Волинська трагедія як дискусія формату «про курку та яйце»
Волинська трагедія як дискусія формату «про курку та яйце»

Волинська трагедія як дискусія формату «про курку та яйце»

Готуючи свою «Правду про Волинську трагедію», Акім Галімов поставив перед собою, на перший погляд, нездійснену місію: бути об’єктивним і не підігравати жодній зі сторін.

«Фільм уже тиждень у відкритому доступі на ютуб-каналі “Реальна Історія” і за цей час зібрав майже 1 млн переглядів та понад 6 тис. коментарів. Безперечний рекорд для нас за кількістю глядацьких реакцій за короткий проміжок часу. Тема дуже резонує», — підбиває попередні підсумки прем’єри свого чергового фільму «Правда про Волинську трагедію» Акім Галімов. І наголошує на двох важливих, як на мене, моментах. Причому другий усе ж таки слід зробити першим у переліку. Бо спершу автор інформує про інтерес до стрічки в Польщі, зокрема серед політиків. А потім — про те, що, цитата, довгий час Волинська трагедія залишалася відносно регіональною темою у сприйнятті українців.

Це справді так. Трагедія, яка не дає спокою полякам дотепер і раз по раз озвучується тамтешніми політиками на всю країну, в Україні досі стосується далеко не кожного. При тому, що «Тарас Бульба» Миколи Гоголя — саме про часи, коли гетьманська Україна мала воєнні конфлікти з польською державою, і в історії це протистояння називають Визвольною війною українців проти польського панування. Події XVII століття в Україні широко обговорюють, а в підрадянський час вони взагалі стали ключовими, коли йшлося про шкільний курс нашої історії. Адже саме конфлікт із Польщею змусив гетьмана Богдана Хмельницького шукати союзу з Московським царством — і триста з гаком наступних літ поступове поглинання України подавалося як союз двох народів-братів. Тим часом сучасних поляків ті події зовсім не переймають. Ну воювали й воювали.

Так само мало зачіпають польську сторону значно ближчі події: Листопадовий Чин (він же Листопадовий Зрив) 1918 року, коли українські легіонери підняли у Львові збройне повстання з метою випередити поляків і першими проголосити Східну Галичину вже не австрійською, а українською республікою. Майже місяць вуличних боїв із польськими військовими, відступ українців зі Львова, потім ще рік українсько-польської війни. Але ж ні. Поляки досі ритуально голосять про втрату свого «Львува», проте здебільшого приватно, в кухонному форматі. Загалом не виставляючи рахунків за ті самі запеклі вуличні бої, в яких українці з поляками гинули обопільно.

Проте, за твердженням Акіма Галімова, саме ті події й заклали передумови для Волинської трагедії, яку в Польщі вперто називають різаниною. Тут слід зазначити: автор 80-хвилинної стрічки, хотів він того чи ні, опинився на своєрідній історичній розтяжці між двох радикально протилежних позицій, які зайняли задіяні в фільмі українські та польські історики. Хоча спікерів більше, все ж домінують Володимир В’ятрович і Гжегож Мотика. Обидва не лише давно говорять, але й давно пишуть про події 1943-го на Волині. Йдеться про книжки «За лаштунками Волині-43» В’ятровича та «Від Волинської різанини до операції “Вісла”» Мотики. Причому згадану працю польського історика в Україні перекладено українською. Але праця історика українського є в перекладах англійською, проте в Польщі польською українську версію «різанини» перекладати й поширювати не квапляться.

Я не випадково вжив слово «версія». Адже при нібито однозначності того, що сталося 1943 року на Волині між українцями та поляками кожна сторона інтерпретує це по-своєму, з вигідної саме для своєї країни позиції. Під вигідним саме для своїх небайдужих громадян кутом зору. У Польщі заявляють про геноцид поляків, в Україні — про геноцид українців. Зводячи будь-яку, навіть фахову дискусію, до формату сварок дітей у пісочниці. Коли кожен учасник конфлікту кричить: «Він перший почав!» — і піди розберися, хто вдарив першим, а хто — навзаєм.

Готуючи свою «Правду про Волинську трагедію», Акім Галімов поставив перед собою, на перший погляд, нездійснену місію: бути об’єктивним і не підігравати жодній зі сторін. Бо коли йдеться про Голодомор, депортацію кримських татар, анексію Криму чи всі факти заборони української мови, винуватого видно неозброєним оком. Заперечення прямої участі Росії в цих та інших злочинах є пропагандою та грою на російському боці, тиражування російських наративів. І це поволі починають розуміти українці на всій території держави, а отже, будь-яка тема російського втручання в наше з вами безпечне життя виходить із регіонального на загальнонаціональний рівень. Стає такою, котра торкається кожного свідомого громадянина. Підтвердження тому — впевнене зростання популярності саме історичних ютуб-каналів і негативу до Росії завдяки пропонованому контенту.

Натомість взаємні поборювання українців і поляків у волинських селах справді лишаються для великої частини наших співгромадян суто регіональною проблемою. Адже — так подається цей матеріал — не про трагедію цілого народу (моріння голодом, масові розстріли, депортації), а про — ну так усе виглядає! — бійки село на село з великою кількістю жертв. Зарубаних сокирами, заколотих вилами, спалених живцем, але ж усе одно йдеться не про визвольні змагання, не про війну за державність, а про якусь особисту неприязнь у межах певних повітів.

Припускаю, що частині українських глядачів фільм «Правда про Волинську трагедію» може не сподобатися з тих самих причин, із яких стрічка зацікавила глядачів польських і спричинила здебільшого позитивні відгуки. Акім Галімов як автор не заперечує активної участі українців у абсолютно свідомих і справді жорстоких убивствах поляків, які мали місце у волинських селах 1943 року, особливо влітку. Ба більше: не намагається виправдати українську сторону. Але й із поляків він так само не робить невинних жертв, на яких отак просто взяли й напали з сокирами хижі українці. Виходячи в процесі з’ясування правди про Волинську трагедію на формулу, яка безнадійно вимагає дізнатися, що було раніше: курка чи яйце. Якщо яйце — то хто його висидів. А якщо курка — звідки вона взялася.

Підвалини трагічних подій на Волині заклалися майже відразу по крахові української революції 1917—1921 років, коли завойовану Україну поділили між собою радянська (читай — російська) та польська влади. Проклавши по території України новий державний кордон, поляки та радянці провадили по відношенню одне до одного недружню політику. І разом із тим — утискали в правах українців, котрі як етнос становили більшість на окупованих сторонами територіях. Якщо у сталінському СРСР рух українського опору остаточно придушили Голодомором, на заселених українцями територіях Польської Республіки він саме у 1930-х активізувався. Чим скористалася третя, головна складова україно-польського конфлікту — радянська Росія.

Акім Галімов своїм фільмом намагається, не знімаючи ні з кого провини, вивести спікерів та аудиторію на розуміння, що був, є і буде спільний ворог. Йому вже вдалося вісімдесят років тому спровокувати конфлікти між — у стрічці наголошується не раз! — цивільними селянами, котрі до останнього розглядали вила й сокири як реманент, а не як знаряддя вбивства. Не було попервах жодної команди на зразок: «Вставай і вбивай!» із жодного боку. Натомість Червоній Армії станом на 1943 рік було вигідно сіяти розбрат між двома поневоленими народами в німецькому тилу. Почався контрнаступ, у волинських лісах сформувалася потужна українська партизанська армія, її треба послабити. Підсиливши водночас іншу партизанську армію, польську. Аби спершу спостерігати за процесами, а потім — піти в наступ і скористатися плодами.

Ближче до фіналу Акім Галімов як автор усе ж зосереджується на проблемах руйнування пам’ятників героям УПА в Польщі й ексгумацій в Україні на місцях трагедії. Проте контекст лишається глобальнішим за бюрократичні й політичні перепони. Правда про Волинську трагедію — все ж не в тому, хто перший почав: поляки — кривдити українців чи українці — мститися полякам за кривди. Курка спершу була чи яйце. А в тому, що з різних причин не помічається: в причетності до трагедії Росії. Який би вигляд держава-агресор не мала. І Україні, і Польщі нарешті час визнати це. Бо у самій Польщі нема дискусій, хто винен у масових стратах польських військових у Катині. Добре, хоч тут не шукають українського сліду…

Колаж: Реальна Історія/ютуб

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Теги по теме
Украина Польща
Источник материала
loader
loader