляє з селянами, а фактично живе їхнім життям. Читає їм гороскопи, п’є з ними червонястий самогон, прибирає сніг перед хатою, розкидає гній по полю, купує Ганні оте паця (тобто порося).

Власне, ці три жінки — соціальний мінімум, необхідний і достатній для розуміння того, як тут живеться.

Для Ганни земля — її робота й доля; вона сама — частина цього ландшафту. Коли Максим захоплено каже про краєвид: «Краса!», Ганна знизує плечима: «Гори та гори».

Неля — це раціональний погляд. Вона працює в Національному парку, розташованому неподалік, намагається дослідити це місце на мікрорівні, копирсаючись в екскрементах тварин чи вистежуючи кажанів: вона знаходить те приховане, непомітне, з якого починаються довжелезні харчові ланцюги всього краю.

Марія — це зв’язок Стужиці із зовнішнім світом, вона посланець держави, який несе благу звістку у вигляді пенсій, і хоча ця звістка геть невелика, сама вісниця має бути весела. В Марії безжурний характер, вона хвацько перекидає стаканчик-другий самогонки зі своїми клієнт(к)ами і для будь-якої ситуації знаходить влучне слівце.

І в кожної з них своя драма. Ганна пережила обох синів і чоловіка. Неля мучиться з вічно зламаною машиною та веде наукову роботу здебільшого на власному ентузіазмі. Марія виїздить на заробітки в Словаччину — пошту закривають.

Звісно, цими трьома справа не обмежується. Максим спраглий до цікавих облич і характерів, намагається прописати коротенькі сюжети навіть випадковим перехожим. Дитина, зустрінута по дорозі, п’яниці-лісоруби, хвацькі продавці поросят, жіноцтво на гулянці з танцями — всі ці персонажі захоплені камерою з неореалістичним гумором і любов’ю до деталей. Мельник так само вдало вловлює кумедні ситуації на кшталт акту освячення автомобіля, радості Нелі від виявлення ведмежого посліду чи метких балачок із Ганною Василівною. Не упускає тварин і навіть комах — зазирає на всі поверхи життя, на всі рівні буття. Не приховує ані злидні, ані горе, ані веселощі.

Отак, почавши із суто студентської цікавості, крок за кроком досліджуючи Стужицю, Мельник зрештою витворює максимально об’ємну картину реальності, в якій опинився. В підсумку виходить достоту поетичне кіно, і це поетика сучасна, витворена без обридлих буколічних штампів, але з любов’ю. =

В останньому кадрі долина ховається в тумані, зв’язок між Ганною і Максимом губиться. Чи це туман забуття, що колись наснився Ганні перед весіллям, чи молоко її «щасливої корови»: в цієї землі своя правда та своя загадка.