Нема нічого, а він живе. Дебютний фільм Ольги Семак «Деміург» — чудовий зразок нової хвилі поетичного кіно

Ольга Семак — із того ряду режисерів і режисерок-самородків, котрі потрапили в професію, оминувши формальну освіту. Раніше Ольга працювала на телебаченні. У 2014 році робила матеріал про лавреатів Шевченківської премії, серед яких був відомий театральний і кіноактор Петро Панчук. Власне, тоді Ольга й дізналася, що, окрім іншого, Панчук керує аматорським театром у рідному селі Лобачівка на Волині. Керівництво каналу не схвалило незрозуміле відрядження. Але нездійснений телевізійний сюжет почав виростати в щось більше у 2018 році, коли Ольга та її сестра Олена Семак, згодом продюсерка «Деміурга», вирішили перейти від журналістики до кінематографії. Зйомки фільму завершилися за лічені місяці до повномасштабного вторгнення — у жовтні 2021-го.

66-річний Панчук — один із провідних акторів Національного театру імені Франка. Його амплуа — невротичні, вразливі, неоднозначні характери. Власне, його шлях до сцени почався саме в Лобачівці, завдяки місцевому ковалю та шанувальнику мистецтва Йосипу Борисову, якого пан Петро вважає своїм учителем. Його спроби зацікавити односельців театром — свого роду повернення боргу. Спогади про Борисова виринають у вигляді хроніки, де той, виряджений у різні костюми, влаштовує цілі, як би сьогодні сказали, перфоманси.

Узявши за героя настільки досвідченого й виразного артиста, як Панич, режисерка зробила, можна сказати, майже безпрограшну ставку. Майже — тому що з акторами завжди є загроза, що вони працюватимуть на камеру, навіть якщо немає команди «мотор». Але Семак уникає перетворення фільму на небажаний бенефіс. І відштовхується вона від назви.

Деміург — двоїстий термін. У Древній Греції так позначали творця всього сущого, Всесвіту загалом, а також майстра, вільного ремісника, який протиставлявся землевласникам і землеробам. Згодом деміург став патетичним синонімом будь-якої творчої людини. У фільмі «Деміург» — це так само спектакль за прозою Бруно Шульца, який іде на малій сцені театру Франка і де Панич грає одну з ролей.

Власне, всі ці значення так чи так стосуються протагоніста. Він справді майстер театру, який протистоїть селянам, намагаючись добитися від них бодай мінімальної залученості до того, що він робить у Лобачівці. Йому болить, що він не чує ввечері пісень у селі. Репетируючи з односельцями, він, не соромлячись у висловах, називаючи їх «дресированими мавпами», намагається видобути з трупи справжню щирість, побачити їх на кону принаймні настільки ж цікавими, якими вони є в житті.

Кадр фільму «Деміург»

Семак показує Петра і в інших ситуаціях, які виключають будь-який награш: зі своїми дітьми, з дружиною, на лані, де він прибирає кукурудзу, в місцевому оркестрі — грає на сурмі. Окремий акцент — на ногах: Панич у селі любить ходити босоніж, дійсно як такий собі пророк, волинський даос, чистий тобі деміург — і до того ж ці натерті стопи додають зворушливості.

І, звісно, він інакший у театрі Франка: професіонал за роботою, не віддає накази, а виконує їх — цілковито відмінні інтонації, жести, емоційні кольори.

Більша частина фільму, втім, знята в Лобачівці. Семак показує всю сільську рутину: прибирання сіна, підготовку силосу, зміну сезонів, молебні в маленькій церкві, радянський пам’ятник, що стирчить поруч із цією церквою з недоладно простягнутою рукою. Але фільм не тоне в буколічному замилуванні. Багато в чому це заслуга операторів — Сергія Сивка й Олександра Течинського. Останній відомий як режисер заворожливим фільмом «Дельта» (2017). Манера Течинського — надзвичайна увага до деталей, вміння помічати красу в найбуденніших речах, виловлювати з натовпу цікаві типажі й ситуації — далася взнаки у «Деміургу». Тут красиво й колоритно буквально все — іржаві замки та впалі ягоди, зорані лани й засніжені пагорби, корови й курки, молоді й старі обличчя.

Часом кадр, як-от катання в санчатах по замерзлій річці, сягає практично брейгелівського рівня живописності. Епізод сільського базару з продажем розкішного півня — це просто мініфільм у фільмі, шкіц, гідний окремої відзнаки.

Але, варто повторити, Ольга й Олександр уникають заяложеної пасторальщини. Ця земля і має бути красивою, бо це земля деміурга. Він виростає з неї своїми босими п’ятами, він бере від неї силу й розчиняється в ній у фіналі, йдучи пшеничним полем, гублячись серед високих жовтавих стебел.

Олена та Ольга Семак

Поетичне кіно стало для нового покоління мало не синонімом лайки. Але погляд, що поетизує, — не зашкарубла догма, а цілком дієвий — за умови правильного застосування — інструмент, і в Семак він працює. В поетичній картині «життя персонажів невіддільні від природного універсуму» (Лариса Брюховецька). Краєвид у такому фільмі іноді навіть отримує власну персоніфікацію — і нею стає Панчук, котрому односельці заздрять, бо в нього «нема нічого, а він живе». Цілком безкорисливий босий деміург. Ремісник, що майструє висоту.