Тривожно, але на диво впевнено. Підсумки 15-го Одеського міжнародного кінофестивалю
Тривожно, але на диво впевнено. Підсумки 15-го Одеського міжнародного кінофестивалю

Тривожно, але на диво впевнено. Підсумки 15-го Одеського міжнародного кінофестивалю

ОМКФ спочатку спирався на одеську специфіку з переважанням комедій, а згодом проголосив своєю спеціалізацією «глядацьке кіно» й артмейнстрим — тобто фільми з оригінальним авторським поглядом, але не надто викличні за естетикою. Цьогорічні українські стрічки цілком вкладались у це визначення.

Про перебіг фестивалю читайте тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут і тут.

Очевидно, що за останні півтора року культурна галузь в Україні — і зокрема кінофестивалі — більш-менш отямилася після початку повномасштабного вторгнення. У сезонний розклад повернулися «Молодість», Docudays UA, «Тиждень критики» та «Чілдрен кінофест», у Чернівцях набрав силу новоутворений фестиваль глядацького кіна «Миколайчук Open», а команда «Молодості» вже після вторгнення запустила фестиваль ЛГБТ-кіно Sunny Bunny.

За злою іронією, найбільше від бойових дій постраждав об’єктивно найвпливовіший український кінофорум — Одеський. Росіяни не змогли окупувати Одесу — і тепер у цілодобовому режимі нищать місто всіма доступними засобами. Тож ОМКФ вимушено пустився в мандри. Так, у 2023-му він проходив у Чернівцях, а цього року — в Києві. На насиченості програм це не позначилося. Поза конкурсом показали добірку фільмів-учасників Канн і Берлінале, в Європейській конкурсній програмі — роботи режисерів з усього Старого Світу, від Грузії та Норвегії до Іспанії та Швейцарії, а в Національному конкурсі — прем’єри 10 повнометражних українських картин, причому журі вручало окремо призи за найкращий ігровий і найкращий документальний фільм, а також спеціальні згадки. Сеанси проходили в Київському будинку кінематографістів та в розташованому неподалік мультиплексі «Оскар», а церемонії відкриття та закриття з усіма атрибутами — коктейлі, ведучі, виступи попзірок — у конгресово-виставковому центрі «Парковий».

ОМКФ, до організації якого частково долучилися вихідці з команди кінофестивалю «Молодість», стартував у 2010 році й спочатку спирався на одеську специфіку: в репертуарі переважали комедії, а від глядачів вимагалося «особливе почуття гумору». Згодом, утім, фестиваль проголосив своєю спеціалізацією «глядацьке кіно» та артмейнстрим — тобто фільми з оригінальним авторським поглядом, але не надто викличні за естетикою. Цьогорічні українські стрічки цілком вкладались у це визначення.

Нашого кіно було вдосталь у більшості програм, навіть у гітових «Гала-прем’єрах» і «Спеціальних показах» — неймовірний контраст, якщо порівняти з початковими едиціями ОМКФ, коли лік українських фільмів ішов на одиниці. Причому так само як і на останньому Docudays UA, значну частину склали картини, створені вже після початку повномасштабного вторгнення, і не всі вони були про війну.

Насамперед було цікаво відстежувати це розмаїття. Вищезгадана українська гала-прем’єра — це «Конотопська відьма», для авдиторії якої знадобилося цілих два зали в «Оскарі». Ми вже писали про мистецьку сумнівність цієї спроби містичного горору, але увага глядачів — це той фактор, який варто враховувати продюсерам подібних проєктів. Люди хочуть дивитись українське кіно, надто ж українське жанрове кіно, і ця готовність заповнювати зали навіть на кепських фільмах — унікальний кредит, який треба використати якомога ефективніше.

«Конотопська відьма»

Авторський експеримент, утім, теж був у наявності — хай і неідеальний. «Сентиментальна подорож до планети Параджанова» (реж. Тарас Томенко, програма «Спеціальні покази») — документальне дослідження життя й творчості Сергія Параджанова, в багатьох складових абсолютно традиційне. Є, зокрема, закадрові коментатори, які добре поставленими дикторськими голосами переповідають біографію героя, а інколи говорять і замість нього. Але Томенко вдався до прийому, все ще рідкісного в нашій документалістиці: відобразив повсякдення режисера «Тіней забутих предків» ляльковою анімацією, стилістика якої явно спиралася на колажі Параджанова.

«Сентиментальна подорож до планети Параджанова»

Назагал, якщо говорити про документалістику, можна стверджувати, що в нас з’явився окремий піджанр картин, спрямованих на роз’яснення війни західному глядачу.

Zinema (реж. Корній Грицюк, Україна — Люксембург, програма «Документальні гіти») — дослідження імперства, ксенофобії та шовінізму в російському кінематографі за останні 30 років. У фільмі детально «розжовуються» основні події Євромайдану та російсько-української війни починаючи з 2014-го, а ще Корній провів колосальну роботу, передивився десятки годин екранного шлаку, відстеживши, між іншим, російську кіноеволюцію образів українців від потішних салоїдів до кровожерливих бандерівців. Тож для будь-якого стороннього глядача стає особливо очевидним, як працює людиноненависницька машина російської кінопропаганди.

Zinema 

Антон Птушкін у свій режисерський дебют «Ми, наші улюбленці та війна» (Україна — Канада, програма Doc Kyiv Fest представляє), присвячений стражданням і порятунку домашніх тварин на війні, залучає українських і західних зоозахисників. Виходить надзвичайно інформативна публіцистична робота про найбільшу в історії евакуацію тварин із зони бойових зіткнень — подія, все ще недооцінена в міжнародній інфосфері.

Тривожно, але на диво впевнено. Підсумки 15-го Одеського міжнародного кінофестивалю - Фото 1

«Ми, наші улюбленці та війна»

Олександр Кирієнко у «Врятувати коника» (Україна, «Спеціальні покази») вчинив інакше: як головного героя й оповідача запросив англомовного журналіста, фотографа й мандрівника Еда Голда. Ед мотоциклом проїздить Україною, розслідуючи долі дітей, постраждалих внаслідок агресії Росії в Дніпрі, Маріуполі, Краматорську, Києві. Вийшла дуже емоційна історія про жертв воєнних злочинів, здійснюваних російськими нелюдами.

Тривожно, але на диво впевнено. Підсумки 15-го Одеського міжнародного кінофестивалю - Фото 2

«Врятувати коника»

Що ж стосується документального конкурсу, то призер  там визначився, можна сказати, в день показу — «Глядєлов» (реж. Ксенія Кравцова).

Олександр Глядєлов — український класик соціальної чорно-білої фотографії. З 1997-го співпрацює з організацією «Лікарі без кордонів». Фотографії Глядєлова регулярно використовують такі організації, як Human Rights Watch, The Global Fund, UNAIDS, UNICEF. Глядєлов також знімав гарячі точки та війни в Придністров'ї та Чечні. Російсько-українську війну документує з 2014 року. Двічі поранений.

Успіх фільму можна було би списати на харизматичність героя. Але Кравцова створює свою візуальну, режисерську відповідь естетиці Глядєлова. По-перше, фільмує в монохромній гамі. По-друге, дає слово не тільки головному герою, а й людям, зображеним на його знімках: колишньому безпритульному (знамените фото хлопчика з курчам на голові), одеському «священникові босяків» — ченцю-салезіаніну отцю Олександру Чумакову, військовим, які пережили Іловайський котел. Ксенія відстежує Глядєлова за роботою серед руїн Бучі й Бородянки, у спілкуванні з друзями, на відкритті виставки, вмонтовує його знімки. Результатом стає не тільки портрет одного з найкращих фотографів Східної Європи, а й хроніка поточного історичного моменту.

«Глядєлов»

Ще один український документальний фільм «Сопілка Перуна» (режисер Євген Мазуренко, зараз у ЗСУ), відзначений призом FIPRESCI, являє собою зразок того, як зробити класне кіно з мінімумом засобів. Мазуренко, який зараз є фотокореспондентом бригади НГУ «Рубіж», просто показує один день артилерійського розрахунку. Бачимо, як хлопці ведуть вогонь, як маскують свою «сопілку» — це кодова назва гармати, як потім чистять і змазують її, як спілкуються між собою. Здавалося б, звичайне виробниче кіно, цілковита рутина — а відірватися неможливо.

Що ж до інших призерів із Національної конкурсної програми, то всі вони так чи так присвячені протистоянню імперії.

«Сопілка Перуна»

Зокрема, «Киснева станція» (реж. Іван Тимченко, Україна — Чехія — Словаччина), що має спеціальну згадку журі — це байопік про легендарного дисидента, духовного лідера кримськотатарського народу Мустафу Джемілєва. Діється в СРСР у 1980-му. Мустафа відбуває чергове заслання у якутському селищі Зирянка. Троє людей прямують до нього через величезну країну, і наміри в них дуже різні. Хтось хоче його побачити, хтось — знищити, а хтось — захистити. Найпереконливіша складова фільму — Борис Орлов у ролі Джемілєва. Небагатослівний, стриманий, точний у жестах та інтонаціях.

«Киснева станція»

Відзначена згадкою журі й перша за останні 20 років повнометражна ігрова робота Сергія Маслобойщикова «Яса».

Дія цієї камерної драми, знятої в притаманній Маслобойщикову дещо відстороненій манері, розгортається у 2015 році. Ганну (Алла Сергійко) і Дарку (Христина Федорак) об’єднують спогади про Даню, що загинув у 2014 році на Майдані. Ганна — матір героя, Дарка — подруга. Перша рятує життя другій, вивозить її, важко поранену, з поля бою в зоні АТО. Однак відмінність між ними не тільки у віці. Ганна зробила суперечливу кар’єру: починала як активістка помаранчевого Майдану в 2004-му, а згодом піднялася до державної службовиці високого рівня. Жінки намагаються налагодити стосунки, але в процесі з’ясовують, що Ганна була пов’язана з корупцією, яка призвела до мафіозного реваншу в Україні за часів Януковича, а згодом — до Революції гідності. Тож героїня Сергійко невідворотно усвідомлює причинно-наслідковий зв’язок між своїми вчинками та смертю Дані.

Тривожно, але на диво впевнено. Підсумки 15-го Одеського міжнародного кінофестивалю - Фото 3

«Яса»

Ну а що стосується головного призера, то тут, як і у випадку з «Глядєловим», лідер перегонів у Національній конкурсній програмі визначився майже одразу — новий фільм Дмитра Мойсеєва «Сірі бджоли» — екранізація однойменного роману Андрія Куркова, світова прем’єра якої відбулася на Роттердамському кінофестивалі.

У селі, розташованому в «сірій зоні» АТО, живуть двоє пенсіонерів — Сергій (Віктор Жданов) і Паша (Володимир Ямненко). Перший, буркотливий відлюдько, тримає пасіку. Другий не надто переймається моральними питаннями, отримує пенсію одразу і в Україні, і на окупованих територіях Донеччини, а в покинутому селі, де тільки вони вдвох із Сергієм і лишилися, бере те, що погано лежить. Звісно, вони не дуже люблять одне одного, але змушені співіснувати. Так і намагаються жити умовно мирним життям, аж поки біля села з’являється російський снайпер.

«Сірі бджоли»

Мойсеєв колись привернув до себе увагу драмами «Такі красиві люди» й «Час хризантем» — візуально дуже цікавими, але нерівними драматургічно. У «Сірих бджолах», утім, усі компоненти — в ідеальній рівновазі. Скупа й точна гра Жданова, на якого цікаво дивитися, що б він не робив. Безлюдні, спустошені краєвиди, в яких наче тонуть герої. Повільний, але невпинний і захопливий ритм. Відчуття тривоги, розлите в повітрі, наростає до майже фізичної нестерпності. Все на місці.

Тож отаке воно — українське кіно третього року війни. Розмаїте, інколи незграбне, тривожне, але на диво впевнене.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Теги по теме
украинское кино
Источник материала
loader
loader