Інформаційна війна. Ми втрачаємо перевагу за кордоном
Інформаційна війна. Ми втрачаємо перевагу за кордоном

Інформаційна війна. Ми втрачаємо перевагу за кордоном

Після Франкфурта можу чіткіше сформулювати думки, які протягом досить тривалого часу намагаюся донести до читачів у контексті хейту та кенселингу російської культури за кордоном, а також життя нашої діаспори.

Тезово:

1

Європейці та американці, які докладають значних зусиль для підтримки України дуже часто не розуміють нашого прагнення зупинити їхню співпрацю з «хорошими русскими». Зокрема, вважають задовільними і достатніми такі аргументи:

  • він/вона проти Путіна;
  • він/вона допомагає Україні;
  • він/вона не живе у Росії багато років;
  • він/вона у власній творчості висловлює більше антивоєнних антипутінських наративів, ніж левова частка українських діячів культури;
  • індивід не несе відповідальності за свій народ та свою державу (ця теза, насправді, головна).

2

Європейські видавці, слушно зауважують, що Україна на державному рівні за півтора роки майже нічого не зробила для системної промоції власної культури і, в тому числі, літератури, тоді, як Росія невпинно нарощує свою присутність у цій сфері:

  • українські державні інституції не ведуть агресивної політики щодо компенсації вартості авторських прав, перекладів, друку і просування нашої масової літератури, в той час, як книжки росіян невипадково не тільки є в книготорговельних мережах, а й виставлені на касах (сам бачив);
  • не створили мережі книгарень (відділів), яка була б розрахована на нашу тимчасову еміграцію (росіяни це зробили за нас, охопивши не тільки свою безпосередню аудиторію, а й наших мігрантів, яким немає з чого обирати. Книжки російською в руках закордонних украінців – буденність, на жаль);
  • наші державні інститути досі не налагодили співпраці з європейськими колегами щодо організації турів наших письменників. Йдеться в тому числі про військових, яких варто залучати не тільки до виступів перед новою і старою діаспорою, а й до найбільших політичних та інформаційних майданчиків Європи. Єдиний, хто системно цим займається – Андрій Курков. Значний внесок у справу також роблять Оксана Забужко та Юрій Андрухович. Саме вони і отримують на свою адресу не зовсім лагідну критику публіки.

3

Не існує вже того лояльного інформаційного поля для поширення правди про Україну, яке було півтора роки тому. Варто визнати, що ми на цьому тлі програємо жорсткому і дуже системному інформаційному тиску росіян на теми:

  • українська корупція;
  • слабкі результати контрнаступу. Не розуміння європейців, що швидка перемога із настільки сильним ворогом – неможлива;
  • ставлення європейців до біженців з України. Тут кожна комаха стає слоном;
  • вступ до НАТО та ЄС – невідомо коли, а проблеми – зараз;
  • залежність Європи від Росії. Неможливість її знищити, як державу, необхідність все одно домовитися, а цьому заважає Україна, яку потрібно примусити до миру. Ця теза найчастіше повторюється.

4

Це справді складні питання, на які ми не навчилися вчасно відповідати в Європі. Наша комунікація глобально заснована на цілком хибній тезі про те, що європейці максимально занурені в українські реалії і пояснювати їм нічого не потрібно. Врезультаті ми маємо:

  • на тлі постійного потепління ставлення з боку політиків (завдяки особистим контактам з першими особами нашої держави) поступове зниження градусу підтримки населення, прохолоду в Німеччині, суперечливу передвиборчу риторику в Польщі; те, що українське питання стає заручником політичної кризи в США.
  • українська тимчасова еміграція ризикує стати постійною. Сьогодні Україна не веде з ними реального діалогу про повернення, не надає ніякої інформаційно-культурної підтримки; жахає відкриттям кримінальних проваджень на тих, хто повернеться; не працює над «підйомними» та робочими місцями для таких людей. Програми «Єповернення» поки що немає, на жаль.

5

Тому багато хто і серйозно розглядає перспективу залишитися на новому місці назавжди. Вивчає німецьку або польську, забуваючи рідну – українську. Не соромиться говорити російською в публічних місцях, дивиться російське ТБ, новинні сайти, живе поза українським інформаційним контекстом, не цікавиться станом справ на Батьківщині. Останнє – найгірше.

Після цього не дивуйтеся хвилі отримань українцями через рік-два громадянства інших країн.

6

Проте, наша діаспора – патріотична. Вона збирає кошти, підтримує зв‘язок з близькими, проводить заходи. Це – колективне свідоме. А індивідуальне підсвідоме – це вирішення власних проблем щоденно та щогодини.

Після таких публікацій головне питання – «А що ти запропонуєш?». Відповім.

Один із державних органів має створити в собі департамент, який буде постійно публічно опікуватися нашими людьми за кордоном:

  • сайт;
  • відповіді на гарячі питання і щоденна допомога в них;
  • безкоштовне надання культурного продукту – кіно, електронних та аудіокнижок, музики, лекційної програми, в тому числі для дітей;
  • програма підтримки для тих, хто повертається. Є сенс докладно поглянути на досвід Ізраїлю.

Весь час з потрібно говорити з нашими людьми за кордоном. Зокрема, президенту.

Наше майбутнє створюється військовими. Але, якщо ми будемо так легковажити нашими громадянами, отримаємо країну з проблемами без рішення.

Источник материала
Поделиться сюжетом