Стране нужны священники

Предисловие к книге Блаженнейшего Святослава Шевчука, главы УГКЦ "Украина стоит, Украина борется, Украина молится".

Стране нужны священники.

Вот именно так сформулированная мысль (откликнулись десятилетиями вкрикиваемые в уши предвыборные лозунги, долгое время едва ли не единственный у нас материал к украиноязычным мемам!) неожиданно пришла мне в голову, когда я уже дочитывала эту книгу - небольшими порциями, по несколько обращений-проповедей ежедневно – бесполезно даже дочитывала, как доживала, по второму кругу заново (только на этот раз совместно с автором!), первый год нашей Великой войны, для которой до сих пор не найдем соответствующего имени, обходясь несуразным "полномасштабным вторжением"…

Далее текст на языке оригинала

І коли, за кілька сторінок по тому, натрапила в тексті, серед серії роздумів про людське покликання, на ту саму думку, тільки без постмодерністської інтертекстуальної риторики висловлену: "Наш народ дуже потребує добрих священників, особливо там, де нині українці найбільше страждають", – то засміялася вголос: відчуття було, як то часом трапляється в живій розмові, коли бесідники вже настільки "на одній хвилі", що одне випереджає другого в ще-несказаному – "з язика зняли!".

А це, своєю чергою, означало, що книжці цій я, виходить, таки стала читачем – увійшла з автором у повноцінний діалог, якимсь чином Блаженніший мене в нього "втягнув", – попри те, що я начебто й не належала до його цільової аудиторії (я не вірянка УГКЦ, і взагалі як вірянка найбільше подобаю на персонаж із давнього народного анекдота – "коли не зайду в церкву, то все паски святять!"); церковна проповідь не є для мене звичним жанром – і не була легкою лектурою, надто на початках цього незвичайного тексту. Треба було спершу подолати дискурсивний бар’єр, освоїтись із ритуалізованим стилем і зрозуміти логіку композиції, щоб змогти оцінити унікальність змісту.

І аж тоді відчитати за ритуалом – Учинок.

Можливо навіть, ризикну сказати – подвиг: не тільки згідне з душпастирським обов’язком "чування" Отця і Глави Церкви при своїй пастві в час випробування війною, а дещо більше, важливе для всіх нас уже на загальнолюдську мірку: вперту й непохитну, проваджену з дня на день, як молитва о тій самій годині в порожньому храмі під обстрілами, боротьбу християнського мислителя зі Злом – з тим воістину диявольським хаосом, який несе в світ цією війною Росія. Невипадковий тут часто вживаний автором термін "святотатська війна", що означає не саме лиш порушення Божих заповідей (вони порушуються в кожній війні, так чи інакше), – а замах на сам, Богом даний, порядок речей, на основи буття: глум над Творцем, а не лише над творивом (може, подумалося з холодком за плечами, початок цієї війни історики колись датуватимуть не 2014-м, і навіть не 2008-м, коли Росія вдерлася в Грузію, – а 2020-м роком, коли в Москві було освячено "Головний храм Збройних сил РФ", споруду визивно нехристиянської естетики, з явною претензією на святилище нового релігійного культу?..).

Власне, всі війни, варті цієї назви, завжди були, є і будуть війнами релігійними – "війнами цінностей" (кажучи мовою сучасних медій), "війнами богів" (духовних сил), як чудово знав іще Гомер (і саме тому "Іліаду" читаємо от уже п’яте тисячоліття: без зображеної в ній війни олімпійців то був би просто бандитський "махач" із тих, котрі за одне покоління переходять у непам’ять). І так само всім нам, сучасникам, вірянам і агностикам зарівно, інтуїтивно зрозуміло, що розв’язана Росією проти України "Велика війна" є "безбожною", отже війною проти Бога (тим цинічнішою, що агресор, убиваючи в ній одновірців – православних переважно того самого Московського патріархату, –одночасно вимахує при тім, як картонним мечем, гомілетичною риторикою доби хрестових походів), – як інтуїтивно зрозуміло й те, що українське військо виявилось носієм козацьких традицій ("нашими козаченьками", як пише жіноцтво в соцмережах) вже не в алегоричному, а й у зовсім прямому сенсі: як воїнство "за віру християнську" – якщо й не за її букву, то за дух ("за життя", як найчастіше кажуть), – іншими словами, що тут навіч таки безумовно релігійна, духовна "Велика війна", яка, проте, не вписується в жодне з досі знаних окреслень. Все це страх які тонкі матерії, страх делікатні (десятиліттями непроговорювані й часто-густо дискурсивно спрофановані) теми й питання, що для них у нашій мові драматично "бракує слів", – і Блаженніший обходиться з ними надзвичайно обережно, просто-таки "з пінцетом": як інтелектуал він прекрасно знає, як легко впасти в спокусу пустих слів, тих-таки "картонних мечів", як християнин має в мові свою вироблену "техніку безпеки" – і тому сливе всюди воліє радше недодати, аніж передати слову ваги (наприклад, жодного разу не вживає слова "чудо" там, де про "чудо над Дніпром" весною 2022-го навіть у західній пресі не писав хіба лінивий, – натомість із скромною об’єктивністю діагноста відзначає зростання в українському суспільстві "дивної сили, яка, мабуть, походить не від людей"), – у кимвал, себто, зайвий раз не брязкає, за ефектами не женеться… Тож розгледіти й оцінити цю книжку як Вчинок, повний тихої, непоказної величі, з наскоку не вийде – для цього й собі треба потрудитись, стежачи за ходом авторової думки з олівцем і Гуглем, проходячи з ним крізь війну день по дню, крок по кроку, долаючи інерцію власної ліні й "кліпового мислення", – і тоді, в якийсь момент, щиро вразишся: який же це несамовитий, подвижницький труд (просто-таки, як у Сковороди, "бій із Сатаною") – ця спроба упорядкування хаосу (котрий щодня прибуває, як повінь!) через його о-смислення, прояснення смислом люблячого слова…

Ніколи люди так гарячково не шукають сенсу, не задаються питаннями "чому?" і "для чого?", як під час війни, коли відбувається руйнування усталеного життя зарівно на фізичному, як і на нематеріальному, "тонкому" плані, "обвал" попередніх ціннісних конструкцій. Наші повсюдні скарги на "вигоряння", на психологічну вичерпаність, брак ресурсу для боротьби ("не стягую". "не вивожу" і т.д.), пошуки психотерапевтів і антидепресантів – лиш один із аспектів цієї, сказати б, аксіологічної розгублености. Саме тому "країні потрібні священники" (неодмінно "добрі", авжеж!) – і потрібна ця книжка: як стовідсотково надійний замінник усіх, 24 лютого 2022 р. звіяних і узневажнених одним подувом, як посохле листя, томів мотиваційної літератури. Бо це, підкреслю ще раз, не просто збірка щодень упродовж року, від 25.02.22 до 24.02.23, наговорюваних Блаженнішим відеозвернень. Не просто пам’ятка першого року війни (хоч і в такій якості вона вкрай важлива і має стати на полицях наших бібліотек – як документ і світської, й церковної історії одночасно). Але для спраглого сенсів і готового до співпраці читача в ній є й свій власний внутрішній сюжет, своя "сторі" – історія священника, якому віра на наших очах допомагає і "вивозити", і "стягувати" для нас усіх те, що, здавалось би, людині не під силу: бачити присутність Бога там, де вбивають дітей.

Тут варт сказати кілька слів про опір жанру. У Блаженнішого все начебто згідно з традиційною київською гомілетикою могилянської школи – як у Іоаникія Галятовського ("Наука, альбо способ зложення казання", 1665), кожне звернення має тричленну структуру, ексордіум-нарація-конклюзія (для наочности ще й розділені зірочками!), – і попервах здається, ніби ці три інформаційні потоки розгортаються паралельно й ніяк між собою не пов’язані. "Ексордіум" – це, незмінно, короткий звіт про перебіг воєнних дій, свого роду новинна стрічка за ніч (те, з чого починався від 24.02.2022 ранок кожного українця, і мільйонів неукраїнців також, – коли, щойно продерши очі, хапаєшся за телефон: ну що там?!), – якщо читати книжку "по горизонталі", від "ексордіуму" до "ексордіуму", можна отримати графічно чистий "профіль війни", найвичерпніший дайджест воєнних новин за рік... Після того "нарація", в якій, так само незмінно, йдеться про події церковного календаря й відповідні їм катехитичні напучування, впродовж перших трагічних тижнів вражає як раптовий перепад температур: якось особливо болісно відчувається, що це "інший годинник", тут рух світил вимірюється тисячоліттями, і варварських воєн, у тому числі, либонь, і "святотатських", на заднику цього календаря промайнуло стільки, що не злічити, і чого тут може бути варте одне твоє маленьке життя, розвалене війною?.. І "конклюзія" – а це, так само незмінно, молитва, вознесена Блаженнішим нехай би і в пустому храмі, на який у цей час летять російські ракети, – здається жестом мало не есхатологічної самотности: світ не спішить в’язати агресора, знай лиш підбадьорливо махає нам здалеку, чекаючи, як довго ми ще протримаємось, ми покинуті самі на себе, звідки ж цей чоловік бере сили щоразу повторювати ту саму "зв’язку", котра, здається, єдина забезпечує ох який же вутлий логічний місточок-соломинку між "ексорціумом" і "нарацією": "Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!"?..

І тільки десь під кінець весняних тижнів, уже після Бучі й Маріуполя, помічаєш дивовижну річ (я досі не знаю, чи це моє читацьке сприйняття так наломилось і "намацало фокус", чи той фокус знайшов сам Блаженніший, котрий, нагадаю, до всього ще й фахівець із морального богослов’я), – а саме, що "ексордіум" і "нарація", при всій разючій незбіжності між масштабами оповіди "про вчорашнє" і "про вічне" (а "нарації" також можна читати "по горизонталі", це свій окремий "інтелектуальний серіал", у якому філософія й психологія, християнська антропологія й церковна історія складають синтез, як на полотнах старих майстрів, де художник-іконописець ще "вміє все", від портрета й натюрморта до багатофігурної композиції й анімаційного розкадрування!), – насправді, якимось незбагненним і щоразу іншим чином, виявляються внутрішньо між собою пов’язаними, чи, користуючись геометричною термінологією, – конґруентними. І розмова про християнські гріхи й чесноти якраз після Бучі й Маріуполя виявляється несподівано доречною й актуальною – як відповідь на питання, як можна (і треба!) жити далі, і часто повторювана, за невідчитною для мене логікою церковного календаря, тема "блаженні миротворці" поступово розростається до окремого наскрізного "підсеріалу"-трактату про значення миру (ні, мир – це далеко не сама лиш "відсутність війни", і ох як же бракує такого розуміння в сьогоднішньому політичному дискурсі "примушення України до миру", де фактично відбувається також "святотатська" профанація терміна!) – і от уже, сама того не помічаючи, ти читаєш цю книжку з дедалі зростаючою увагою співдумальника – не як філософсько-теологічну розправу, а радше як практичний посібник, що містить відповіді на головні, в умовах святотатської війни, питання: 1) де брати сили особисто тобі, і 2) як відбудовувати Україну з руїн "тонкого плану"…

Десь на цьому етапі мені й блисло оте – "країні потрібні священники": ось якраз такий провід і потрібен, цілій країні, без нього ми "не стягуєм", надто серйозне нам випало випробування…

Тож наостанці скажу, трохи перефразувавши Ж.-П. Сартра: майте терпіння прочитати цю книжку.

Київ, січень 2024 р.

Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...