Лауреати Оскара та призери Канн: хто, де й коли робив кіно про молодіжні банди
Лауреати Оскара та призери Канн: хто, де й коли робив кіно про молодіжні банди

Лауреати Оскара та призери Канн: хто, де й коли робив кіно про молодіжні банди

Не варто відмовлятися від створення продуктів масової культури лише тому, що в Росії про це створювали «чорнуху».

Російський кримінальний серіал «Слово пацана. Кров на асфальті» став популярним серед української молоді з двох причин. Перша — відсутність подібного продукту на власному матеріалі, який був би суголосний настроям аудиторії «пацанів». Друга — неможливість заблокувати в Україні російський контент вибірково, без того, аби повністю заборонити інтернет. Про це вже писали й надалі пишуть. Нарешті визнається, що росіяни — злі, але не тупі, і в Росії вміють робити справді якісний контент у сегменті попкультури. До речі, там і в радянський час створювали чимало якісного, інакше б іронії долі, невловимі месники, пригоди Шурика та всі миттєвості весни не сиділи б так міцно навіть у найпатріотичніших українських головах.

Але ця мережева дискусія не обмежується вимогами заборонити російське та криками розпачу: росіяни нас убивають, а наші співгромадяни й далі дивляться / слухають / читають російське. Вона переростає у вимоги не бути подібними до бездуховних росіян. І навіть не намагатися — будьмо ближчими до кінотелеконтенту — знімати стрічки кримінального жанру. Бо це все пропаганда російських мєнтов, бандитських петербургів, бригад і пацанської крові.

Ми ж, українці, не такі. Отето от всьо чорнушне нашому національному менталітетові не властиве. Тож наш контент має створюватися руками святіших за Папу Римського про тих, хто святіший за Ісуса Христа. Ще трохи — і хтось цілком серйозно запропонує знімати серіали мовою і в форматі українського поетичного кіно.

Навряд помилюся, коли скажу: ті самі люди, котрі вважають кримінальні драми зразками російської пропаганди, обурюються засиллям у нашому кінотелепросторі тупих комедій, склепаних за шаблонами, та сопливих безбарвних мелодрам для якоїсь дивної, непомітної в соціальних мережах аудиторії. Значить, кримінальні серіали вчать нестійку молодь поганого. Комедії — знецінюють українців, перетворюючи їх на «тупих хохлів». Мелодрами — отупляють домогосподарок, і взагалі які мелодрами, коли війна в гарячій стадії. Звісно, права мас на масову культуру ніхто особливо не заперечує. Лиш з однією обмовкою: треба рівнятися на Захід, на цивілізацію, на Європу, на голлівудську якість.

Окей. Пропоную рівнятися на західний продукт і відразу згадаю кілька знакових стрічок, які  показують життя молодіжних банд. Створені вони не останніми людьми в індустрії. І навряд мають на меті популяризацію насильства й жорстокості. Хоча сцен насильства та жорстокості, причому доволі натуралістичних, там вистачає.

Почнемо з двох американських стрічок, які вийшли в один рік, 1983-й, і створені одним режисером — Френсісом Фордом Копполою. Який на той час уже був пошанований вкупі 9 преміями Оскару за дві стрічки про гангстерів — «Хрещений батько» та «Хрещений батько-2». Тож оскароносний режисер знімає «Ізгоїв» із Патріком Свейзі та Томом Крузом і «Бійцівську рибку» з Меттом Діланом, Міккі Рурком і Ніколасом Кейджем (справжнє прізвище Коппола, це племінник режисера). Обидва фільми — про молодіжні банди в американській провінції та відповідні «пацанські» розборки між їхніми учасниками. Обидва фільми й сьогодні, сорок років потому, мають культовий статус.

Ще один неодноразовий лауреат Оскара, до речі — за переважно кримінальні драми, Мартін Скорсезе 2002-го року знімає «Банди Нью-Йорка» з Деніелом Дей-Льюїсом і Леонардо ді Капріо. Тут показано, що вуличний бандитизм в Америці — досить давнє явище, бо дія відбувається в середині ХІХ століття. Строго кажучи, ця історія не про молодіжні кримінальні групи, а про конкуренцію між молодим і зрілим бандитськими ватажками. Проте сцени бійок «район на район» епічні у своїй кривавості й масштабності.

Велика Британія, виробництво ВВС. Шість сезонів «Гострих картузів» — сага про молодіжні банди Бірмінгема зразка 1920-х. Причому вони етнічні, циганські та єврейські. Якщо такі серіали вітчизняні вартові моралі вважають пропагандою насильства та жорстокості, то нехай змиряться: цією пропагандою на екрані займаються Кілліан Мерфі, Том Гарді, Едріан Броуді та ще чимало достойних митців.

Але чому так далеко? Є ближче, сусіди — поляки. У 1990-х польське телебачення показує три сезони серіалу Вайцеха Вуйчіка «Екстрадиція» з Мареком Кондратом у головній ролі. Стрічку демонстрували й в Україні, причому з повтором. У цьому контексті цікавить останній, третій сезон. Сюжет побудований на протистоянні молодіжних кримінальних банд Варшави, одну з яких для своєї мети використовує маніяк-неонацист. І свіжа історія: 2021 року виходить «Фуріоза» Кіпріана Т. Оленцького, підписники Netflix можуть знайти її на цій платформі під назвою «Лють». Після польської кінотеатральної прем’єри була зроблена чотирисерійна телеверсія для показу за межами Польщі. Про що історія? Про молодіжні банди, створені з ультрас різних футбольних команд. У одному з епізодів лідера однієї з банд опонент проштрикує вилами біля смітника. На Netflix «Лють» посіла перше місце в списку найпопулярніших неангломовних назв. Фільм увійшов до списку найпопулярніших фільмів Netflix у сімдесяти чотирьох країнах. Найбільше дивилися в Бельгії, Бразилії, Франції, Греції, Іспанії та — увага! — Марокко.

Об’єктивність вимагає згадати й російські аналоги. Бо не «Словом пацана» єдиним. До речі, «Бригада» й «Бумер» схожі контекстом, але це все ж таки більше про кримінальників, не про вуличні молодіжні банди. Дуже схожі мотиви має «Путівка в життя» Миколи Екка (псевдонім Юрія Івакіна), який вийшов 1931-го року та став одним із перших російських радянських звукових фільмів. Але там про життя й звичаї банд безпритульних підлітків, яких зробили такими більшовицький переворот, громадянська війна й загалом радянська влада. За інших обставин ці діти такими б не були. Доцільніше згадати два телесеріали кінця 1970-х. Власне, це чи не єдині стрічки епохи «застою», якими визнавалося існування в СРСР молодіжних вуличних банд. Це — «До третього пострілу» (1978), тринадцятий епізод найдовшого радянського міліційного циклу «Слідство ведуть ЗнаТоКи», та «Приватна особа» (1980), трисерійний теледетектив. У першому міліцію цікавлять ворожі групи підлітків, лідер однієї з яких випадково знайшов пістолет, а власник пістолета намагається провокувати конфлікт між групами, аби зброю повернути. Друга історія — про молодіжні банди, створені в Криму на основі спортивних клубів.

Часи «перебудови» підсвітили актуальну тему й змусили заговорити про неї прямо, без натяків. Молодіжні бійцівські групи проявляються в знаменитій у той час «Маленькій Вірі», й показово, що дія стрічки розгортається в українському Маріуполі, на батьківщині режисера Василя Пічула. Пунктиром вони показані в менш відомих «Публікації» та «Аварії, доньці мента». Але своє повноцінне, вагоме — судячи з результатів прокату, — слово пацани пізнього СРСР сказали у фільмі «Мене звуть Арлекіно» (1988), поставленого на «Білорусьфільмі» Валерієм Рибаревим за мотивами п’єси одного з найвідоміших у той час кримінальних репортерів Юрія Щекочихіна. За сюжетом, група «Вовки» з привокзального району виконує роль сміттярів, вичищаючи світ від людського сміття: гіпі, рокерів і «мажорів». Ну а чотири роки потому виходить «Луна-парк», другий фільм Павла Лунгіна, на той час уже пошанованого Золотою пальмовою гілкою в Каннах за свій дебют «Таксі-блюз». Молодіжна банда скінгедів у «Луна-парку» вже прямо іменує себе «чистильниками». А головний герой кидає з екрана фразу, якою й дотепер можна описати суть Росії: «Рашн сам себе страшен».

Вважаю, цього досить, аби не рівнятися на російській продукт. Разом із тим наведені вище приклади якісного західного кіно на задану тему мали б реабілітувати кримінальні драми про непросте становлення молодих людей в очах ненависників «пропаганди ненависті». Медіаексперт Олексій Ковжун в одному з останніх випусків ютуб-каналу «Грунт» підмітив важливе: росіяни дуже талановиті, але всі свої таланти спрямовують на створення чогось руйнівного. Задовго до пана Ковжуна це підмітив російській класик Микола Лесков у своїй відомій казці «Левша». Її герой, молодий коваль-віртуоз, підкував англійську механічну блоху — але тим самим зламав технічно досконалу іграшку. Тому не варто відмовлятися від якогось сегмента чи загалом від створення продуктів масової культури лише тому, що в Росії цей продукт по факту руйнівний. Адже є Коппола і Скорсезе, й вони поганого не порадять.

Фото на головній: кадр серіалу «Банди Нью-Йорка»

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Теги по теме
Кино кинопроизводство
Источник материала
loader
loader