Будемо на Заході. Два варіанти

Ранній доступ: Patreon

Здавалося б, у нашому світі головне — бути вільним і завжди боротися за свободу. Решта не має значення. Так, невеличка пригода на 20 хвилин.

Мирна спроба мирно піти на Захід

Ось у вас є невеличка держава. Відкололась собі від тоталітарного блоку, або вийшла з-під його впливу. Україна, Грузія, Польща, Болгарія — ваші назви не так важливі, як ваше прагнення до свободи. Будь-яка мета коштує зусиль. І ви рухаєтесь, штовхаєтесь, біжите та падаєте, помиляєтесь.

Вчитесь виправляти помилки. Виходить далеко не завжди: згодом ви помічаєте, що певні речі ліпше було не чіпати (або не виправляти).

Молода й перспективна держава набиває перші синці та гулі. Громадяни хочуть гарного життя. Західні партнери заохочують вас, бо у вас обов’язково має вийти. Декларують декларації. Підписують меморандуми, вас хвалять і завалюють обіцянками топової підтримки.

Потім у вас звідкись з’являється кандидат, який топить за зближення з колишнім партнером (тим, що настільки тоталітарний, аж далі нікуди). Лупиться в ясна з тим сусідом.

Назвемо кандидата «одоробло». Це щоб не матюкатись.

У кандидата звідкись беруться гроші. Багато грошей. Іще звідкись він обростає радниками, політтехнологами, силовими групами та іншими веселощами. Звісно ж, воно з повітря взялось. Вітром надуло. Однак західні партнери все одно у вас вірять, бо демократія понад усе.

Потім оце одоробло з технологами виграє вибори. Або, якщо говорити конкретно про Україну, робить це з другої спроби.

Починають ухвалюватись мутні закони. Корупція розгортається так широко, що їй військові частини в польових умовах заздрять. Західні партнери вперше погрожують, що за чергове законодавче хамство загальмують євроінтеграцію вам, або ще якісь неприємні штуки введуть.

Вам-то погано, ви на Заході сенс життя бачите. А одороблу нормас.

Одного чудового ранку воно вирішує, що було б непогано запровадити такі закони, від яких у колективного Заходу вуха трубочкою скрутяться. Ну а що? Ті знову погрожуватимуть тим, що страшно для населення, але цілком адекватно для самого одоробла.

Держава лікує перелом ноги лихоманкою? Вихід є!

Войовнича спроба мирно піти на Захід

Десь у центрі столиці починаються перші протести. Спочатку мирні. Потім якісь сутички, далі все як у тумані й очі печуть.

Не встигаєш озирнутись, як у вас уже революція. Виявилось, що негатив на адресу правлячого одоробла та позитив на адресу Заходу в сумі дали неймовірну кількість людей. Екстрим і романтика. І багато диму.

Західні політики висловлюють солідарність із вами.

Сусідня держава (та, що тоталітарна) вже нетривіально вимагає від одоробла пустити кров вашій ватазі. Той погоджується. Пішли перші жертви.

На Заході далі штампують резолюції, заяви та меморандуми. Але вам не до того. Ви дійсно хочете привести країну в той бік, та безпосередньо зараз швидко перев’язуєте пораненого товариша. Потім закурите, видихнете і дізнаєтесь, що інший товариш сьогодні загинув. Ну той, із вусами. Хвацький такий, так?

Усвідомлення близької смерті насправді мобілізує. І вас, і багатьох інших.

Диктатора-одоробла ви зносите. Той тікає до одного із прикордонних міст тоталітарного сусіда, звідки пише відео з краш-тестом канцтоварів.

«Головне, що Захід за нас», — каже хтось поряд. У вас, можливо, інші погляди на ситуацію, але з цим фактом важко не погодитись. Захід дійсно за вас. Он скільки заяв, резолюцій та меморандумів наштампував, уже в кадр не влізають усі разом.

Утім, ваш урочистий шлях революціонера руйнує інша витівка тоталітарної держави неподалік. Вона починає проти вас гібридну війну.

А що, не чекали? Вона так само іншу державу колись підпалила. І нічого.

Ви втримали більшу частину держави. На жаль, викинути недороблених сепаратистів не вийшло — зайшла чиясь кадрова армія без шевронів, тож конфлікт стабілізувався вздовж певної лінії фронту. Ви насправді молодець.

Захід далі вас цілковито підтримує. Щоправда, через незавершену війну одразу відсікає від головного призу — вступу до НАТО.

На тоталітарного сусіда накладають перші санкції, на які йому начхати. Проте загалом процес зрозумілий. Ваша держава намагається якомога більше відповідати західним стандартам, ворог не відпускає в оборонний союз.

Потім у вас чергові вибори. Хто на них переміг — самі пам’ятаєте.

Процеси уповільнюються. Оборонка, яка ледве голову підняла, проблем загалом і так вистачало — та на це накладається повна заміна політичних еліт. Спочатку населення радіє. За кілька років воно від цих спогадів плакатиме.

Втім, Захід усе ще за вас.

Войовнича спроба войовниче піти на Захід

Тоталітарна держава нападає на вас, вже вкотре порушуючи всі свої обіцянки. Захід за вас. На агресора накладають санкції, вам поступово дають зброю, загарбник переживає свої перші військові поразки. Ви знову на коні.

Потім внутрішні проблеми даються взнаки. Але, оскільки ми говоримо про Захід та похід на Захід, зосередимось на іншому.

Вас починають учити життю: те не чіпай, туди не бий, тих не бомби. Зброю, яку вам дали, стовідсотково можна використовувати на вашій території. Тобто агресор блює чавуном на ваші неокуповані міста, а ви можете — тільки на свої міста, окуповані ворогом, — оце така класна перемога.

Окей. Ваші люди роблять певні пристрої, якими можна бити ворога на його території.

Захід усе ще за вас. Однак водночас він то хоче військових успіхів, то забороняє їх досягати найбільш ефективним способом, то плутається у власних заявах. Україна має перемогти. Дайте зброю Україні. Ой, організуйте переговори, щоб Україна мала сильні позиції. Україна має бути в НАТО. Ой, Україна не має бути в НАТО, бо ми десь когось розсердимо.

Знаєте, що я описав? Геніальну стратегію, за якою Захід може не лише втратити нас (після великих вкладень), а ще й не зробити жодних висновків.

Береш певну країну на приціл. Таку, яку С. Хантінгтон назвав би «країною, що модернізується» (це щоб не казати «недорозвинена»). Робиш їй певні поблажки. Вона дійсно до тебе тягнеться, бо бачить у тобі орієнтир. А потім відбувається багаторівнева ескалація, на кожному етапі якої ти вимагаєш від цієї манюньки дорослих рішень.

Тут днями Ходорковський виступав перед німцями. Як би я не ставився до Ходора, тези цього разу були дуже адекватні. Він пояснив іноземцям, як на кордони НАТО може вийти російсько-українська армія.

Найстрашніше, що це не перебільшення.

Не «братній» народ, а максимум «троюрідний».

Стратег і Caps Lock

Як відомо, кнопка Caps Lock схожа на в’язницю тим, що «о» перетворює на «О». Західний підхід теж це нагадує, але в інший бік: «О» стає «о», тобто у клієнта жим-жим капітальний відбувається

Якщо вкладатись у певні держави, але не хотіти вести їх за руку — вийде так, як у нас зараз. Ось ми погані. Не могли керувати країною так, наче у нас 400 років розвитку за плечима замість 30. Так, не могли. І що? Захід не має розростатись? Я б міг погодитись, але трошки дивився на карту ресурсів та все ж не погоджусь. Ні, Захід приречений розростатись. Або він помре.

Якщо вкладатись у певні держави, але боятись їхньої перемоги на полі бою — вийде те, чого можна (і варто) боятись. Що згодом український ресентимент рвоне.

І не в бік росіян, які вже мали досвід купівлі чеченської пам’яті. Ні, у бік Заходу.

Захід дійсно робить багато крутих речей. На жаль, стратегія у зовнішній політиці до цього списку точно не входить.

Щоб молода держава гарантовано потрапила на Захід, їй треба:

• бути політично сформованою, обирати лише вдалих кандидатів без шансів на помилку;
• не мати агресивного сусіда, який нав’яже своїх кандидатів;
• не мати агресивного сусіда, який у разі поразки свого кандидата почне війну;
• мати населення із суцільних штурмовиків, танкістів і полководців, аби в разі війни демонструвати західним виборцям лише успіх;
• мати власний ВПК, який дає можливість робити ракети та дрони для дальніх ударів по території ворога, поки Захід забороняє використовувати для цього свою зброю;
• маючи всі ці круті штуки, все одно хотіти на Захід.

Перепрошую, звісно. Тут навіть не буду сарказм вмикати щодо наших суцільних полководців, які за три роки не дійшли до ТЦК. Гаразд, гаразд. Давайте без емоцій.

Які математичні шанси того, що Захід надибає таку державу хоч десь? От які?

По ідеї, ми відчували нестачу політичної суб’єктності, в результаті робили вибір між орбітами Кремля та Вашингтона з Брюсселем. Абсолютно здоровий вибір.

Від нас та будь-якої іншої держави на нашому місці чекатимуть дорослих зрілих учинків, кожен із яких не нижче ніж 99% за ефективністю. Ні, ну класно таке хотіти. Як знайдете таку державу, яка досі не на Заході — маякніть, будь ласка.

Я не знаю, який ідіот додумався хотіти настільки потужних кроків від держав, що лише почали свій шлях розвитку. Дорослі вибори, курва, наче у нас інститути вже з’явились, зміцніли та коріння пустили. Контроль над владою, наче в нас не червоні директори 20 років тому правили. І все так чітко. Так сучасно. Якщо нечітко та несучасно, вас пальчиком насварять.

Що це за цирк? Мені свого всередині держави вистачає.

Такі вимоги викликають у мене дуже неприємну думку. Все у нас із Заходом вийде, якщо ми перестанемо тупити, а він — боятись і тупити. Бо насправді Ходорковський попередив Європу про абсолютно правильні речі: Україна так хоче на Захід, що точно там опиниться.

Питання лише в одному. Ми будемо там як учасник ЄС та НАТО, чи як частина російської окупаційної армії.

На жаль, зараз усе виглядає саме так.