Ніжність і міцність. Документальний фільм «Усе має жити» — це зворушливий і детальний портрет української волонтерки

Головна героїня «Все має жити» (співрежисери Тетяна Дородніцина, Андрій Литвиненко, Польща — Україна) самим своїм існуванням спростовує масу стереотипів. Анна Куркуріна — вчителька біології, важкоатлетка і відкрита лесбійка, що професійно зайнялася спортом у 40 років і стала шестиразовою чемпіонкою та чотириразовою рекордсменкою світу. З однаковим азартом вона тренує і жінок, і чоловіків, у тому числі — з інвалідністю. І ще ця кремезна й дуже міцна людина опікується долею поранених і покинутих тварин, має з ними особливий звʼязок. З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Анна користується своєю популярністю і витрачає власні заощадження, щоб допомагати нашим меншим сестрам і братам, які страждають від війни так само, як і люди.

Анна Куркуріна (тут і далі кадри фільму «Все має жити»)

Тетяна Дородніцина закінчила факультет режисури Київського національного університету театру, кіно та телебачення імені Карпенка-Карого. Є режисеркою короткометражних фільмів «Вовчата» (2023) і «Хто така Катя?» (2019). Працювала на телеканалах, у продакшн-компаніях і на кіностудії «Київтелефільм».

Андрій Литвиненко — кінорежисер і продюсер. Закінчив Київський національний університет театру, кіно та телебачення імені Карпенка-Карого та студію документалістики у Школі Вайди в Польщі. Режисер серії документального серіалу «Фантастичні українці. Візуальне мистецтво» (2020) та повнометражного документального фільму «Заповідник Асканія» (2019), який отримав нагороду за найкращий фільм на кінофестивалі Docudays UA та спеціальну нагороду журі на кінофестивалі Pelicam. Також Андрій є співавтором альманаху «Євромайдан. Чорновий монтаж» (2014), що отримав спеціальну відзнаку на Міжнародному фестивалі документального кіно Ji.hlava.

Знайти таку героїню, як Анна — удача для документаліста; такі харизматичні, відкриті до спілкування персонажі з цікавою долею, з зовнішністю, що кидає виклик усталеним нормам, по суті, самі розповідають свою історію — достатньо бути лише уважними і не пропускати нічого важливого.

А для Анни важливі дві речі: тренування й тварини. Вона любить своє тіло, категорично відкидаючи зазіхання на її ідентичність: «Я жінка-лесбійка, а не чоловік у тілі жінки». Це усвідомлення приходило до неї довго, поступово, в несприятливому оточенні: «Не тільки не можеш зрозуміти, але не можеш знайти цьому пояснення».

Власне, перші 15 хвилин — більш-менш безтурботний вступ: тренування, котики, песики, спогади про дитинство: «Гуляла з пацанами, кидали одне в одного каміння, типу снаряди». І чорний екран.

Дворова війнушка змінюється війною справжньою.

Свій вибір Анна робить без роздумів. Закуповує та організовує закупи тонн харчу для котів і собак на прифронтових, знелюднених територіях. Вивозить тварин з-під обстрілів десятками, сотнями — лік урятованих «хвостиків» перевалив за 200. Свариться з недоброчесними опікунами тварин. І продовжує тренуватись і тренувати, виводить у переможці свого підопічного з ДЦП, юнака на ім’я Дмитро, який підіймає найважливішу в своєму житті вагу.

І лише під фінал ця сильна й прекрасна жінка дозволяє собі сльози, згадуючи про маму, що померла від раку.

Співрежисерам лишається спостерігати й виокремлювати найбільш емоційні моменти, з’єднувати їх у історію — і це в них чудово виходить.

По суті, в Дородніциної та Литвиненка вийшов зворушливий і детальний портрет волонтерки — однієї з багатьох, на кому тримається наш тил. Сильної і водночас дуже вразливої людини, якій притаманна наша особлива українська ніжність.

Ніжність, яка переборе найлютішого ворога.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»