Про загибель коханого, доньку та життя після втрати: щира розмова з Надією Хільською

Розмова з Надією почалася з цих двох інфоприводів – прем'єри серіалу "Виклик" і долі її чоловіка, актора і військового Олексія. Для читачів Кіно 24 акторка розповіла про себе, доньку Леру і те, як вона живе зараз.

Інтерв'ю з Надією Хільською

Пригадала усю таблицю Менделєєва, – Хільська про роль у серіалі "Виклик"

Надіє, ваша героїня Анжела – рятувальниця?

Так, вона хімік ДСНС, знайома глядачам з першого сезону. Спочатку з нею було небагато епізодів, а от у прем’єрному, третьому, моя Анжела Кисла вийшла на перший план: разом з іншими вона рятуватиме людей. Коли трапляється витік небезпечних речовин – вона бере проби, з'ясовує, що за речовина, чи безпечна вона для людей. У третьому сезоні в Анжели буде романтична лінія, побачимо, як складеться її особиста історія.

Скажіть, вам довелося чомусь вчитися заради ролі?

По-перше, я спочатку пригадала усю таблицю Менделєєва, я ж маю розуміти, що доводиться робити моїй героїні. По-друге, треба було освоїти різні апарати, з якими вона працює. Але головне – це фізична підготовка, яка дуже стала у нагоді у цьому проєкті. Я займалась фітнесом – і це було дуже доречно, бо непідготовленій людині було б важко носити за спиною балон на 13 кілограмів.

А ще мені доводилося дихати крізь маску: спеціалісти кажуть, що краще це робити по 20 хвилин. Але ми під час зйомок були в масці стільки часу, скільки було потрібно. Іноді на зйомках закінчувався кисень, балон починав пискотіти, треба було зупиняти роботу, міняти його.

В цьому проєкті знімався ваш чоловік Олексій. У вас були спільні сцени?

Так, ми комунікували як рятувальники, але романтичної історії в наших героїв не було. В Олексія за сюжетом давно була дружина, її назвали Надією – щоб він раптово не переплутав (сміється – Кіно 24). А мені прописали романтичну історію з новим героєм.

Льоша не міг інакше вчинити, – Надія Хільська про рішення чоловіка

Прем’єра 3-го сезону "Виклику" планувалась на початок 2022 року, але почалась війна. Пам’ятаєте своє 24 лютого?

Так, вранці зателефонував наш друг і сказав, що почалась війна. Ми були шоковані, а потім почули вибухи… Прокинулась дитина і спитала, чи вона йде до школи. Як і усі, ми були розгублені й налякані, не знали, що робити далі. Потім Льоша приєднався до ТрО, а на початку березня ми виїхали до Чернівців. Було непросто, бо ми живемо в Київський області, неподалік від нас йшли колони росіян, були постійні обстріли. Чекали, коли стихне і можна буде проскочити.

Коли ми вже були в безпеці, Льоша разом з другом з Гостомеля і його братом, які на той момент пережили вже окупацію, пішли на фронт. Це був березень 2022 року… Усім було страшно. Але Льоша не міг інакше вчинити, бо був відповідальною сумлінною людиною.

Як ви реагували?

Він казав мені: ну от як я буду грати рятувальників, якщо я зараз буду тут сидіти? Я не могла його зупинити, і поважала його рішення і вчинок. Не могла просити його залишитися – бо це було б нечесно стосовно нього. І бачила, що він вирішив йти на фронт.

Надю, Олексій був неодноразово поранений, і міг би вже не повертатися, бо віддав свій борг Батьківщині й людям.

В нього було три поранення: два отримав на Херсонщині, одне – в Бахмуті. А загинув, звільняючи Роботине на Запоріжжі. Потрапляв в найгарячіші напрямки, але він казав, що має повернутися, бо не може кинути побратимів. Це непросто зрозуміти, бо з іншого боку є родина, але Олексій казав, що побратими стали йому наче рідні, дорогі йому люди, і що зараз такий час, коли він має бути там.

Поїхав на фронт і за 7 днів загинув, – Надія про втрату коханого

Надю, а ви відчували біду?

Так. Я боялася за нього – це було весь час, але потім з'явилось щось інше. Після останньої відпустки він поїхав на фронт і за 7 днів загинув. А по дорозі зустрів знайомого волонтера і фотографа, який зробив декілька портретних світлин. І серед них була чорно-біла фотографія, яка дуже мене налякала! Я гнала усі погані думки, але щось таке темне неминуче було. Тоді я змонтувала своє відео: ми усі разом їздили на Дружбівський кар'єр на Житомирщині. І це відео таке красиве вийшло: Олексій на березі озера, вмивається, потім до нього підбігає наша собака, потім донечка. Я дивилася і думала: як в раю… Але весь час якісь дуже темні відчуття з'являлися, страхи – раніше не було такого.

А потім трапилося те, що трапилося. Він добу не виходив на зв'язок, і я знала, що він "працює" – так вони з хлопцями називали. Але в мене була така страшенна туга, що я не витримала і розридалась – і досі це відео є в інстаграмі. А на наступний день я дізналась, що його вже нема, що саме вчора він загинув. Так що відчувала, що насувається щось страшне і неминуче.

Надія Хільська з коханим / Фото Надія Хільська

Яким Олексій був у свій останній приїзд?

Я помітила, що він сміявся, щось розповідав, але очі в нього були дуже сумні. Потім передивилась відео – і там такий самий сум в очах. Мабуть, також щось відчував…

Як зараз батьки Олексія?

Їм важко. Я намагаюся якось їх підтримувати, знаходити слова, полегшити цей біль. Мама іноді сильно плаче – я розумію… Проте мені хочеться згадувати Олексія без туги й сліз, він був дуже світлою людиною, любив життя, не хочеться згадувати його сльозами. Він прожив хоча й коротке, але яскраве життя: залишив донечку, знявся в багатьох фільмах і серіалах.

Як донька пережила загибель тата?

І їй важко. І особливо ходити на кладовище – я це розумію, і не наполягаю: всьому свій час. Ми раніше з чоловіком домовлялися про кремацію, і взагалі я казала, що помру першою, бо старша на два роки – такі в нас були жарти, чорний гумор. Але вийшло інакше: якось Олексій розповів мені, що бачив на кладовищі дівчину, яка приносила загиблому коханому на могилу каву. І я зрозуміла вже потім, має бути так, щоб було куди прийти з кавою, квітами. І зараз він похований разом з побратимами на Берковецькому кладовищі. А наша донечка молодець, вона навіть і мене іноді підтримує, хоча буває, що й плаче.

Пам'ятаю, в неї ще до війни вже був досвід зйомок?

Під час війни, як не дивно, Лера також знімається, на її рахунку – три невеличкі ролі. Її проби я скидала Олексію, ми дивилися і розуміли, яка в нас крута дівчинка! В неї була драматична роль, з якою вона гідно впоралась.

Зараз вона мріє про режисуру і хоче навчатися за кордоном. Так що ми вже зараз розглядаємо різні виші у Польщі, адже за три роки Лері вже буде час вчитися далі. Вона сама пише сценарій, монтує відео, разом з чоловіком вони колись писали й знімали короткометражки… Я пишаюсь!

Чим займаєтесь в вільний час?

Знову повернулась до спорту, і радію цьому. Стараюся не замикатися: дивлюся фільми, вибираємося з друзями на прогулянки або короткі поїздки неподалік.

Хто підтримує вас?

Донечка, заради неї я рухаюся, не опускаю руки, йду вперед. Ще в мене є собаки, вони також не дають засумувати. Ще є батьки. А також мене підтримують мої друзі: якщо щось не так, вони готові допомогти. Нещодавно їздила за кордон до друзів, так я побувала у Каннах. Льоша колись перед війною там знімався, а я зараз приїхала і гуляла там, де він колись працював.

Ви знімалися в "ДВРЗ. Повітряна тривога"?

Так. Чудовий проєкт, прекрасні партнери й режисер Тарас Дудар – я дуже всім вдячна за ту спільну роботу і досвід. Після смерті Олексія пройшло дуже мало часу, і мене затвердили. Потім я вже відчула, що через стрес і горе мені важко було елементарно вивчити текст… Як сказав психолог, мій організм тоді боровся зі стресом, це було першочергове. Але група все розуміла.

Вдячна, що цей проєкт стався в моєму житті, і після тих зйомок я почала потрохи приходити в себе. Добре пам'ятаю, як на Різдво ми зі Славою Довженком почали співати щедрівки, а потім до нас приєднався і Тарас Дудар – ми співали на три голоси, це було спонтанно і якось так тепло було на душі від цього.

Скажіть, щоб порадили іншим людям, які проходять крізь подібне?

Свого часу я звернулась до психолога, це як лікар людської душі. Він допоміг мені знайти шлях, щоб не застрягати у своєму горі.

Люди часто зупиняються на етапі торгів і починається: мені треба було вчинити інакше, чого я не настояла, от якби тоді я сказала. Тому треба дати волю емоціям: кричати, плакати, але йти далі й не застрягати на одному стані. На мій погляд, це найбільш дієва порада.