"Росіяни теж вчаться". Михайло Кукуюк – про те, як довго йтиме війна, втікачів-артистів та "гниленьких" акторів із РФ
"Росіяни теж вчаться". Михайло Кукуюк – про те, як довго йтиме війна, втікачів-артистів та "гниленьких" акторів із РФ

"Росіяни теж вчаться". Михайло Кукуюк – про те, як довго йтиме війна, втікачів-артистів та "гниленьких" акторів із РФ

Михайло Кукуюк – актор театру й кіно, музикант. Служить у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. З 2014 року їздить з концертами на підтримку ЗСУ по військових частинах та шпиталях.

У розмові з OBOZ.UA артист розповів про настрої українських бійців, ймовірні прогнози щодо закінчення війни та "гниленьких" російських акторів. Ми зустрілися з Михайлом після чергової вистави в театрі.

– Як змінилося ваше ставлення до роботи з війною?

– Вважаю, що з 2014 року серед працівників нашого цеху з’явилося більше відповідальності. Ми не можемо лише декламувати якісь патріотичні, звитяжні речі, треба відволікати українців і в інший спосіб – і з допомогою вистав на життєві теми тих же комедій. А потім це вже критики розберуться, доцільно воно чи ні. Наша мета – хоча б трошки розрадити в непростому сьогоденні. А життя, на жаль, потім нас знову поверне до реалій – тільки вимкнемо фільм, закінчиться вистава або пісня, яку щойно прослухали. Взагалі ми, артисти, зараз опинилися в непростому становищі: знімаєш кіно на якусь класичну тему, кажуть: "З глузду з’їхав? Війна йде!" Знімаєш про війну: "І так важко, а ти ще й про війну". Але робити треба. Насамперед чоловікам, які зараз не на фронті.

– Як ви ставитеся до тих чоловіків, які з початком вторгнення виїхали за кордон?

– Ті, хто повтікали за кордон і там сидять, а потім приїдуть і будуть нас вчити жити, як жити – то окрема історія. У який спосіб вони повтікали – це питання до СБУ та прокуратури. Працівники шоубізу – ці факти відомі. З деякими з них стикався особисто ще кілька років тому, коли брав участь в одному з розважальних телешоу.

– Йдеться, мабуть, про проєкт "Танці з зірками", де ви відтанцювали вісім ефірів, а далі відмовилися брати участь. Як згадуєте ту роботу зараз?

– Загалом ми, конкурсанти, в проєкті здружилися, на репетиції я не йшов, а біг. Але не пам’ятаю, щоб наш танець із моєю партнеркою хоч раз похвалили члени журі. Крім того, час від часу виникали конфлікти. Наприклад, мені якось сказали, що маю вийти на танцювальний майданчик у радянській формі під пісню "Темная ночь". А ефір планувався в перший день вересня. Кажу: ви не забули, що було в цей день 1939 року? А вони почали тиснути на те, що "діди наші воювали". Кажу: "В мене дід до Берліна дійшов, але до чого це?".

– А як складаються ваші стосунки з телеканалом зараз? Он співак Дантес написав кілька рядків про журналістів, які захищали в суді Коломойського, і, за його словами, через це йому відмовили в участі в різдвяному концерті, який знімав телеканал.

– У нас стосунки як маргарин: ні користі, ні шкоди. Транслювалися фільми з моєю участю – "Слуга народу" та ті ж "Свінгери", які крутять часто на Новий рік.

– Ви з колегами їздите на фронт із виступами. Розкажіть про ці поїздки.

– От знову збираюся післязавтра, я мобільний – зібрався та й поїхав. Цікаве вам зараз скажу: цими виступами не тільки прагну допомогти нашим воїнам переключитися, передусім себе розраджую. На нулі зі мною стається дуже дивна історія: неймовірно заспокоююсь. Не знаю чому: Дружківка, Бахмут, Авдіївка… Там я спокійно сплю. І гумор там гостріше сприймається. А скільки його там! Мені здається, що нашим кіновиробникам треба їздити і збирати історії. Там кожен боєць – це готовий сценарій. Жоден "рядовий Раян" не зрівняється.

– Пам’ятаєте свій перший виступ? Що відчували?

– Внутрішній глибокий видих, неймовірне задоволення від того, що при ділі. Поряд – красивенні люди у військовій формі, неймовірно гарна місцевість. Я навіть вирішив прогулятися по травичці. Але хлопці за руку вчасно вхопили: "Тут міни, "пелюстки" розкидані кругом".

Ми виступали в бригаді, яка утримала північний напрямок Києва, не дала росіянам дійти до Броварів. Звідти Тетяна Чорновіл, яка знищила там свій перший російський танк. Це про жінок на війні – недарма цей постріл зробила саме жінка. Я вважаю, що в нас у країні матріархат, хоч би хто там що не казав. Жінка розумніша та вправніша за чоловіка. Згадайте наші приказки на зразок "поки не нап’юся, чорта і жінки не боюся". На відміну від росіян, у нас і мати, і жінка, і дочка, і сестра – це дуже важливо. Чоловік іде на війну і каже: "Мамко ж моя, не лай мені". Я вважаю, що це прекрасно – у нас цивілізована культура.

– Ви розповідали в інтерв’ю, що в лютому минулого року вас не взяли в тероборону через проблеми з зором.

– З тих же причин не опинився на фронті. Коли нам у театр прийшли повістки, пішли з хлопцями ставати на облік. Мене не взяли – зіпсоване очне дно, астигматизм нашарувався, високий ступінь короткозорості – мінус 11. Нині весь час думаю, де можу знадобитися. Знаю театри, де працівники пішли одразу на курси психіатрії військової. Зараз це потрібно, бо приходять з фронту військові, які вигоріли через контузії та пережитого шоку.

Ми всі маємо піти на тактичну медицину, бо невідомо, що завтра буде. Росіяни теж вчаться. В наших новинах помітив тенденцію: мовляв, все буде добре. Я не хочу казати, що на нас надівають рожеві окуляри. Однак вважаю, що треба частіше дивитися правді в очі: ворог підступний, лихий та підлий. І їх елементарно більше, ніж нас. Ще відомий німецький політик ХІХ сторіччя Бісмарк казав: не ходіть в Росію, бо, по-перше, це довгі дистанції, друге – великі кліматичні різниці, і третє – низький рівень запитів у народу. Не потрібна їм та цивілізація. Дрова матері привезуть за вбитого сина – та й добре.

А ці журналісти опозиційні російські, письменники, співаки… Коли чую тих, хто ніби на наших позиціях – такі фрази будують, заслухатися можна. І думаю: от чого ви такі розумні, а кагебіста допустили до влади? Сексота, стукача. Як допустили таке після того, як батьки гнили в ГУЛАГу та на Колимі через таких, як він? У нас тільки прийшов Яник – Майдан піднявся. Росіяни, на мій погляд, завжди були дуже нерішучими. Пам'ятаєте, гурт "Наутилус Помпилиус"? Так от в часи перебудови його лідера попросили поміняти рядки у пісні "Скованные одной цепью". Зараз це звучить так: "За красным восходом – розовый закат", а мало бути: "За красным восходом – коричневый закат". Він у своїй творчості передбачив російський фашизм. Але поступився принципами і змінив слова. І це у той час, коли можна було казати правду – був, нагадаю, час перебудови. Демократії хоч якоїсь.

– Ви вважаєте, що хороших росіян не існує?

– Не в цьому справа. Давайте не будемо казати, що хороші росіяни – мертві росіяни. В мене є знайомі росіяни, які воюють за Україну. Один з них приїхав ще в 2019 році і досі – на фронті. Б’ються за нас, сидять у холодних окопах. А також не забуваймо (ми з вами вже сьогодні говорили) про українців, які першими опинилися за кордоном. І буде дуже боляче, якщо ці всі Винники, Потапи та Ями після перемоги приїдуть додому, а українці побіжать на їхні виступи, ніби нічого не сталося.

Хоча мушу визнати: обставини можуть бути різні. В мене є знайомий, який чесно сказав: боюся, мені страшно. У нього четверо дітей, зараз із-за кордону ганяє машини для військових. З тих, що на фронті, знаю декількох, які зізнаються, що сталася пертурбація. Людина каже: не знаю, що робити, в мене немає внутрішнього щему – коли виходиш на сцену і хвилюєшся. Після фронту щось зникло, не можу пояснити чому. Мабуть, полишу професію. А я не знаю, як цьому зарадити, які слова дібрати.

– Війна дуже калічить людей…

– У мене є друг – акторка, яку вважаю однією з найкращих в Україні. Вона зразу пішла в ЗСУ, а зараз – у військовому шпиталі. Ми знаємо людей, в яких посікло обличчя та тіло, а є люди, у яких мозок не впорався з усім цим. Ми разом вчилися у одного з найкращих викладачів театрального – Миколи Рушковського. Їй казали: "Світланко, ти однозначно будеш десь у Європі". Вона не брала участі в безпосередніх зіткненнях, як жінка, була при кухні. Але чомусь люди думають, що такі люди більш захищені, ніж бійці. По-перше, робота пекельна: о п’ятій ранку маєш встати, начистити купу всього, приготувати, а потім перемити. По-друге, кухня – це також стратегічний об’єкт, туди так само прилітає, як і в окопи.

– А як ви ставитеся до своїх колег із Росії, які виявилися безхребетними пристосуванцями?

– Я пам’ятую, як вони приїжджали, як до них тут ставилися. Машков знімався у Балаяна в Києві разом з Костем Степанковим та Адою Роговцевою. А Безруков у "Матчі смерті" про події під час війни в Києві. Правда, чогось там весь час плаче: кон'юнктивіт чи що? (сміється) Щоб викликати сльози в глядача, не треба так награно ридати в кадрі.

Про Хабенського взагалі мовчу. Один мій знайомий актор знімався з ним у спільній картині і попросив сфотографуватися разом. Той каже: давай. А це був час, коли знімали ще на мильниці. Актор зробив фото, а коли забирав з фотостудії знімки, побачив, що російський колега, його обіймаючи, іншою рукою показує середній палець в об’єктив. Я спочатку не повірив, мовляв, бути не може, він же з Петербурга – ніби інтелігентного міста. А потім побачив світлину. Отакі вони гниленькі.

У мене є знайомі, які свого часу дуже полюбляли фільми з тим же та Безруковим. Я не розумів цього. Оця "Бригада" – ну про що це? Люди, які пройшли серйозні 90-ті, розуміють, що романтизувати бандитів – маячня. Це були злодії, ґвалтівники, вбивці. Абсолютно негарні люди. Росіяни зараз зробили новий серіал "Слово пацана". Я пам'ятаю цих казанських, стикався з ними особисто. Справа в тому, що мені першу операцію на очах робили в Москві. І до мене на Київському вокзалі, коли їхав додому, вони вчепилися – це страшні люди. Але трохи злякалися, бо в мене після операції око було сильно надуте, пішли геть. Замість того, щоб думати про автономію – боротися за відокремлення Татарстану від Росії, вся їхня звитяга та мужність пішла на те, щоб бити морди. У Москву поїхати – вибивати гроші на вокзалах. Оце все, що можуть. А тим часом у них в землі лежить вся таблиця Менделєєва, можуть жити розкошуючи, а вони годують Москву.

– А що думаєте про наших, які повернулися додому з Росії, де будували творчу кар’єру, тільки тоді, коли почалося вторгнення?

– У Сашка Положинського якось брали інтерв’ю, де запитали, як ставиться до колег, які з великою війною перейшли на українську, перекладають свої пісні. Він сказав, що головне, щоб це йшло від чистого серця. А я собі думаю: як воно піде в людей щиро, якщо в них мізки заточені складати риму російською?

Не секрет, що багато хто з наших попсових виконавців наслідували російських. А росіяни, і це теж не секрет, все крали із-за кордону. Виходить, ми крали вкрадене… Наші продюсери замість того, щоб виробляти якийсь гарний автентичний продукт, ту ж "ДахаБраху", беруть те, що звучить попсовіше, бо треба на корпоративах "косити" гроші.

Але в нас і були, і є прекрасні колективи. Наприклад, от ви чули про рок-гурт "Stoned Jesus"? Прекрасна музика. Вони чи не першими показали, що український колектив може мати неабиякий попит у Європі. Однак нещодавно мали їхати з концертами за кордон, а їх не випустили. От це прикро.

– Коли ви приїжджаєте до хлопців на фронт, що вони кажуть: надовго війна?

– Дурного народу в Росії багато. По голові дали тим, хто забрав у нас комору, але треба зробити так, щоб інше – кімнати – не забрали. І ми знаємо, що в того умовного сусіда, який "віджав" частину нашого житла, є ще ціла сім’я, яка приглядається до нашого помешкання. А ще в наших родинах є люди, які кажуть, що не все так однозначно. Я не знаю, скільки війна триватиме фізично, але те, що вона буде продовжуватися на іншому рівні, – це однозначно.

Мені здається, що це протистояння – надовго. Росіяни продовжують накачувати ситуацію. Понаскладають пісень, назнімають фільмів. Мені хтось казав, що в них п'ять чи шість картин зараз запущені про Маріуполь. І люди віритимуть цій пропаганді. Навіть у 70-х роках, коли вже був переможений нацизм, третина населення Німеччини вважала, що Гітлер просто не розібрався в ситуації, трохи переборщив, але хотів якнайкраще для Німеччини. І це ми говоримо про націю, яка розумніша і виваженіша, ніж наш східний сусід.

Ми маємо справу з дуже підлим ворогом, який тисне на слов'янство, віру. А в нас є люди, які досі бігають у церкви Московського патріархату. Якось у нас сталася така розмова з військовими на фронті. Один каже: "У нас теж має бути відкритий дуже сильний відділ пропаганди". А з ним засперечалися: "Ну, ми ж не росіяни". А він: "Поки ми будемо гратися в толерантність, вони знову залізуть через церкви, фільми та попсу".

Росіяни в популяризацію своєї мови та культури вкладають шалені кошти. А деякі наші люди досі не розуміють доцільності української мови. Припустімо, ота російськомовна викладачка в столичному виші, яка "топила" за русскій мір, працювала собі спокійнісінько. А львівський виш вийшов із протестами проти Фаріон, яка всього- на-всього сказала необережну фразу. Ну, вона сказала таке, але я знаю, що хлопці з Азову, ті, що російськомовні, ніяк не відреагували на слова. Це її фронт – мова. Замість того, щоб чубитись між собою, нам треба згуртовуватися, бо разом потім йти в розвідку. Всі ми будемо солдатами.

А боротися передусім з іншим: не пробачати зрадників. Мені вискочила нещодавно якась реклама з Бойком, божечки, він ще тут ходить, щось варнякає. Вистачає совісті щось молоти. Нам треба скинути баласт весь – цих Повалій та Лорак. "Кроликів" цих, гумором яких отуплювали наш народ. Медведчук собі спокійно гуляв по Києву, який свого часу не захистив українського генія Стуса. І коли в цього так званого адвоката брали інтерв’ю, він запевняв, що все зробив правильно. Мовляв, вірші поета не подобалися.

А ми нині знову готові все пробачити: мовляв, живемо ж у демократичному суспільстві, мусить бути опозиція. Але опозиція – це трохи інше. Будь-який опозиціонер у Польщі – це передусім патріот своєї країни. Ми повинні не давати можливості зайти сюди російському – вони шукають шпарини, щоб знову залізти. Ніколи не забуду, як приїхав в одну з церков на Подолі священник з Росії: "Мені хоча б зиму перебути. Питають: "Що, у вас там усе так погано? Кажете, що з Підмосвков’я". А він: "Взимку їсти немає чого. Чоловіки на заробітках, жінки п'ють. Діти вже теж починають, а старі лежать, бо пити вже не можуть. Хоч би хто яєчко приніс, нічого немає". Я вже не згадаю, чим закінчилася ця історія, але людина коротко описала стан речей, який спостерігається не в якомусь Нижньовартовську, а під Москвою.

– Ще хочеться запитати трошки особисто про вас. Ваші батьки – народні артисти Петро Кукуюк та Антоніна Паламарчук. Що пам’ятаєте з дитинства?

– Коли з братом лягали спати, батьки інколи приходили до нас, і ми співали. У нас була своя колективна колискова, яку виконували. Мама дуже гарно співала українські народні пісні. Сім’я в нас була українськомовна, хоча батько зі східної України. Тато і мама були представниками справжньої української інтелігенції. Навчили мене, що якщо людина – патріот, то буде за будь-якого режиму дотримуватися принципів. Батьки закінчили студію при столичному театрі Франка, але працювати поїхали в Житомир, у місцевий музично-драматичний театр. Вони були абсолютно безкорисливими людьми. Насамперед – мистецтво, а успіх, слава – другорядне.

– Ваш тато дружив з Михайлом Стельмахом, на його честь назвали вас. Що ви пам’ятаєте з тієї дружби?

– Він мені подарував книжку, яку підписав: "Малому Михайлику від діда Михайла". Пам’ятаю, як батько казав: "Сьогодні Стельмах прийде". Мама старанно готувалася, Михайло Панасович був гурманом, церемонною людиною.

– В інтервю ви зізнаєтеся, що любите грати негативних персонажів. Чому?

– Бо бачу себе трошки в дзеркалі (сміється). Негативних героїв грати цікаво: спостерігати за ними, розбирати їхню поведінку. Позитивному треба постаратися, а негативні – це ж рушії драматургії. Падлюка завжди більше до себе привертає уваги. На цьому зазвичай і будується вся історія.

Також читайте інтерв’ю з телеведучим Олексієм Сухановим: про "хороших росіян" і родичів, яких не хоче знати.

Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!

Источник материала
Поделиться сюжетом