Тихе й суворе кіно. На кінофестивалі в Локарно відбулася світова прем’єра українського фільму «Степне»

«Степне» — фільм у прямому сенсі вистражданий. Робота над ним із моменту виникнення задуму зайняла понад десять років. На етапі зйомок були скандали, пов’язані з фінансуванням. Тим не менш, маємо результат.

На самому початку кар’єри Марина Врода стала першою українською режисеркою, яка отримала «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю за короткометражку «Крос» (2011).

Марина Врода (фото: Ігор Македон)

Звісно, що на її повнометражний дебют очікували. Правда, навіть «Золота гілка» — надто в наших умовах — не гарантує подальших успіхів. Але все добре, що добре продовжується.

Локарно вважається четвертим кінофорумом за важливістю після Канн, Венеції й Берліна. Українські фільми раніше там змагалися й перемагали: так, торік «Як там Катя?» Крістіни Тинькевич отримав дві нагороди в паралельному «Конкурсі кінематографістів сьогодення». У Вроди виклик серйозніший: основний конкурс.

Загалом, «Степне» — кіно дуже притлумлене, стримане і в інтонаціях, і в кольорах. Головний герой, інженер Анатолій (Олександр Максяков), приїздить розбитою дорогою в замизканому ПАЗику в село, де доживає останні дні його мати (Ніна Антонова). Довкола — голі чорні дерева, рештки снігу на ланах. Небагата, невесела, невбивана українська провінція. Врода так і веде дві паралельні оповіді з самого початку: сімейна драма та драма історична. Вони слугують коментарями одна одної. Але друга помітніша за першу.

Між сином і матір’ю, між сином і сином лишається забагато недоказаного. Другий син, Олексій (Олег Прімогенов), з’являється вже на похорон. Чому не приїздив раніше — неясно; так само без сюжетних наслідків осідають передсмертні зізнання героїні Антонової про якийсь скарб і про єдине кохання її життя. Взаємне притягнення між Анатолієм і сусідкою Анею (Радмила Щоголева) виглядає дещо зібганим і необов’язковим. При цьому для розвитку цих ліній удосталь часу, адже за основу авторської оптики Врода бере спостереження: довгі кадри, статична камера, нечасті монтажні склейки. Проте метод інколи обтяжує: кожна пісня має бути доспівана, кожна справа дороблена — а це не просто сповільнює, а в певні моменти геть чисто зупиняє дію.

Найцікавіше відбувається, коли кадр заповнює народ. Давній досвід роботи Вроди з масовкою на «Щасті моєму» Сергія Лозниці (2010) дався взнаки: в «Степному» прекрасні багатолюдні сцени. На більшість ролей другого і третього планів Марина відібрала справжніх дідів і бабусь із Сумщини, віддала їм значну частку екранного часу. Вони точать ляси, закуповуються з машини, котра привозить хліб-олію-картоплю-сіль-лампочки раз на тиждень, моляться, декламують вірші, співають і навіть пританцьовують.

Ключовим, навіть кульмінаційним тут є тривалий епізод поминок у середині фільму. Завдяки точно виставленому освітленню колорит цього довгого полілогу наближається до класичних живописних полотен (оператор — Андрій Лисецький); а головне — обличчя. Старі, середнього віку, навіть пара дітей — вони не просто відбивають на собі весь біль, сутінки та втомлену красу цього краєвиду, а й складають разом власний літопис. Те, як вони їдять, п’ють, сміються, співають, як згадують про Другу світову, про голод 1947 року, або як комусь залізла миша прямо в плаття — це той-таки великий історичний наратив, але на глибоко емоційному, інтимному рівні: мовлене записане на тілах мовців. Хор виконує першу партію, відтісняючи протагоністів — та, зрештою, в Україні громада найчастіше і є головною героїнею. Зокрема вже на цій війні.

Реалізм Вроди може здатися надто суворим. Та хоча в Анатолія й Олексія не лишається нічого, крім спогадів, Степне — живе.

Рішення фестивальних журі оголосять уже сьогодні. Головний приз — «Золотий леопард» за найкращий фільм. Також є окремий спецприз основного журі та «Срібні леопарди» за найкращу режисуру, найкращу жіночу й чоловічу ролі.