Театр і живопис замість кіно: відновлений «Колір граната» Параджанова вийшов у прокат

Так званий повторний прокат — річ суперечлива, бо викликає резонне питання: чи багато глядачів збере старий і давно всім відомий фільм?

Та схоже, що «Кольору граната» забуття не загрожує: на прем’єрі та на подальших спецпоказах зали були заповнені, а відвідуваність у кінотеатрах у перший вікенд цілком добра. Режисер «Тіней забутих предків» лишається актуальною постаттю, невіддільною від великого дискурсу українства. Також спрацьовує драматична аура проєкту: спочатку Параджанов, знявши поетичну біографію вірменського менестреля Саят-Нови, мусив скоротити фільм і перейменувати на «Колір граната», однак цензорам того здалося мало, і «Колір граната» порізали ще раз, заодно спотворивши звукову доріжку. У 2013 році фахівці Кінофонду Мартіна Скорсезе спільно з Сінематекою Болоньї відреставрували та перемонтували фільм, щоб, наскільки можливо, наблизити до оригінального задуму. Світова прем’єра цієї версії відбулася на 67 Каннському кінофестивалі.

Поза цим є більш контроверсійна тема: те, як фільм сприймається зараз. Ризикну зауважити, що особливість «Кольору гранату» — яка може виглядати недоліком для одних і перевагою для інших — у тому, що тут стиль повністю поглинає сюжет. Весь фільм — послідовність того, що англійською називається tableaux, або «живих картин». Tableaux, поширені в Європі в добу класицизму кінця ХVІІІ століття, компонувалися з натурників-акторів на теми відомих творів мистецтва, будучи такими собі знерухомленими мініспектаклями. Майже кожний епізод у «Кольорі гранату» і є такою статичною мізансценою з мінімумом дії або з ритуально повторюваними жестами.

Кожний кадр — зразок візуальної довершеності та геометрично точної композиції, до краю наповнений символами й алегоріями, архетипами й алюзіями. Актори в цій украй формалізованій структурі лишаються статистами. Взаємодія між ними мінімальна, зміни в їхніх характерах непомітні, діалогів немає. Інколи складно зрозуміти, що, з ким і між ким відбувається.

Монтаж обмежений функцією простого зчеплення цих по окремості заворожливих фрагментів між собою. Замість часу Параджанов працює з простором, замість кіно пропонує театр і живопис. Партійні цербери звинувачували фільм у реакційності, і, як не дивно, в цьому є частка правди — тільки йдеться не про політичну реакцію.

Рік завершення «Саят-Нови» — 1968-й. У кінематографі Європи й США це доба радикальних змін мови вираження та ієрархії жанрів. Кіно стає стрімким, нахабним, бешкетним, монтаж перетворюється на визначальний прийом. Однак Параджанов робить програмну для себе стрічку в підкреслено консервативній естетиці. Інакше, мабуть, і не міг: адже СРСР являв собою безумовно модерністську утопію, доведену до рутини концтабору. Протестуючи проти тиранії, Параджанов відмовляється бути сучасним, бути модерним. Пірнає у фреску, розчиняється в гобелені, говорить притчами. «Хліб, який ти дав мені, був прекрасний, але земля ще прекрасніша. Я повернуся до землі».

Звісно, зараз потрібні інші способи висловлювання, інші образи, інші символи віри. Але ми у своїй переламаній, палахкотючій реальності теж повертаємося до своєї землі — стоїмо на ній, стоїмо за неї. Під небесами кольору граната.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»