Про вирішення церковної проблеми в Україні

Справа у тому, що велика частина УПЦ дійсно вважає, що не має жодного відношення до РПЦ. Але РПЦ так не вважає. УПЦ є «самовладною» частиною РПЦ, але усвідомлює тільки першу частину цього словосполучення-«самовладна», тоді як РПЦ усвідомлює тільки другу – «частина РПЦ».

Обидві сторони трішки лукавлять, така поведінка характерна для церкви в усі століття в усіх країнах. Церковне лукавство натикається на певну релігійну неосвіченість державних посадовців, і така гра у жмурки триває між державою і церквою вже понад тридцять років.

Якщо розглядати ситуацію якою вона є на зараз, то маємо наступне: – В Україні існує Православна Церква України (ПЦУ). Канонічна автокефальна церква України, яка внесена у Вселенський Православний диптих і вже офіційно визнана частиною світового православʼя. РПЦ має власний диптих, тобто офіційний перелік визнаних автокефальних православних церков, в який не входить ПЦУ, як, доречі, і УПЦ. Наявність альтернативного диптиха не є канонічною, але він існує де-факто. – ⁠В Україні існує Українська Православна Церква. Вона організаційно не підпорядковується РПЦ, але знаходиться з нею у «духовній єдності» і спілкується зі світовим православʼям через РПЦ. Знов таки, УПЦ не прописана у жодному диптиху, тобто, як автокефальна церква вона ні для кого у світі не існує. Ієрархи УПЦ, що вони перетинають кордон України, юридично функціонують як ієрархи РПЦ! Ще раз: ніхто у світі не сприймає УПЦ як автокефальну церкву, а вона сама навіть не зверталася з проханням, щоб її визнали за таку!

УПЦ не хоче обʼєднання з ПЦУ, а та, у свою чергу, з УПЦ. Що не казали б з цього приводу церковники, головна проблема обʼєднання полягає у тому, що у разі обʼєднання у новій структурі буде втричі більше єпископів, ніж потрібно. Ніхто не хоче втрачати статус і привілеї, в УПЦ ієрархів і зараз набагато більше, ніж охоплює здоровий глузд!

Влада ж, у свою чергу, намагається вирішити одночасно дві проблеми: позбутися російської церкви на власній території і звести всіх православних до ПЦУ. А це вирішити одночасно неможливо! Намагання тиснути на УПЦ законом зазнало невдачі з одного боку, через втрату темпу, з другого боку, через те, що держава не змогла адекватно пояснити світовій спільноті, чого вона від церкви реально хоче. Як результат, голосів і волі для прийняття закону не вистачає…

Щоб вирішити цю давню проблему, треба спростити її до можливого мінімуму, тобто:

• Держава Україна не хоче мати на власній території підрозділ РПЦ.
• Обʼєднання всіх православних під орудою ПЦУ – не є нагальною метою держави.

Почати бажано з формування власних вимог держави до УПЦ. У реалії їх є тільки три. Держава має публічно задекларувати, що у разі їх виконання ніяких претензій до УПЦ вона мати не буде.

Ось ці вимоги, які доречно було б озвучити публічно і запропонувати церкві підписати їх як пакт порозуміння з державою:

• УПЦ публічно і чітко визнає Росію агресором, країною, яка вчинила нічим не спровокований напад на Україну.
• УПЦ публічно і чітко визнає ідеологію «русского міра» єретичною і не церковною.
• УПЦ припиняє будь-яке канонічне, духовне чи якесь інше спілкування з РПЦ доки РПЦ на чолі з патріархом не покається в єресі і не засудить війну.

Зробить це УПЦ – прапор їй у руки, живіть спокійно. Не зробить – перетвориться на організацію, яка виправдовує війну… Якщо церква не приймає цих умов, то заборона її діяльності буде сприйнята світовим загалом як виправдана дія. Якщо частина єпископів не погоджується, то потрапляє під заборону…

Після прийняття трьох пунктів УПЦ опиниться у зовсім неканонічному стані, тому, аби підсолодити пігулку, держава має звернутися до Вселенського Патріарха з проханням надати УПЦ «тимчасовий канонічний статус».

У такому статусі вона зможе перебувати досить довго, аж поки не складуться умови для спокійного церковного обʼєднання в Україні. Але головна мета буде досягнута – ніяких структур, що афільовані з РПЦ, в Україні не буде.