“Я дослідив інформацію із захопленого ноутбука російського офіцера. У їхніх методичках чітко визначено, що нас треба знищити”

Із полковником НГУ Артемом Ілюхіним журналісти видання “Новинарня” познайомилися на Новий 2024 рік у розташуванні батальйону “Свобода” 4-ї бригади оперативного призначення Нацгвардії “Рубіж” – журналістка приїхала до чоловіка і його побратимів, а комбриг – привітати бійців. Тоді й виникла ідея цього інтерв’ю – кілька хвилин розмови зі старшим офіцером показали відкриту, глибоку, ерудовану особистість.

От тільки чекати на розмову довелося майже дев’ять місяців – більшість часу полковник перебував або в зоні бойових дій, або на полігоні чи в інших відрядженнях. А після повернення навалювалося стільки “поточки”, що було не до розмов. Кілька разів я пропонувала записати інтерв’ю по телефону, а потім узгодити, але полковник наполягав: “Я маю бачити очі співрозмовника і спілкуватися face to face”.

Нарешті зорі зійшлися, і я отримала підтвердження на зустріч. Артем Ігорьович запрошує до кабінету. Доки готується кава, обговорюємо ситуацію на сході – полковник нещодавно повернувся з чергового відрядження на схід.

Артему Ілюхіну – 38. На війні з самого початку. Як командир роти 2014 року брав участь у захисті Луганського аеропорту. Повномасштабне вторгнення зустрів біля Станиці Луганської – нацгвардійці тоді прикривали відхід прикордонників та частин Збройних сил.

Бригаду “Рубіж” Ілюхін очолив у березні 2022-го, одразу по тому, як було звільнено Гостомель (це саме та бригада, яка відзначилася в обороні Гостомельського аеропорту та має в цьому місті під Києвом пункт постійної дислокації). А у квітні 2024-го Артем Ілюхін був призначений начальником Північного Київського територіального управління НГУ.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Його життєве кредо: “Бійців треба берегти. Не жаліти – але берегти”.

“У росіян мотивація для піхоти проста: або через палку, або через постріл в голову товариша”

– Бригади НГУ у складі Сил оборони України стримують ворога, в тому числі на Покровському напрямку. Яка ситуація в зоні бойових дій?

– Стабільно важка. Зараз під Покровськом начебто стримали наступ ворога, але ситуація, як натягнута струна – там не можна сказати, що ми відбили наступ, поки що лише стримали. Те ж саме і на Сіверському напрямку, і на багатьох інших.

Можу сказати одне. Хлопці виконують титанічну роботу, не міняючись із позицій довгий час, у деяких місцях – місяць і більше. Буває так, що по кілька діб вони лишаються без води, бо логістика утруднена. Воду, їжу і б/к їм передають дронами. Але, попри це, вони виконують завдання, поставлені командувачем НГУ. Вони реально герої, кожен із них.

– У чому перевага росіян?

– Крім особового складу (набагато більшого мобілізаційного ресурсу), в них є перевага в дронах і в застосуванні РЕБ на тактичному і оперативно-тактичному рівні, від “орланів” і “ланцетів” до FPV-дронів. Тут вони взяли приклад із нас, але в них це розвивається дуже активно.

Ми, правда, теж не пасемо задніх, у нас в кожному батальйоні є підрозділ БПЛА, створено загони спеціального призначення (наприклад, “Тайфун”). Тут ми йдемо, скажімо так, ніс в ніс.

Але лінію бойового зіткнення тримає піхота. А її не завжди вистачає.

У росіян мотивація для піхоти проста: або через палку, або через постріл в голову товариша. А нас тримає розуміння, чому ми воюємо, за що і за кого.

– Що ми можемо протиставити? Довгий час ми чекали якусь таку “вундервафлю“, яка зламає хребет ворогу. У 2022-му це були “хаймарси”, у 2023-му – “леопарди”, системи “Петріот”, у 2024-му – літаки F-16. Уже й літаки наче є, а переламу все немає. Що ж нам допоможе перемогти? Існує якась така секретна зброя?

– Найбільш потужна секретна зброя України – це її громадяни. І наша здатність об’єднуватися. Тому всім, хто ще не долучився до війська, я раджу вивчати зброю, брати у вихідний день сім’ю і йти на полігон, тренувати там тактичну медицину й вогневу підготовку. Як казали древні римляни, “хочеш миру – готуйся до війни”.

“Варто бути готовим і до найгіршого сценарію”

– Ви очолюєте Північне Київське територіальне управління НГУ, яке має у підпорядкуванні кілька бригад та інших підрозділів Нацгвардії і відповідальне не лише за стримування російської агресії на сході, а й за охорону критично важливих об’єктів, зокрема атомних електростанцій. З вашої точки зору, наскільки можлива атака росіян на атомні електростанції, щоб викликати ядерну катастрофу, чим вони постійно нам і світу погрожують?

– Ви правильно сказали, що охорона і оборона атомних електростанцій є одним із завдань Національного гвардії України, і нині ці об’єкти під посиленою охороною. Не буду уточнювати, як саме, але ми відстежуємо ситуацію на всіх об’єктах, які в зоні нашої відповідальності. Тому що треба бути готовим до всього.

Багато моїх друзів, і військових в тому числі, ще у 2021-му – на початку 2022-го переконували мене, що Путін не нападе, бо це економічно йому не вигідно і т.д. Так от, Путін і логічне мислення – це дві різні речі. Він “імператор всієї Росії, собіратель зємєль руських”. Він так себе бачить. Він мріє, щоб через тисячу років про нього згадували, як згадують про Гая Юлія Цезаря, Петра І. Йому людські життя, смерті, біди – порожній звук.

Для нього з самого початку це була статистика. Він підготував своє ватне населення, яке ненавидить українців і все українське, яке бачить нас “зіпсованими росіянами”, котрих треба знову перевиховати і повернути в стан анабіозу часів СРСР. І для них не існує жодних моральних перепон. Тому варто бути готовим і до найгіршого сценарію.

Звичайно, ми всі сподіваємося, що логічне мислення у когось там таки залишилось, бо він там не один. Але повторюю: жоден з варіантів відкидати не варто. Треба бути готовим до всього.

– Але ж скільки було розмов про “червоні лінії”? Ми боялися, що вони вдарять ядерними боєголовками у вересні 2022-му, коли вони потерпіли фіаско на Харківщині і втратили Херсон. Наші союзники забороняли бойові дії на території Росії через страх ядерної атаки, але ми захопили частину Курщини – і нічого. Вам не здається, що це блеф?

– Не можна недооцінювати ворога у своїх очах. Мовляв, хто там у них воює – зеки, “Шторм-Z”, “вагнера”, “мобіки-чмобіки”? Але вони постійно змінюють тактику бою, постійно вчаться і вдосконалюються. Основна маса тих, кого ми називали “чмобіками”, уже загинула, а ті, що вижили і навчилися – стали інструкторами або перейшли на контракт. І це вже професійне військо.

І не треба забувати, що в Росії мобресурсу в декілька разів більше, ніж в Україні. І вони за шалені гроші – а там реально шалені гроші платять за рахунок “нафторублів” – готові йти на контракт і воювати. Так, у них там теж є свої проблеми, у них там уже воюють матроси, яких знімають із суден, але поки що у них запас мобілізаційного ресурсу більший.

– Ще одна тема, яка турбує багатьох: наскільки можливий повторний удар з боку Білорусі?

– Я поставлю зустрічне питання: з того боку удар був?

– У лютому 2022-го, так.

– Раз був один – значить, можливий і повторний. Тому ми змушені постійно здійснювати розвідку і дорозвідку, моніторити там обстановку. До цього долучені ГУР, Держприкордонслужба, ЗСУ, Нацгвардія.

Так, на цей момент загрози [з території Білорусі] ми не спостерігаємо. Але це не значить, що вона неможлива. Там постійно відбуваються навчання, там постійно присутній контингент військ Російської Федерації – невеликий на даний момент, але він є, і контингент військ постійно діючих збройних сил республіки Білорусь. Чогось там вони вже навчилися за ці два з половиною роки. Не дарма їх там “катають” “вагнери”. Тобто казати, що там не підготовлена армія, я не можу і не буду.

Ще раз повторю: не треба недооцінювати противника, ймовірного противника на даний момент. Того сусіда, який пустив чужі війська в свою хату і відкрив двері до нас. Треба бути завжди готовим до відбиття нападу.

– А чому останнім часом росіяни для ракетних атак перестали використовувати білоруські аеродроми, а перейшли на свої Олєнью і Саваслєйку?

– Це питання більше до Лукашенка, а не до мене. Я думаю, що це було якесь внутрішнє рішення. Лукашенко ж розуміє, що він в багатьох країнах персона нон грата, і що за ним плаче суд у Гаазі, тому й остерігається. Але в Білорусі скоро вибори, і все може помінятися.

“Зупинити війну можна було, діючи жорстко і згідно до закону та Конституції. Була ж можливість очистити за одну ніч Харківську ОДА?”

– Готуючись до розмови, звернула увагу, що про вас в інтернеті дуже мало особистої інформації.

– Може, це і на краще. Інтернет читають не лише наші, а і ворог, який на основі відкритих джерел намагається змалювати повну картину про військовослужбовця.

– І все ж, звідки ви родом, яким було дитинство, як прийшли у військо?

– Народився на Вінниччині, у Жмеринці. Дитинство пройшло у Вінниці й селі Носківці Жмеринського району, звідки родом моя мама – усі канікули проводив там. Мене з дитинства цікавила природа, спорт, книги.

Обидва мої діди мали відношення до війська. І батько працював у правоохоронних органах. Та для мене своєрідним поштовхом до вибору професії стала телепрограма “Солдатська пошта” – я побачив сюжет, присвячений внутрішнім військам. Розповідали про підрозділи спеціального призначення “Барс”, “Ягуар”, “Гепард”. Це мене тоді дуже зацікавило. І коли постало питання, куди вступати після школи, я зрештою обрав Харківський військовий інститут.

Розглядав варіант торгового університету – тоді це було модно і престижно. Також, оскільки дуже любив ліс і природу, думав про теперішній НУБіП (Національний університет біоресурсів і природокористування). Але так сталося, що іспити у військовий інститут були найпершими. І це зіграло вирішальну роль – я їх склав і пішов учитися.

– Де ви вперше зіткнулися з війною в 2014 році?

– У Луганську. Зокрема у Луганському аеропорту.

– У складі 80-ї бригади ЗСУ?

– Ні, 80-та бригада там була, і 25-та десантно-штурмова бригада теж, але також там був і наш зведений підрозділ внутрішніх військ, як він тоді називався, бо Нацгвардія тоді тільки формувалася.

Взагалі, коли це все почалося в Луганську, я був командиром роти Вінницької частини внутрішніх військ, і нашою зоною відповідальності була тоді будівля Луганської ОДА. Але нас підставив луганський “Беркут”, який з іншого боку запустив до приміщення так званих “представників ЛНР” – це були переважно росіяни, які одразу завели всередину багато жінок, були там і діти. Ми не могли стріляти, бо це становило б небезпепеку для людей, могли трапитися жертви серед мирного населення. І тоді ми отримали наказ залишити приміщення ОДА й передислокуватися до Луганського аеропорту. А потім уже були Маріуполь, Мар’їнка, Дебальцеве, Світлодарська дуга…

– Ви були в аеропорту, коли там збили наш Іл із десантниками?

– Ні, нас незадовго до того вивели на ротацію в Мелітополь. На той час усі дороги вже були заблоковані, і ми вилетіли на Ілах. Це сталося тижні за два до трагедії, на початку червня.

До речі, ми перед нашим вильотом за 3-5 діб до того провели заходи контрдиверсійної боротьби і зачистили всі прилеглі території, де могли ховатися терористи з ПЗРК. Не знаю, як там у них тоді було сплановано, чи їм зброю ще не підвезли, чи нам пощастило, але ми змогли тоді вилетіти, а хлопців збили.

– Ви тоді вже розуміли, що відбувається? І як думаєте, озираючись назад: чи був шанс зупинити війну ще тоді, пригасити це багаття в самому зародку?

– Я думаю, ніхто цього до кінця тоді не розумів. А пригасити багаття, як кажете, можна було, діючи жорстко і згідно до закону й Конституції України. Була ж змога очистити за одну ніч Харківську ОДА? Її зачистили.

До речі, це зробили бійці калинівського “Ягуара”, 8-го полку оперативного призначення внутрішніх військ, це 14-та бригада оперативного призначення НГУ “Червона калина”. Тоді деякі підрозділи спецпризначення відмовилися [зачистити Харківську ОДА від бойовиків], а наші хлопці поїхали і зробили справу.

Я потім теж служив у цьому підрозділі, був спочатку заступником командира батальйону, потім командиром батальйону.

– Десь на межі 2015-2016 років підрозділи Нацгвардії і “добробати” відвели на другу лінію…

– І я вважаю, що це була фатальна помилка. Я розумію, що на той час і інтенсивність боїв знизилася, і вже було проведено кілька хвиль мобілізації з розгортанням бригад ЗСУ.

Що ж до Нацгвардії, то з 2015 року лише два-три підрозділи НГУ мали можливість не втрачати кваліфікацію і підтверджувати теорію практикою. Звичайно, коли почалася повномасштабне вторгнення, вони повернулися, але час було втрачено.

“Для них немає ніяких братів-слов’ян”

– Ще одне питання, яке на той час було дуже гострим. Росія довгий час просувала ідею, що ми – братні народи, разом навіки. Було багато спільних навчань, родинні зв’язки. І тут раптом вони зняли маску і виявилися агресорами. Для багатьох це на початках було великою психологічною проблемою – воювати проти росіян, вбивати росіян. Для вас це не було проблемою?

– Так, для багатьох це справді був серйозний психологічний бар’єр, який доводилося долати. Але в інституті нас навчили, що у тебе є твоя держава, ти прийняв присягу і маєш її захищати. А ворогом може бути будь-хто: сусід справа, чи зліва, чи з півночі, чи з півдня. І, якщо є загроза для суверенітету, ти маєш стріляти незалежно від того, хто перед тобою: росіянин, “кадирівець” чи “ополченець” із так званої “ЛНР” з промитими мізками. Бо це війна і тут діє принцип “або ти, або тебе”.

– До речі, у вас російське прізвище.

– Так, мій дід – етнічний росіянин, родом з Оренбурзької області. Але мій батько народився тут, я народився тут, і це моя земля, моя держава.

На початку моєї служби, коли я був командиром розвідгрупи в розвідувальній роті спеціального призначення, під час виконання одного із завдань з органами внутрішніх справ нам до рук потрапила інформація з ноутбука російського офіцера, який під виглядом відпустки виконував визначені йому завдання в Україні. Там було багато методичок, складених ще після першої чеченської кампанії. Ціла бібліотечка – зокрема й спогади офіцерів, які воювали в Афганістані, Чечні, Нагорному Карабаху, Грузії. Я її майже всю перечитав, щоб зрозуміти російську тактику. І я зрозумів, що в них насправді немає поняття “слов’янський народ” чи “братів-українців”, як вони нам розповідали. Там чітко було визначено, що ти ворог і тебе треба знищити.

Один простий приклад: методичка для російського розвідника. Там розглядається бойова задача: пройти з пункта А в пункт Б (тоді ще не було безпілотників та аеророзвідки, все робилося ногами) і здійснити розвідувальні дії. А далі ситуація: під час завдання ти натикаєшся на когось із місцевого населення. І там чорним по білому пишеться: якщо це станеться, ти маєш прийняти рішення – чи продовжуєш виконання завдання, чи припиняєш його виконання і повертаєшся назад? Кажучи простою мовою: чи ти готовий знищити свідків і приховати їхні тіла, чи ти зриваєш виконання свого завдання? І не важливо, чи зустрінеться тобі дитина, чи старша людина, чи жінка з дитиною. Ти маєш їх убити і заховати тіла, інакше – і це описується далі: якщо ти пожалієш місцеве населення – тебе і твою групу здадуть і ти будеш викритий.

Я ще тоді зрозумів, що в цих людей немає нічого святого, і вони не будуть вагатися, натиснути на спусковий гачок чи ні. Тому ми теж не маємо права вагатися.

“Нам, звичайно ж, хотілося б бачити у війську молодих здорових мотивованих людей 25-35 років. Але воюємо тими, хто є”

– Із початку повномасштабного вторгнення вас знали як командира бригади “Рубіж”, тоді ще просто 4-ї бригади оперативного призначення НГУ імені Героя України Сергія Михальчука. Як ви до неї потрапили?

– Я вже казав, що в 2014 році мені запропонували посаду заступника командира батальйону, напрямок – бойова підготовка, у 8-му полку спеціального призначення імені Івана Богуна. Це був той самий калинівський “Ягуар”, але після Майдану пішла серія перейменувань. Потім там сформувалися два батальйони, і я став командиром 2-го батальйону. А потім командира полку, полковника Миропольського, призначили на посаду командира військової частини 3018 – та сама 4-та бригада оперативного призначення імені Сергія Михальчука. За деякий час комбриг вийшов на мене і запропонував стати його заступником. Я погодився, бо, з одного боку, знав полковника Миропольського як бойового офіцера, а з іншого, заступник комбрига – це людина, яка працює з особовим складом і з ними виїжджає на бойові. Так з 2018 року я опинився в бригаді.

– Часто доводиться чути від пересічних людей, що Нацгвардія не воює. Мовляв, це внутрішні війська, вони стоять на другій лінії, на блокпостах, конвоюють засуджених. А до військових тільки “примазуються”. Це так?

– Не зовсім так. Відповідно до Закону України про внутрішні війська і Закону України про Національну гвардію, у нас дуже широкі повноваження. Це і те, що ви назвали: охорона громадського порядку, припинення масових безладів і заворушень, і охорона важливих об’єктів, і конвоювання засуджених. Але до повноважень Нацгвардії входить і участь у відсічі збройної агресії. Тому від початку цієї війни, із 2014 року, бійці Нацгвардії воюють на передовій, при чому часто – в найгарячіших точках.

– Звідки ж таке упереджене ставлення до Нацгвардії?

– Люди схильні довіряти тому, що бачать на власні очі. А тут, в тилу, вони часто мають справу лише з тими нацгвардійцями, які забезпечують внутрішній порядок.

На блокпостах разом виконують завдання і бійці НГУ, і поліцейські, і ВСП, і навіть прикордонники. На охороні дипломатичних представництв – Нацгвардія. Забезпечення громадської безпеки під час масових заходів – теж Нацгвардія. А ті підрозділи оперативного призначення НГУ, які мають повноваження щодо відбиття збройної агресії і воюють з ворогом – люди їх бачать хіба що по телевізору. Хоча вони виконують такі ж завдання, як і Збройні сили, часто – на суміжних позиціях. Більше того, на передньому краї воюють ротними групами не лише бригади оперативного призначення, а й інші військові частини НГУ.

– Повернімось до бригади “Рубіж”. Вона позиціонується як перша бригада НГУ, створена за стандартами НАТО. Можете пояснити для непосвячених, що це за стандарти?

– Якщо коротко, то головна відмінність полягає в управлінні бригадою і здатності децентралізовано приймати рішення під час виконання бойових завдань – на рівні командира батальйону, роти і навіть взводу.

Якщо раніше за планування бойових операцій, логістику та забезпечення підрозділу відповідав начальник штабу, у якого в підпорядкуванні був один діловод, то зараз у начальника штабу в підпорядкуванні кілька секцій:

• S1 – це секція особового складу,
• S2 – секція розвідки,
• S3 – секція оперативного планування,
• S4 – секція матеріально-технічного забезпечення,
• S6 – це секція зв’язку.

Кожна секція має по кілька людей, і це дозволяє більш оперативно реагувати на виклики та бути більш автономними у прийнятті рішень. Із 2022 року на ці стандарти перейшли всі бригади оперативного призначення Нацгвардії.

Інша відмінність – якщо раніше командир взводу мав бути “професором” і фахівцем з усіх питань, він мав навчати бійців усьому і відповідати за їхню підготовку, то зараз ці обов’язки покладені також і на інструкторів, які є фахівцями кожен у своїй сфері. Від самого початку в бригаді була зроблена ставка на сержантський і інструкторський корпус, які мали ряд ширших повноважень з підготовки особового складу, на людей з бойовим досвідом, був серйозний відбір. І це дало свій результат.

– На початку 2023 року бригада “Рубіж” стала частиною проєкту “Гвардія наступу”. Чому саме бригади Нацгвардії підвели під цей бренд?

– Можливо, вище керівництво побачило, що ми здатні виконувати поставлені завдання, тому було прийнято рішення на базі бригад оперативного призначення створити бригади з ширшим складом та більшим інструментарієм: додати танкові підрозділи, артилерію, БПЛА, і створити підрозділи, здатні стабілізувати лінію оборони і потім здійснити наступальні дії. І низка підрозділів Нацгвардії брала участь в наступальних операціях на Донбасі, і в звільненні Харківщини, і на Запоріжжі.

– Тоді ж була запущена потужна рекламна кампанія із закликом вступати у “Гвардію наступу”. Була навіть інформація, що подано 26 тисяч заяв. Наскільки це спрацювало і хто найбільше тоді прийшов до вас?

– Переважно це були добровольці, які з тих чи інших причин не змогли приєднатися до сил оборони в 2022 році, але вони знали нашу бригаду, тому напряму звертатися до нас і ми їх через відношення в ТЦК мобілізовували. Так само до нас прийшли люди, які вагалися або не знали, що їх чекає – вони бачили під час рекрутингу командирів підрозділів, батальйонів, рот, командирів бригад, розуміли, куди вони йдуть, могли задати питання. Також значний відсоток прийшов до нас із числа мобілізованих. Ми приїжджали на пункти збору мобілізованих і могли там із сотні відібрати 25-30 військовослужбовців, здатних виконати поставлене перед ними завдання. В цьому плані найбільш продуктивним був березень-квітень 2023 року.

– У травні цього року вступив в дію змінений закон про мобілізацію. Наскільки він вплинув на поповнення особового складу?

– Ми, військові, цей закон чекали набагато раніше. Але, як то кажуть, були свої демократичні процеси в демократичній державі, які не давали можливості раніше прийняти цей закон. Тому маємо те, що маємо.

Звичайно, всі розуміють, що того напливу бажаючих, як це було в лютому 2022 року, вже не буде. Всі, хто хотів воювати, або уже у війську, або активно допомагають війську, або, на жаль, їх уже немає з нами. І велике питання із якістю мобілізованих. Бо нам, звичайно ж, хотілося б бачити молодих здорових людей 25-35 років, сильних, морально стійких, мотивованих. Натомість переважна більшість мобілізованих останньої хвилі – це чоловіки 40+, часто уже з букетом хвороб і не дуже вмотивованих. Але це наші громадяни, інших немає, тому ми працюємо з ними.

– У 2022-му ви брали практично без підготовки. Той же батальйон “Свобода”, який приєднався у квітні і за тиждень уже поїхав під Рубіжне та Сєвєродонецьк.

– Тоді була екстремальна ситуація. І то ми знайшли можливість протягом тижня провести з батальйоном заходи бойового злагодження. Але це були добровольці. До того ж, у частини з них був бойовий досвід ще з часів АТО чи ООС. Частина отримала бойове хрещення при звільненні від окупантів Бучі, Ірпеня та Гостомеля. Решта досвіду набувалося в бойових умовах. Але після першої ротації ми їх вивели для відновлення боєздатності і поповнення, і вже провели повноцінне злагодження на полігоні протягом двох місяців.

– Є різниця в боєздатності добровольців і мобілізованих?

– Звичайно, є. Мотивація – це основна рушійна сила, яка дає змогу виконати поставлене завдання. Яким би ти не був термінатором, а без мотивації ти мало що зможеш. Мотивований боєць, який розуміє, навіщо він сюди прийшов і що може відбутись з його сім’єю, з його країною – він і завдання виконає, і збереже своє життя. Без мотивації все інше втрачає сенс.

Але часто буває і так, що людина геть не вмотивована, але вона потрапляє в колектив, проходить навчання, і в якийсь момент розкривається: розуміє, що поряд побратими, на яких можна покластися, які не кинуть, врятують, при пораненні накладуть турнікет і витягнуть із пекла. І в нього з’являється мотивація, віра в себе і свою зброю.

“Це ж було вже. Сто років тому”

– Ваш рецепт, що треба зробити, щоб підняти мотивацію громадян України? Як дати їм зрозуміти, що все серйозно, що відсидітися не вдасться і воювати рано чи пізно доведеться: або за Україну, або в російських окупаційних військах (а на тимчасово окупованих територіях уже давно розносять повістки громадянам України до армії РФ)?

– Чудодійного рецепту бути не може. Цей “кулінарний” рецепт формування відповідальної людини і патріота починається від народження, від того, які книжки читає мама в дитинстві, якою мовою, яку історію вчать у школі, які цінності закладають. Я б порадив кожному свідомому громадянину мати на столі книжки, які дають розуміння, що може з нами трапитися, якщо ми захочемо відсидітися, а не воювати.

– Що це за книжки?

– Наприклад, “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, “Проти червоних окупантів” Якова Гальчевського (Войнаровського), “Чорні запорожці” Валентина Сім’янцева.

У нас же зараз, по суті, відбувається те, що трапилося сто років тому. Тоді теж було багато українців, що не хотіли воювати, повірили в більшовицьку пропаганду, яка обіцяла “воду – рибам, воздух – птіцам, фабрики – рабочім, землю – крестьянам”. А що ще українцям треба? Були і ті, хто розумів історичну важливість моменту і зі зброєю в руках став на захист молодої держави – але їх було мало.

А закінчилося все це Голодомором і страшними репресіями. А ті, хто вижив, у 1939-1940-му пішли воювати в Польщі і Фінляндії. Подумайте: минуло менше двадцяти років після поразки Української революції. Ті, кому в 1920-х було по двадцять років – їм же стало ледь за сорок. Ті, кому тоді було по 5-10 років – стало 25-30. І всі вони були мобілізовані в червону армію і пішли воювати за чужі інтереси. Тоді в фінських лісах була практично знищена 44-та Київська стрілецька дивізія, укомплектована переважно хлопцями з Київщини та Житомирщини.

Ось вам практичні уроки історії. Уроки, які не розповідали нам у школі, хоча я пішов у перший клас в 1993 році, уже в незалежній Україні. Які не розповідали нам дідусі і бабусі, бо це була таємниця за сімома печатками, за розкриття якої можна було отримати “десять лет без права переписки” – шукайте потім, де розстріляли. Але це уроки, які ми маємо знати і не допустити повторення.

– А ще якісь стимули є?

– Інший стимул – це грошове забезпечення і соціальний захист. Ті, хто пішов боронити Україну за ідею – вони всі вже воюють. Залишилися ті, яких ми змушені через ТЦК за допомогою повісток, іноді примусового зупинення на вулиці для з’ясування обставин, чому не оновлені дані, мобілізовувати війська. Це звичайний процес будь-якої держави, яка бореться за своє виживання. Але в таких бійців має бути регулярне грошове забезпечення і гарантія, що, раптом з ним щось станеться – про нього та його родину держава подбає.

І ще один стимул – реальна бойова підготовка, яка збереже життя. Бійця треба берегти, але не жаліти, бо це війна на виживання. Базова загальна військова підготовка – вісім тижнів. Але на це потрібна немала кількість боєприпасів, гранат, різного типу обладнання для проведення стрільб з імітацією бою на зразок системи Milеs або “Лазертаг”. Чи страйктбол або пейнтбол із використанням зброї, які відповідають зразкам UAR-15 або автомата Калашникова АКС-74. Коли в тебе потрапляє страйкбольна куля і робить тобі боляче, ти швидше починаєш розуміти, як тобі себе вести, щоб вижити, як прикривати побратима і взаємодіяти, щоб прикрили тебе. Все це наука виживання і пишеться вона, на жаль, кров’ю.

“Для перемоги потрібно усвідомити свою силу”

– Чи працює зараз система рекрутингу? Свого часу був скандал, коли в батальйоні “Да Вінчі” пригрозили закрити свій рекрутинговий центр, бо їхніх людей із навчальних центрів забирають в інші бригади. У вас такого не було?

– За “Да Вінчі” нічого не скажу – це ЗСУ. У нас 95% тих, хто хотів у нас служити – він служить у нас. Але така ймовірність є: за наявною системою мобілізаційних процесів військовослужбовець резервується через Генеральний штаб, після того на нього йде відповідь з Генерального штабу на Головне управління, і він доставляється ТЦК в навчальний центр Національної гвардії. Бо за чинним законодавством базова загальна військова підготовка відбувається тільки в навчальних центрах.

Це є ресурс командувача Національної гвардії України. І якщо командувач Національної гвардії України бачить, що є питання по забезпеченню тієї чи іншої частини, він може прийняти рішення поповнити цим ресурсом іншу військову частину. Але таких випадків було кілька і ми їх потім, за погодження командувача НГУ, переводили назад в наші військові частини.

– Наскільки на перебіг війни може вплинути дозвіл на використання американської далекобійної зброї на території Росії? Ваші прогнози: дадуть нам такий дозвіл?

– Я не Арестович, щоб давати прогнози. Це вже рівень геополітики. Я думаю, що нам самим треба братися за власні розробки. Була б у нас така зброя власного виробництва, я думаю, ніхто б не вагався, уразити чи ні той чи інший об’єкт потенційної небезпеки на території ворога.

– Ваша формула перемоги?

– По-перше, треба усвідомити свою силу. Зрозуміти, що ми уже одинадцятий рік протистоїмо ворогу, в десятки разів більшому за нас як територіально, так і в чисельності. І за цей час завдали йому таких втрат, яких, мабуть, з часів походу Сагайдачного на Москву він не зазнавав. Це його дуже зачіпає.

А, по-друге, потрібно зрозуміти всім, що це реально екзистенційна війна, війна на виживання. Ворог не відмовиться від своїх загарбницьких планів, доки ми не завдамо йому таких втрат в живій силі і техніці, щоб він прийняв рішення зупинитися.

На цей момент, повторюю, він поніс уже гігантські втрати, але не зупиняється. Тому особливого вибору в нас немає. Хочеш жити – треба боротися.

Автор: Наталія Позняк
фото надані Артемом Ілюхіним та бригадою “Рубіж” НГУ

Джерело: Новинарня

Tweet