Про Влада Ряшина, співпрацю з російським ринком та відмову від Star Media. Інтерв'ю з гендиректоркою Up Hub Ольгою Пантелеймоновою

Питання, насправді, неоригінальні. Точніше — універсальні для багатьох українських галузей та бізнесів. Дискусія про відмову від співпраці з росіянами постала у 2014 році і була досить емоційною, болісною та рясніла скандалами. Консенсусу змусив досягти повномасштабний напад росіян, яких нині всі одностайно ненавидять. 

Проте якщо серед зірок шоубізнесу чи блогерів це наше темне минуле заведено переосмислювати і визнавати помилки, то в кіношній та серіальній тусовці якось із цим не поспішають. Можливо, тому існує великий скепсис та іронія щодо полум'яних патріотичних висловлювань частини гравців ринку. Зрозуміло, що всім невдобно і хочеться про все це забути. Проте я вважаю, що проговорювати ці помилки необхідно і це не так боляче, як здається. Celebrate mistakes, якщо хочете. Зазвичай такий процес знаходить позитивний відгук. Це інтерв'ю — одна зі спроб.

Коли я навчалася у школі, одним із улюблених телеведучих був Влад Ряшин, а його «Мелораму» намагалася взагалі не пропускати. Він був приємним, харизматичним і доброзичливим оповідачем, завдяки якому я дізнавалася щось нове про музику. Пропоную вам майже 8 хвилин ностальгії.

А потім він став великим менеджером. А ще пізніше, вже під час війни, робив російський пропагандистський контент разом із, наприклад, міністром культури РФ Володимиром Мединським. Мій «улюблений» — документальний цикл «Забытые вожди». Більше почитайте тут. 

Ряшин заснував компанії StarMedia і Star Media Distribution. Одна працювала в Україні, інша — в Росії. Після початку великого вторгнення українська перейменувалася на Ukrainian Producers Hub. Навіть деякі професіонали остаточно заплуталися у всіх цих назвах, і гендиректорка нової компанії вже пояснювала читачам «Детектора медіа», що і як. Але ми зараз зробимо це ще раз. 

Наша розмова з Ольгою Пантелеймоновою відбувалася до виходу у прокат стрічки «Я, Побєда і Берлін» і тодішні прогнози продюсерки справдилися: фільм виявився надзвичайно популярним і нині його вже можна побачити в топі найкасовіших вітчизняних робіт. 

Знімала його Ольга Ряшина (донька Влада), про що в кіноспільноті не могли не перешіптуватися. Інстаграм у неї закритий, тому й нічого публічно було невідомо. Між тим, сорока на хвості носила інформацію, що батькову політичну позицію вона не розділяє. Живе на Кіпрі. 

Ім'я Влада Ряшина було в першому трейлері «Я, Побєди і Берліна» у списку продюсерів. А потім він звідти зник. От із цього нашу розмову і почнемо. 

— Він багато інтерв'ю давав, і на майданчику був. Розкажіть нам, як він відвалився і скільки вкладав грошей? Бо в тусовці це теж обговорюють. Тому що він спочатку був і в трейлері, позиціонувався як продюсер. Зараз уже його немає. Чому саме ви його видалили з продюсерів? 

— На початку Влад дійсно підтримував проєкт, бо це дуже велика і значима історія, відвідав знімальний майданчик і, звичайно, вболівав. Крім того нам треба було вкласти велику комерційну частину. Тим не менше ми знайшли власні ресурси та підтягнули інвестиції партнера з іншого українського бізнесу. Ми справилися, і додаткова допомога не знадобилася. Тому продюсери змінилися і фільм вироблявся іншими. 

А роз’єдналися з Владом ми ще в 2021-му. Це відбулося планово. 

— Розкажіть, як тоді взагалі було з Ряшиним. Тому що ця людина була доволі цікавою: один проєкт — українське патріотичне кіно, інші проєкти — російське патріотичне кіно. У багатьох був такий когнітивний дисонанс від цього: мовляв, це вже якийсь рівень сатири. Як вам взагалі це бачилося? Я дивилась цей цикл «Забытые вожди», зроблений із Мединським. Там дуже романтизуються всі найбільш жостокі персонажі часів Радянського Союзу. І це проєкт, зокрема, Ряшина. 

— Я його не дивилася і не знаю, який рівень участі в ньому був у Влада. І не можу за них відповісти. Продюсерські компанії тут і там завжди були незалежні одна від одної та виробляли зовсім різні проєкти.

— От скажімо, Берія. Прекрасна людина, добра, хороший лідер. Фелікс  Дзержинський — ще кращий. Тобто це лише один його проєкт. Як взагалі можливо, що така людина була присутня в українському кіновиробництві? Чому він не вилетів раніше?

— Навіть не знаю хто має відповісти за те, чого не було. З Владом працювало десятки тисяч людей, у тому числі й ми. Він започатковував бізнеси, був із тих, що піднялися власними силами і великим трудом. Опікувався українською музикою ще з 90-х років у «Мелорамі». Це факти.

— Так, я пам’ятаю. Дивилася кожен випуск. Та все ж його пропагандистські російські проєкти і водночас присутність у нашому кінопроцесі  була, мʼяко кажучи, дивною. Тому я вас і запитую, чому це взагалі було нормально?

— Треба визнати, що багато українських продюсерів знімали в Росії. Різниця лише в тому, що Влада там було видно, не ховаючись, бо там працював реальний локальний офіс, а не українські продюсери. Я погоджуся з тим, що зараз це по-іншому сприймається, як і взагалі багато речей переосмислюється. Зрештою, давно реалії вже зовсім інші.

— Розкажіть ще й про це. Тому що багато людей плутають чи до кінця не можуть зрозуміти. Ті, з ким я говорила впродовж років, казали, що справді юридично StarMedia і Star Media Distribution — різні компанії, тут до вас питань немає. Але схожа назва, один продюсер, і там Ряшин, і там Ряшин, логотип один. Все одно дуже важко відрізнити.

— Так, наявність в Росії іншої компанії під схожим брендом у Влада Ряшина ніколи не приховувалася. Але компанії були між собою незалежними, з різним бізнесом і іншими людьми. Ми робили свої проєкти, вони — свої. Так було раніше, а тепер і Влад займається зовсім іншими речами.

— Тобто ви на UP Hub перейменувплись, тому що вже зрозуміли, що бренд «СтарМедіа»...

— Він нам не потрібен, і він просто був уже не наш.

— Тобто ви його не відмиєте від цього всього?

— Не тільки тому. І ми забороняємо згадувати його в нашому контексті. Ми повернули свою назву «Український продюсерський хаб», з якою все задумувалося. 

—Перейдімо до «Я, Побєди і Берліна». До речі, багато вже чула позитивних відгуків, ну, хто дивився. Казали, що гарний фільм, ну, я сподіваюся, що він буде справді класний. Я уточню, у вас було кілька змін режисерів.

— До Ольги Ряшиної планувався Олександр Кірієнко.

— А чому його змінили? Він уже ж поїхав десь у 2015 році в Росію?

— Ми змінили режисера з продюсерських причин, ще в процесі розробки проєкту перед виробництвом. 

Ми працювали з Олею раніше, і нам імпонує її бачення. І кіно вийшло тепле, просякнуте оптимістичним та енергійним духом. Це також і заслуга всієї творчої команди операторів, художників, касту, групи, яка чудово працює в тандемі, сильної команди з музичного продюсерства у співпраці із шістнадцятьма виконавцями-зірками. Це робота дуже кропітка, треки фантастичні. Я навіть не знаю українського кейсу з таким музичним наповненням, із такою колаборацією із зірками.

— Саундтрек крутий, так. Ряшин казав десь кілька разів, що він майже впевнений, що будуть прибутки у цього фільму. Я не знаю, наскільки вже зараз можна щось передбачати.

— Він вартий гідної каси насправді, тому що він саме ось такий… із легендою своєю. Ми робимо для цього все можливе, дуже багато грошей вкладаємо у промоцію. Я впевнена, що з ним усе буде добре. Насправді ми відчуваємо високу відповідальність із цим фільмом, тому що він для нас дуже особливий. Те, що я бачу зараз, мені подобається дуже, і пишаюся. Нарешті ми не стали чекати перемоги, як мрійливо обіцяли на початку великої війни. І віддали Україні зараз.

— Я з Ольгою поговорю окремо. З нею теж є цікава ситуація та різні чутки. Вона в Росії жила, правильно? До повномасштабної війни? В неї закрита сторінка в інстаграмі, вона нічого не коментує про війну. Ольга людина з приватним життям, цілком має право закрити соцмережі, я її розумію. Але вона водночас режисерка і публічна людина.

— Багато хто не живе в соцмережах.

— Ви скажіть з точки зору продюсерки. Тому що коли щось не показується, починають додумувати.

— Я вам просто відповім. У мене особисто питань немає і не буде. Ольга — талановита режисерка з чудовою освітою, вона могла би працювати де завгодно, може, в Лондоні, може, у США. Тим не менше, перший свій повнометражний фільм вона зняла в Україні, «Секс і нічого особистого». Через два роки ми з нею робили «Побєду». І дуже хочеться робити ще. 

— Давайте про бібліотеку серіалів поговоримо. Ви в інтерв'ю «Детектору медіа» в 2022 році сказали, що бібліотекою своєю пишаєтесь, що від неї не збираєтесь відмовлятися. Що це за бібліотека? Це, зокрема, ті серіали, які на російський ринок продавалися? Проблема в тому,  їх уже не можна ніде показувати, так?

— Ми теж зіткнулися з тією самою проблемою, як і решта колег, і почистили бібліотеку дуже сильно. Та потроху вона починає себе відпрацьовувати. Ми все більше працюємо з європейським і українським продуктом у монетизації. 

— Тобто, ви вже не пишаєтеся, як рік тому?

— Не про це мова, а про чудові історії та якість. Я, наприклад, дуже люблю серіал «Маестро», він дуже круто знятий, його люблять кіношники, при цьому він є дещо нішевим як для формату телебачення. «Анна Герман», яка навіть стала одним із лідерів у рейтингах на польському телебаченні за всю історію. «Шулер» — чудесна одеська кримінально-драматична історія. Це в основному ті проєкти, які ми робили в 2010-ті роки. Коли ще на ринку було достатньо коштів, які можна було вкладати в такі непрості історії. «Влюбленные женщины» — як можна їх не любити?

— Юрій Мінзянов (продюсер Star Media та «Крісті фільм». — Ред.) розповідав, як його було цікаво робити. Мені теж багато що подобається з тих проєктів. І російський контент я теж, звісно, дивилася. Але ці серіали, як ми тепер уже всі розуміємо, розмивали кордони між Росією та Україною. Тому теж були фактично пропагандистськими.

— Які саме пропагандистські? Розмиті, хочете — так. Вони не проповідували якийсь «русский мир», принаймні наші.

— Як ви зараз вважаєте, ці серіали були шкідливі? Я маю на увазі контент, коли не розумієш, у якій країні все відбувається, і таке враження складається, що ми з росіянами дуже близькі народи, практично одна та сама територія.

— У наших серіалах завжди було добре зрозуміло, що вони зняті в Україні. Важливо говорити про загальну тодішню проблему галузі. У цій індустрії виробники розуміються на чому — на запиті глядача, який потребує якості. 

Великою помилкою, до речі, і я про це завжди говорила, було те, що в Україні системно не підтримувалося виробництво якісного україномовного серіального контенту, з необхідним для цього фінансуванням. Тому що неможливо зняти «Влюбленние женщини» за ті бюджети, які може покрити український телевізійний ринок.

А далі факти, які не варто всім соромитися озвучувати. Не вирішивши цієї проблеми, не отримавши повноцінного заміщення, відбувається різке обмеження на телебаченні легальної російськомовної бібліотеки українського виробництва. Це різко збіднює телевізійну сітку, і частина аудиторії розвертає супутники на неконтрольовані «раша.тв» і в інтернет. При цьому індустріальний законопроєкт «Кінокраїни», який комплексно опікувався кіно і серіалами, з потугами приймали два роки, а потім рік морозили. І тільки в 2019-му почали з'являтися нові якісні національні серіали, хоч і в обмеженому обсязі — через нестачу фінансування галузі та з неприхованим опором несеріальних гравців індустрії. Звісно, тоді питання ринку були ключовими, як завжди і всюди…

Але й індустрія діяла легковажно, хоч таким чином і збереглася. 

Український контент міг розвиватися з 90-х. «Мелорама» ж сама по своїй ініціативі починалася, «Територія А» — так само. Якби все робилося системно із самого початку і з розумом, не було би проблеми, я більш ніж певна. Це помилки глобального характеру.

— До речі, в 2015 році на Kyiv Media Week продюсери Володимир Бородянський та Віктор Мірський сказали, що вони точно не будуть виходити з російського ринку. Пояснили це перш за все економічними факторами. Якби зараз повернутися туди зі знанням сьогоднішньої ситуації, як би було краще? Все-таки продовжувати працювати на російський ринок чи поступово почати з нього виходити? Тому що вийти однаково довелося, просто різко.

— Напевне, люди з індустрії недостатньо це роз’яснюють. Контент не вироблявся на замовлення Росії, він туди продавався, як і безліч товарів. Але, напевне, без такого комерційного контенту не сталося б і ринку. Ми також не просто ж так захотіли вкладати в українське кіно. Як і решта наших колег. Індустрія накопичувала свій актив, свої студії, могла вкладати вже власні інвестиції в девелопмент, гарних режисерів, операторів, щоб розвивати український продукт. Разом із цим мене завжди дивувало, як справляються люди, які знімають тільки фільми з держпідтримкою (сміється. І я теж. — Ред). Я задавалася питанням, де береться комерційна решта на покриття бюджетів.

— Це питання дуже цікаве, і на нього є цікава відповідь.

— Ми ж знаємо, яка відповідь насправді. 

Але ми — бізнес, при цьому до свого бізнесу ставимося як до культурного розвитку. Навіть коли робимо фестивальні проєкти. Так само і «ШТТЛ», унікальна стрічка.

Перші в нас були «Припутні», суто авторський проєкт, на який ніколи не ставили ніякої комерційності, однак це перлина. Чудовий фільм, створений Аркадієм Непиталюком і Юрієм Мінзяновим. Як ми живемо зараз без нього? Його дуже не вистачає.

— Мені теж дуже шкода. (Юрій Мінзянов померу листопаді 2020-го. — Ред.)

— Він був геніальним. І він постійно знімав кіно ніби «наперед». Воно якось рано виходило в нього. Ви не звертали уваги на таке?

— Звертала. Він постійно шукав молодих режисерів. Тому коли всі ходили на фуршет, він ішов короткий метр дивитися.

— Юрій допоміг відкритися багатьом режисерам. 

А взагалі, нормальній індустрії хочеться розвиватися. І тому стратегія великих продакшенів на різновекторності і побудована: і серіальні лінійки із сучасною якістю, і кіно. Бо якщо ти цю подушку не акумулюєш, вкладати наперед своє майже неможливо. Не завжди виходить просити в іншого бізнесу, якому те кіно… Як на мене, без такого ешелону продакшенів оговтатися ринку загалом важко, і зараз потрібно всім об’єднуватися у стратегії.

— Як це тепер змінилося? Повномасштабна війна змусила всіх відмовитися від російського ринку.

— Звичайно. Насправді тенденція останніх років, із появою україномовних серіалів, у тому числі за підтримки держави, копродукції, допомогла зараз швидше піднятися. Наприклад, уже під час великої війни ми зняли другий сезон «Зломовчання»з хорватськими партнерами, і частину зняли саме в Україні, що було для нас принциповим. Ми можемо знімати і в Європі, але ми тут хочемо.

— Хочу навести приклад із шоубізнесу. Багато зірок із тієї сфери робили заяви про те, що дуже жалкують про свою співпрацю з росіянами, і навіть розбирали, чому саме це було погано. Від Алана Бадоєва до Даші Астаф’євої. І отримували за це велику підтримку. Чому в кіношній та серіальній індустріях таких заяв практично не було?

— Не завжди є потреба доводити очевидні речі словами, а не справами. Може, і можна сказати, що була в цьому легковажність. Може, могли й по-іншому, але вже є ось це. Багато українських бізнесів там торгували, не тільки ж знімали і на гастролі їздили. Це не означає, що хтось про щось не жалкує.

Кожний, хто робив це, зараз робить зовсім інші речі, ось це — реальні факти. Минула ціла епоха, давно і безповоротно. Гадаю, можна вже ставити крапку на цьому питанні.

— Є у вас якийсь контент, який не встиг вийти на телебаченні до повномасштабної війни?

— Є українські серіали, які нарешті скоро вийдуть в ефір. А ще на момент початку великої війни ми завершували 4-серійки, з якими так нічого і не зробили, лежать мертвим вантажем. Тоді постали зовсім інші пріоритети, тому ці збитки вже забуті. Завдяки тому, що був певний запас міцності, волонтерили, витрачали і витрачали, а потім: спокійно, нам же треба працювати. Креативники, кіношники першими мали зрозуміти та «вгадати», що буде потрібно глядачеві через рік. Було всім важко, але в нашій творчій професії є своя профдеформація, яка нас переключала в цьому сенсі. Ми в квітні і в травні 2022-го робили закриті тренінги зі сценаристами і багато говорили про те, що потрібно писати. І в 2022-му вже почали знімати.

— Вже багато хто думав, що все, вони вже знімати не будуть.

— Так. Напевне, ніколи не забуду очей колег при перших запусках у 2022-му. Також було дуже важливо підтримати людей роботою.

— А як, за вашими спостереженнями, змінювалися потреби аудиторії? На початку, я пам'ятаю, всі казали: боже, ніяких комедій про війну! А потім з'ясувалося, що вони, навпаки, потрібні.

— У 2022 році ми вже розуміли, що українцям дуже потрібен актуальний життєствердний контент, і не довоєнні історії. Ясно, що треба документувати війну, доробляти фестивальні проєкти. Але актуального мейнстриму дати людям, щоб вони перемикалися і поверталися до життя, треба обов'язково. Для себе ми обрали саме таку мету. Контент може бути драматичним, детективом, але він має давати надію, зі світлим фіналом. Ми навіть коли документалки робили в 2022 році, брали теми життя, сили і надії. Їздили по деокупованих містах, у тому числі Ворзель, Херсон, прифронтові і тилові міста, від Харкова до Ужгорода. Тобто ми показували всю Україну, яка проживала одну війну в своєму контексті.

— А що категорично глядачі зараз не будуть дивитися з того, що вони дивилися раніше?

— Мені важко зрозуміти знаєте що? Кількість переглядів російських серіалів у ютубі. Саме російського виробництва. Не українські. Оці всі «Інтерни».

— А чому так відбувається?

— Не вистачає нашого свіжого контенту. Я спробую абстрагуватися й подумати, що це може бути за аудиторія. Цього ніхто не озвучує чесно, але враховувати потрібно. Є частина людей, яка відсторонена від війни, з різних абсолютно причин, іноді тому що вони не вивозять. Це не означає, що вони антиукраїнські. Треба це просто розуміти, бо суспільство дуже складне. Соціологи пояснюють, що частина цих людей такий контент сприймає через свої своєрідні фільтри. Тільки цим я можу пояснити саме таку кількість переглядів умовних інтернів.

— Чи можуть виробники серіалів, які часто працювали з російськими наративами, робити зараз так зване патріотичне кіно?

— Поживемо побачимо. Головне, щоб після звички до конвеєру не виходило пластмасових і штампових історій, які ми теж не любимо. Ми любимо якісні історії, унікальні, незабутні.

Корисно залучати в серіальний продукт і талантів із кіно.

Я завжди вважала, що не можуть одне без одного комерційна, швидка, технологічна індустрія і творці мистецького погляду. Вони мають між собою переплітатися і поєднувати художність, ресурси та досвід. 

— Тобто правильно я роблю висновок, що класний серіал виходить, якщо залучати саме кіношних авторів?

— У тому числі, це чудовий тандем, і це нормально. І тому я завжди зі скепсисом ставилася до умовної відокремленості кіношників і серіальників, які не дуже розуміють одне одного та іноді не цінують. Навіть не помічаючи того, що користуються ресурсом, який з’явився завдяки одне одному. Ми всі одне без одного не можемо.

— Ви згідні з думкою колег із Film Ua,що зараз інвестувати в кіно може бути навіть вигідніше, ніж у нерухомість? Або десь на цьому рівні.

— Як у довгограючу й масову історію в сьогоднішніх умовах я в це не вірю. Але я згодна, що потрібно рухатися. Деяких успішних кейсів, звичайно, можна досягти, залучивши інвестиції з різних ринків. Але якщо ми кажемо про повнометражне кіно, то зараз каса не дає можливостей поставити на ефективний потік мейнстрим середнього ешелону. Сьогодні це мають бути якісь дуже особливі історії, щоб зібрати касу хоча б мільйонів 20–25, і то це для невеликих бюджетів. І зрештою ми кіно робимо, ризикований продукт, а не цеглу складаємо. На жаль, великим і стабільним бізнесом це не стане без комплексного вирішення проблем.

— Що можна робити з ринком зараз? Що потрібно для кінотеатрального ринку, що може його покращити?

— Я схиляюся до того, що найперспективніші зараз варіанти — це публічно-приватне чи державно-приватне партнерство при відбудові. Тому що коли ти відбудовуєш міста, селища, одразу потрібно робити культурну інфраструктуру, в тому числі кінотеатральну. Держава разом із бізнесом. Умовно, мережа кінотеатрів хоче зайти в невеличке містечко. І вона одразу на березі разом із державою бере участь у розробці проєкту майбутнього культурного центру з кінотеатром. Держава будує, а володіє і управляє профільний бізнес. До речі, це дуже важливо для національної і регіональної економіки. Зараз лобіюємо необхідні реформи в об’єднанні з іншими бізнесами. І культурним центрам у містах, селищах тощо приділяється особлива увага, бо це магніт для молоді та жива економіка. Коли в маленькому містечку є інфраструктура культурного дозвілля, освіти, робота — ви там хочете залишатися.

І чим ширша в країні мережа кінотеатрів, тим більше вона потребуватиме національного кіно. Так це працює.

— А як це працює?

— Національне кіно, яке має широкий доступ до екранів, швидше й легше окупається. Середній кейс у тих жанрах, які мають великий попит в аудиторії, — майже точно. Без великої мережі не піднімеш його на потік. Коли фільмів з’являється більше, вони конкуруючи між собою, стають іще якіснішими, і таким чином національний контент стає улюбленою нормою для глядача. Європейські країни це теж проходили. І тут ми циклимо питання: який же контент хоче дивитися українець? Свій! Тобто, якщо ти розбудовуєш інфраструктуру, ти начиняєш її контентом. Але на початках для цього обов’язково потрібна державна підтримка, як у розбудові мереж, так і у виробництві. Інакше швидко не злетіти, а особливо у війну. 

При цьому природним чином розвиватиметься і партнерство з іншим бізнесом, тими самими інвесторами, які одразу відчують цей ринок.

— У мене, наприклад, у моєму рідному місті Сарнах на Рівненщині був кінотеатр. Це маленьке на 35 тисяч населення містечко. Кожного разу, коли відкривались кінотеатри, вони невдовзі закривалися, тому що люди не ходили.

— Не було культури походу в кіно. Однак це має бути культурним комплексом, де є не тільки кінотеатри. Не про ТРЦ мова, а про культурні кластери, де є виставки, сцени, театри, бібліотеки, обов'язково мають бути якісь творчі гуртки для дітей. Щоб ходила вся сім’я і вдень, і ввечері. Це стає місцем інтересів родини, тусовки молоді, зустрічі друзів. Для 35-тисячного населеного пункту таких має бути, напевно, не один. Щоб недалеко було водити туди дітей. Там же відкриваються конференцзали, лекторії, кафешки, чілаути — все, що модно, культурно і закриває всі потреби. І тоді воно буде працювати. А кінотеатру, який просто стоїть окремо, важко бути ефективним у таких населених пунктах.

Фото: «Телебачення як бізнес» / Olga Panteleymonova / фейсбук