Режисер і воїн Олексій Кравчук: «Як це не парадоксально, але війна насамперед учить саме людяності»

Олексій Анатолійович Кравчук — український актор, режисер, педагог та організатор театрального процесу. Син актора і режисера Анатолія й акторки Ірини Кравчуків. Онук українського режисера-кінодокументаліста Сергія Кореняка.

Працював актором у Харківському академічному українському драматичному театрі імені Тараса Шевченка та Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса, а у 2006—2012 роках був його директором. У 1995—1999 та у 2012 році був режисером Донецького драмтеатру; у 2000—2002-му — в. о. головного режисера Першого українського театру для дітей та юнацтва у Львові; від 2012-го — головний режисер Луганського театру ляльок. З 2015-го — директор і художній керівник Львівського академічного театру «І люди, і ляльки».

Після повномасштабного вторгнення Росії вступив добровольцем до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, воював, отримав поранення та контузію під Бахмутом. З липня 2023 року після демобілізації повернувся до роботи у театрі.

— Скажіть, будь ласка, як до вас правильно звертатись: Олексій чи Олекса? Бо у різних джерелах використовують обидва імені.

— За паспортом я «Олексій». Але ще під час навчання мої однокурсники охрестили мене «Олекса» — і багато моїх побратимів так само до мене звертаються. Я не проти. Мені подобається це ім’я. Тим більше, що воно має славетну історію. Достатньо згадати Олексу Довбуша.

— Ви народились і виросли в акторській сім’ї. Напевне, у вас була можливість свого часу «відкосити» від служби в радянській армії?

— Так, така можливість була. Батько міг зробити так, щоб мене не взяли в армію, бо він на той час уже мав звання народного артиста України та був головним режисером Львівського українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Але у нас у сім’ї навіть теми такої не порушили. Раз усі служили, то й мені треба було йти служити. Це було моє свідоме рішення. Для мене на той час це було дуже важливим моментом як для чоловіка. Мені важливо було пройти якісь певні випробування, перевірити себе, свій характер, свої можливості. І я вважаю, що мені пощастило, бо я потрапив служити у десантні війська.

— А як потрапили до роти спеціального призначення? У такі підрозділи брали зазвичай тільки спортсменів із гарною фізичною підготовкою.

— Я в десятому класі захопився парашутним спортом і на час призову в мене вже було кілька стрибків. Мене спитали, чи хочу я служити у десантних військах і я відповів, що хочу. Відібрали мене та ще кількох хлопців і повезли нас в Угорщину, де я і проходив службу.

— Тобто ви не жалкуєте, що свого часу відслужили в радянській армії.

— Абсолютно ні. Це для мене був гарний досвід. Я досі підтримую контакти з двома своїми колишніми командирами. І коли я отримав поранення, то вони мені телефонували, підтримували, цікавилися, чим можуть допомогти.

— А акторську професію свого часу обрали, щоб продовжити творчу династію, чи вам це дійсно було цікаво і ви відчували до цього хист?

— Мені завжди дуже подобався театр. Я люблю театр і все, що з ним пов’язано. Це справді моє. Я після служби в армії спочатку закінчив акторську студію при театрі імені Марії Заньковецької, а потім пробував вступати до київського інституту імені Карпенка-Карого. Але не пройшов за конкурсом і поїхав до Харкова, де вступив до Харківського інституту мистецтв.

Олексій Кравчук на зйомках серіалу «Кава з кардамоном»

— Ви закінчили акторський курс і через кілька років знову вступили до Харківського інституту мистецтв уже на режисуру. Зрозуміли, що акторство — це не для вас?

— Я як актор наприкінці 80-х років минулого століття працював у театрі імені Леся Курбаса у Львові, засновником якого був Володимир Кучинський. І саме він мене фактично спровокував, щоб я вступив на режисуру. Бо ті наративи, ті речі, які він викладав, які він впроваджував, змушували замислюватися над змістами вистав, заглиблюватися в них. І саме під його впливом мені захотілося також спробувати себе у режисурі. Так моя дорога далі й пішла. Я цим завдячую Театру імені Леся Курбаса і Кучинському.

— Чому ви віддаєте перевагу роботі з ляльками? Що вас у них приваблює?

— Свого часу мені театр ляльок подобався своєю точністю і ясністю. Я зрозумів, що лялька ніколи не обдурить. Драматичний актор може обманути, додати емоцій, пустити сльозу… А лялька дуже точна у своїй формі. І ця форма завжди промовляє тим, чим вона є. І, відповідно, з цією формою ти будеш шукати точний зміст і вираження. Тому мені дійсно дуже подобається працювати з ляльками. Через ляльку все можна показати.

Олексій Кравчук у театрі ляльок

— У 2014 році ви працювали головним режисером Луганського театру ляльок. Тобто були безпосереднім свідком трагічних подій, які розгорталися на сході країни. Що вам найбільше запам’яталося, що найбільше вразило тоді?

— Я чесно скажу, мене тоді неприємно вразила безвідповідальність нашої влади. Я бачив, що відбувалося в Луганській області, я бачив, що відбувалося в Донецькій області, куди я їздив до філософа й історика Ігоря Анатолійовича Козловського. Я бачив, що влада фактично кинула напризволяще людей, які тут живуть, а там залишилося дуже багато справжніх патріотів України.

Я двічі виїжджав із Луганської області. Спочатку, коли москальня зайшла в Луганськ, мені довелося виїжджати звідти спочатку через Росію в Крим. А потім уже з Криму я виїхав останнім потягом «Сімферополь — Львів». Мені тоді допомогли люди втекти звідти — просто сховали в купе провідників. А потім я ще раз повернувся в Луганськ, певною мірою сильно ризикуючи. Але у мене там залишилася машина й мені було шкода її там лишати. І я цією машиною з львівськими номерами виїхав через Росію.

Тобто я дійсно бачив, що відбувалося на сході країни у 2014—2015 роках… Я їздив у міністерство і ставив питання: «А як бути з театрами? Як бути з колективами?». Але ніхто мені нічого конкретного не міг сказати. Ніякої організованої цілеспрямованої евакуації закладів культури не було. Ми отримали розпорядження, у якому нам радили виїжджати своїми силами й своїми засобами. Але театри не мали таких можливостей, не мали таких засобів і ресурсів, щоб виїхати повністю звідти. Та й куди їхати? У невідомість? У нікуди?

Повторюся, там залишилося дуже багато справжніх патріотів, на яких можна було спиратися, яким можна було підказувати, що і як робити у тій непростій ситуації. Але влада фактично залишила їх напризволяще сам на сам із російськими окупантами. Оце мене сильно вразило.

Олексій Кравчук у Донецькій області

— Розкажіть про свою військову службу вже на цій війні.

— Як почалося повномасштабне вторгнення, то я одразу побіг до розташування 80-ї десантно-штурмової бригади. Натовп охочих потрапити до них тоді був величезний. Але, дякувати Богу, мене попри мій вік узяли. Я потрапив у дуже крутий колектив. Мене оточували молоді, талановиті, вмотивовані хлопці. Це люди, які знають, що вони роблять і заради чого. Стосунки у колективі дуже відрізнялися від стосунків у радянській армії. Відрізнялись якоюсь особливою людяністю, якимись нормальними наративами. Коли командир збирав колектив, щоб поставити задачу, він при цьому завжди радився з найбільш досвідченими бійцями. Ніколи нікого навмання на завдання не відправляли. Для мене це був приклад розумного і виваженого командування.

Я ходив на бойові для прикриття групи снайперів. Хлопці працювали першим і другим номером по москалях, а я їх прикривав. Безумовно, що у них і зір кращий, і знають вони більше за мене. Я у них навчився різних корисних речей і дуже вдячний побратимам за науку, за допомогу. І якби не ці знання, то можливо я б і не залишився живим.

Після поранення я вісім місяців лікувався і повернувся у підрозділ вже як водій командира роти. А коли мені виповнилося 60 років, то командир мені сказав: «Олексо, мабуть, уже досить тобі воювати, час і на дембель». І вже понад рік, як я демобілізувався і повернувся працювати у театр. 

Олексій Кравчук поряд зі знищеною бронетехнікою

— Якщо не помиляюся, то ви й на фронті не розлучалися з ляльками та ставили лялькові вистави для бійців.

— Ні, це окрема історія. Є чудовий актор-лялькар і режисер Валерій Дзех, який із початком війни добровольцем пішов до армії. Зараз він уже офіцер і виконує бойові завдання на Східному напрямку. Власне, це саме він створив ляльковий театр у війську. Він захищав у 2022 році рідний Харків, коли на нього сунула москальня. А командири Валерія знали, що він лялькар. І якось командир йому запропонував: «Ану, давай, тягни сюди свої ляльки й покажи щось із ними для хлопців». Валера став показувати якісь невеличкі лялькові вистави для побратимів — і це дійсно підіймало настрій, підіймало бойовий дух у бійців. І згодом сам Залужний дав «добро» на створення військового лялькового театру як окремого підрозділу у структурі ЗСУ. Цей театр і досі існує та працює. Вже після моєї демобілізації мені якось зателефонував Валера і питає: «Олексо, зможеш приїхати та приєднатися до нашого театру?». Я йому відповідаю, що з задоволенням долучуся до цієї справи. Так я став брати участь у лялькових виставах для військових. І зараз цей проєкт, який започаткував Валера, отримав певний розвиток і реалізується у межах «Культурного десанту». Я теж мав честь їздити з хлопцями та виступати з ляльковими виставами перед побратимами.

Олексій Кравчук з лялькою

— У суспільстві до «Культурного десанту» різне ставлення. Деякі люди вважають, що у «Культурному десанті» артисти просто знайшли собі «тепле місце» в армії, щоб не служити у бойових підрозділах. Як ви вважаєте, чи взагалі потрібне таке явище, така структура як «Культурний десант».

— Це дуже потрібна штука. Підіймати бойовий дух можна по-різному. На превеликий жаль, доволі часто наші офіцери з МПЗ (морально-психологічного забезпечення) у роботі з підлеглими вважають за доцільне або просто наказати, або пригрозити якимось покаранням. Я вважаю, що все це відбувається через брак культурологічного виховання. Такі речі як «Культурний десант» дають результат. Вони дійсно підіймають бойовий дух. Я сам був цьому неодноразово свідком. Я з ляльками виступав зокрема й перед бійцями моєї рідної 80-ї десантно-штурмової бригади. Виступав перед хлопцями з розвідки, які тільки повернулися з завдання. Вони сидять у хаті втомлені, виснажені. Ми перед ними починаємо грати — і я бачу, що їм це потрібно.

Зараз дуже потрібна людяність. Бо патріотизм ґрунтується зокрема й на людяності. Я вважаю, що людина стає сильною, коли вона не втрачає себе у дитинстві. Коли вона не втрачає казки своїх бабусь і дідусів. Ця ніжність, ця теплота, ця людяність — вони проростають силою. І саме це зараз може робити «Культурний десант». Якщо хтось думає, що хлопці собі там знайшли «тепле містечко», то це їхня справа. Я так не думаю.

— Як ви наразі почуваєтеся після поранення?

— Зараз уже добре. А от після поранення було дуже важко. Коли мене завалило у бліндажі і я отримав поранення, то було дуже боляче. І я собі тоді так молився: «Боже, дякую тобі за життя. Я вже пожив і якщо я маю піти, зроби так, щоб це було не так боляче». Тільки я так подумав — у цей час завал розгрібає наш старшина Сергій Васильович Семець і каже: «Олексо, вставайте». А я відповідаю: «Сергію, я не можу». То він мене і витягнув ще з одним моїм побратимом Ігорем Казимировичем, який потім мене тягнув на собі кілька кілометрів. Хоча за віком він майже такий як і я.

Зовнішніх відкритих ран я не мав, але у мене було переламано сім чи вісім ребер. Така собі вийшла «львівська реберня» (посміхається). Тому дуже важко було ходити, дихати, займатись якоюсь роботою. І навіть коли вони вже трішки позросталися, то і тоді було важко навіть бронік надягати.

Але скажу чесно, страшно було вже потім, коли у мене все загоїлось і треба було повертатися знову на фронт. Мені було дуже страшно. І я питав у побратимів: «Хлопці, а вам не страшно було повертатися після поранення до виконання бойових завдань?». Вони відповідають: «Звісно, страшно. Але ти повертайся і побачиш, що все буде добре». Саме побратими, їхня підтримка допомогли мені подолати цей страх.

А зараз, коли я вже не в війську, мене постійно тягне до моїх пацанів. Так що якщо є така можливість, то я намагаюся їм машини переганяти, волонтеркою займаюся. У військкоматі я просився назад, але мені відмовили, сказали: «Вам уже 61 рік і ви вже не підлягаєте мобілізації».

 Олексій Кравчук

— Скажіть, а чому ви у себе на роботі у шухляді свого робочого стола тримаєте пістолет?

— О, ви й це знаєте? Я свого часу хотів якось себе проявити, щоб отримати у нагороду іменний пістолет. Але так і не заслужив його (посміхається). І коли вже демобілізувався, то придбав собі на законних підставах звичайний травматичний пістолет. Зараз час від часу я ходжу до тиру, тренуюсь у стрільбі — й не тільки з пістолета, а й із гвинтівки й автомата. А коли їду на фронт із волонтерською допомогою, то завжди беру зброю з собою. Бо ситуації у дорозі можуть виникнути різні, різні люди можуть тобі зустрітись. І зброя під рукою точно не буде зайвою. Пістолета можна і не діставати, але він додає впевненості та підтримує дух воїна.

— Знаю, що вашому зятю працівники ТЦК прямо на вулиці вручили повістку, і якби не ваше втручання, то його б у той же день і відправили до навчального центру. Як ви, з огляду на свій військовий і життєвий досвід, ставитеся до практики, коли людину прямо з вулиці можуть відправити до війська?

— Я гадаю, на сьогодні «джентльмени» з ТЦК в більшості просто не вміють говорити з людьми. Звісно, що має бути мобілізація і має бути демобілізація. Це два дуже важливі чинники. Бо є хлопці, які воюють уже третій рік, і вони заслуговують на демобілізацію, бо інакше вони просто «вигорають». Але з людьми треба вміти говорити. На превеликій жаль, працівники ТЦК цього не вміють робити. Це, до речі, вміють хлопці, які вже повоювали, які пройшли якісь бойові ситуації. Бо вони знають, про що говорити.

Що стосується історії з моїм зятем, то він — лікар-реабілітолог. Якраз нещодавно отримав грант на придбання необхідної апаратури, відкрив кабінет і почав працювати. Коли його забрали, я прийшов до ТЦК, де спілкувався з однією пані підполковником. Я її просив: «Дайте хоча б три дні, щоб хлопець позакривав усі свої справи. Потім забирайте». Вона мені відмовила в категоричній формі. Тому я досить голосно з нею розмовляв (сміється). Так, що навіть хлопці позбігалися до її кабінету. Я тоді заявив, що я з цього кабінету не піду, поки не доб’юся свого. І хоч я вже досить старий чоловік, але ще сильний і тим більше — десантник, тож викинути мене їм не вдасться. Тільки після цього зятю дали три дні. Згодом він потрапив до навчального центру. Я їздив до нього туди відвідувати й там мене теж не все влаштовувало. Мене обурювало, що коли дружини з дітьми приїжджають до своїх чоловіків, матері приїжджають до своїх синів, — їх зупиняють на дальньому КПП і вони мають пішки півтора кілометра йти до основного КПП. А це було влітку, коли стояла страшна спека. Це, як на мене, зовсім не по-людськи. Зараз зять уже молодший лейтенант, служить на Покровському напрямку. Бригада у них недоукомплектована, не вистачає боєкомплекту й харчування. Тобто хлопцям там складно.

Олексій Кравчук

У мене дуже багато питань до організації всіх мобілізаційних процесів. Повторюся, як на мене, то в ТЦК повинні служити ті, хто вміє говорити з людьми, хто вміє слухати людей. Наразі в ТЦК таких працівників мало. У деяких працівників ТЦК бракує елементарної людяності.

— Тобто можна припустити, що брак людяності у працівників ТЦК призводить зокрема й до нестачі людей в армії?

— Так і є. Це абсолютно правильно. Тому що не можна людину просто хапати на вулиці. Має бути людяність. Знаєте, як це не парадоксально, але війна насамперед вчить саме людяності. На війні побратими діляться з тобою останнім, побратими витягнуть тебе пораненого, ризикуючи своїм життям. Побратими допомагають місцевим людям. Ми їздили й роздавали людям хліб, консерви, ще якісь продукти. Мій побратим Сергій, який урятував мене зі зруйнованого бліндажа, також урятував багато кішок, собак та інших тварин. Він витягував їх із якихось ям, із якихось руїн… Людяність — це найважливіший фактор. Коли є людяність — тоді все працює. Я так думаю. І я впевнений, що так воно і мусить бути.

— Пане Олексо, ви завжди посміхаєтесь. І на світлинах, і під час спілкування. Як вам і під час війни вдається зберігати позитивний настрій? Ви просто позитивна людина по життю?

— Ви знаєте, у юності у мене був трагічний погляд на життя. А потім мені пощастило зустрітися з Ігорем Анатолійовичем Козловським, про якого я згадував вище. Свого часу він був доцентом кафедри релігієзнавства Донецького державного інституту та кафедри філософії Донецького національного технічного університету. За проукраїнську позицію терористи його арештували й довго тримали у в’язниці. Потім його звільнили та повернули в Україну, коли був обмін полоненими. На жаль, рік тому він помер. Свого часу ми з ним дуже багато спілкувалися — і поступово під його впливом до мене прийшло розуміння, що життя, при всій його трагічності, прекрасне. Тому в людини повинна бути якась внутрішня вдячність цьому світу, в якому ми живемо, людям, які живуть поряд із нами. Відсутність вдячності — це ще одна проблема у нашого військового керівництва. З огляду на свій вік я часто казав командирам, які мені у сини годяться: «Пацани, навчіться бути вдячними простим солдатам, навчіться бути вдячними своїм побратимам. Вони на своїх плечах витягують багато всього. Зокрема й багато ваших офіцерських і штабних про…бів». Тому, напевне, я з посмішкою дивлюся на цей світ, тому що я йому вдячний. Я не знаю, скільки мені лишилося жити на цьому світі, але я вдячний долі, Богу, світові за кожну хвилину свого життя.

Олексій Кравчук

— Якби у вас була можливість звернутися до всього українського суспільства, то що б ви сказали людям як ветеран, як волонтер, як митець і як людина, яка пожила на цьому світі й багато що бачила?

— Я б хотів усім побажати насамперед нашої перемоги. Дуже хочу всім побажати сил для розв’язання всіх задач, викликів, які стоять перед нами. До тієї сили я хочу всім побажати мудрості. Щоб ця сила була мудро спрямована туди, куди дійсно треба. І хочу побажати любові. Бо без неї нічого не вдається в житті.

Фото з особистого архіву Олексія Кравчука