Олександр Харченко: Поки друковані медіа на межі виживання, створення співрегулівного органу для них не в пріоритеті

Олександр Харченко, який майже 10 років очолював інформагенцію Укрінформ, у січні 2024 року став головним продюсером у медіахолдингу, до якого входять онлайн-видання Gazeta.ua та друкований журнал «Країна».

Кілька місяців тому Олександр увійшов до робочої групи зі створення співрегулівного органу друкованих медіа, яка має напрацювати всі необхідні статутні документи та зареєструвати цей орган.

Попри те, що у Нацраді з питань телебачення і радіомовлення зареєструвалося близько трьох тисяч друкованих медіа, до цієї робочої групи ввійшло всього троє людей. Водночас до інших робочих груп (аудіовізуальних, аудіальних та онлайн) — по 12.

Олександр має свою думку, чому так важко рухається процес створення співрегулівного органу саме в друкованих медіа. «Ми себе відносимо до цивілізованих медіа. Щоб почуватися на ринку впевненіше, треба самим напрацювати правила і дотримуватися їх. Поза стандартами, поза правилами не зможеш домінувати на ринку і бути авторитетним», — пояснює він інтерес журналу «Країна» до співрегулювання.

Про це, а також про нові професійні обов’язки та скандал, пов’язаний із темниками в «Укрінформі», він розповів у інтерв’ю «Детектору медіа».

— Олександре, чи вдається журналу «Країна» регулярно виходити друком під час повномасштабної війни? Чи були періоди, коли припиняв виходити?

— Вдається. Ми єдині, хто виходить регулярно вже майже 15 років. Перший номер з’явився 27 листопада 2009 року. Не виходили лише в березні 2022 року, на початку вторгнення, але журнал можна було читати онлайн щотижня, тобто чотири рази на місяць. З квітня, як тільки почали функціонувати друкарні та «Укрпошта», друк відновили. І виходили щотижня, чотири рази на місяць. З листопада 2022 року і донині — двічі на місяць. Наразі прораховуємо, яким чином перейти на щотижневий формат, але поки що не реалізували цей задум.

Світлана Остапа та Олександр Харченко

— Як журнал поширюється? Через передплату, продається вроздріб?

— Журнал отримують передплатники, він продається в кіосках мережі, яка залишилася від «Укрдруку», поширюється через мережі супермаркетів. Наразі тривають інтенсивні переговори щодо розширення кола мереж супермаркетів, із якими прагнемо співпрацювати. Найближчим часом з’являться в точках продажу на заправках, зокрема на «Окко». Зараз загальний тираж журналу — 10200.

— Скільки передплатників на 2024 рік?

— Цього року у нас 2000 передплатників. На наступний рік переплата триває. Звичайно, не такими темпами, як хотілося б, але йде.

— Хто ваша аудиторія? На кого розрахований журнал?

— Журнал розрахований на вдумливих людей, які приймають зважені й усвідомлені рішення. Які цікавляться політикою, культурою, соціальними проблемами. Які розуміють, що на більшість питань в нашому житті немає простих відповідей, відтак варто читати трохи глибші тексти, аніж пропонують телеграм-канали.

Безумовно, ми розуміємо, що журнал має бути більш динамічним, і ми в цьому напрямі рухаємося. Якщо раніше видання було, я сказав би, на кшталт українського Esquire, журналу для гурманів, сьогодні ми прагнемо робити його більш актуальним, гострішим.

— За рахунок чого?

— Скажімо, раніше в нас було багато вартісних есе, ми майстерно вишукували родзинки в історії, культурі, люди майстерно перами давали свій авторський погляд на світ. Але ніколи не було розслідувань. Тепер вони є, і це лише одна ілюстрація до того, про що я сказав.

— Про що ваші розслідування?

— Зрозуміло, насамперед про те, що всіх нас хвилює, — корупцію в різних її проявах. Про те, як заробляють на будівництві укриттів для шкіл, на лісових дорогах, які можна прокласти в нікуди. Як під час війни можна на мільярдному контракті «нагріти» Міністерство оборони й не поставити вчасно бронетехніку. Або ми підготували серію ґрунтовних матеріалів про те, чому санкції, які оголосила Україна, не працюють. Оголошення про накладання санкцій — це, по суті, лише старт юридичного процесу, коли Мін’юст має подати свій позов до суду і пройти певну процедуру. І все це затягується на роки. Це глибокі серйозні матеріали, які дають можливість складну тему розкласти по поличках, знайти чи підказати ті рішення, які підштовхнули б нашу владу до рішень, які б активізували механізм застосування санкцій.

Знаємо, що Мін’юст уважно читає наші розслідування, там вважають, що ми одні з небагатьох, хто глибоко занурився в цю тему.

Олександр Харченко

— Скільки коштує вроздріб один номер журналу?

— У середньому 100—110 гривень, залежно від мережі, адже кожна з мереж встановлює свою надбавку до нашої відпускної ціни.

— Наскільки важко видавати друковане видання під час війни? Чи є проблеми із папером?

— Звичайно, непросто. Про це більше може розповісти директорка нашої видавничої компанії «Нова інформація» Алла Желізняк. Але, безумовно, головна проблема не в папері чи друкарні, а в тому, що рекламний ринок різко звузився, і це відчутно б’є по конкурентоздатності друкованих медіа, здатності залучити кваліфікованих журналістів. Працюємо над цим.

— У вас є постійні дописувачі, автори? Скільки людей у штаті журналу?

— Так, безумовно, є. Колектив невеликий, у штаті журналу 13 співробітників. І пул залучених авторів, у середньому до десяти людей.

— Закон «Про медіа» запровадив новацію — створення співрегулівних органів. Члени аудіовізуальної, аудіальної та сфери онлайн-медіа були дуже активні у створенні своїх спілок. А друковані дуже неохоче сприйняли цю ідею. На ваш погляд, чому?

— Думаю, медійники з друкованих медіа розуміють важливість цього питання. Але вирішальним у цьому, на мій погляд, стала пріоритетність проблем, які постали перед друкованими медіа під час повномасштабної війни. У нас сьогодні немає загальнонаціональних друкованих медіа, жодної великої суспільно-політичної газети. Ті, які залишилися, перейшли в онлайн. Ми є єдиним журналом, який регулярно виходить. Регіональні ж медіа — у надзвичайно важкій ситуації. Високі тарифи «Укрпошти», під час війни немає нормальної доставки. Вони по суті на межі виживання, багато хто не витримує, припиняє випуск. Одна моя знайома, редакторка регіонального медіа, переїхала до Києва і подалась у прессекретарі, не витримавши бути одночасно і редактором, і кореспондентом, і фотографом, і бухгалтером. Працювала за всіх, бо ж для найму людей просто немає ресурсів. Це пекельна робота, люди перш за все думають про виживання і не мають змоги думати ще й про робочі групи та створення кодексів співрегуляторним органом. Розумію, наскільки сьогодні це все складно.

— Але вам усе ж вдалося створити робочу групу та почати працювати над статутними документами й рухатися до реєстрації спілки. На відміну від ТБ, радіо та онлайну, де було змагання за право потрапити до робочої групи, у вас замість максимальних 12 увійшло всього троє людей. Чому?

— Знову-таки ввійшли ті, хто має можливість сьогодні цим зайнятися, і розуміє важливість проблем, які стосуються друкованих медіа, розуміють, що важливо самим сформувати співрегуляторний орган, щоб тобі не нав’язували правила гри — держава чи хтось інший. Для тих же, повторюся, хто на межі виживання, це поки що не пріоритетне питання на сьогодні. Але певен, коли ми зрушимо цей процес, колеги до нас приєднаються. Вони зрозуміють, що не можна віддавати свою долю в руки винятково державним органам, які б фахові й кваліфіковані люди там не працювали. Думаю, що коли буде прийнято статут і запрацює спілка, колеги до нас приєднаються. Можливо, також поки що не всі розуміють, скільки часу доведеться цим усім займатися, особливо на етапі створення. Маю надію, що найближчим часом наші ряди розширяться.

Олександр Харченко

— Членкиня Нацради Олена Ніцко в інтерв’ю «ДМ» сказала, що можливо у листопаді вже буде зареєстровано вашу спілку. Вийде?

— Докладаємо всіх зусиль, проєкт статуту вже готовий, ми його добре пропрацювали, готові будемо в листопаді зареєструватися.

— Вона також пояснила пасивність у створенні спілки друкованих медіа тим, що вони не звикли до регуляції, як, приміром, теле- і радіоканали. А я чула, що деякі ваші колеги сприймають співрегулівний орган як орган цензури.

— Важко говорити за тих колег, які не приєдналися. Але, на мою думку, ключове не бойкот, а те, що люди не бачать, як цей орган співрегулювання вплине на їхню роботу. Вірогідно, якби хтось заявив про створення альтернативної мережі розповсюдження преси, могла б і черга виникнути. Gazeta.ua реалізувала проєкт «Близько до нуля», з нами співпрацювали п’ять регіональних медіа. Василь Мірошник із Богодухівського району на Харківщині сам видає газету, сам же і доставляє її по кілька десятків примірників у конкретне село під обстрілами, ставлячи під загрозу своє життя. Йому, грубо кажучи, не до створення нашого органу. Можливо, є й такі, хто з недовірою ставиться до всього, де задіяна держава. Можливо, хтось це сприйняв як цензуру. Крім того, телевізійники більше звикли до регуляції, друковані ж медіа більше державу сприймають як персонажа, який їм швидше заважає, ніж допомагає.

— Чому для вашого видання це важливо?

— Ми розуміємо, наскільки важливо, щоб медіа були цивілізованими та дотримувалися певних правил. Особливо ті, які прагнуть впливати на розв’язання суспільних проблем. Ми себе відносимо до таких. Отже, щоб почуватися на ринку впевненіше, треба самим напрацювати правила і дотримуватися їх. Поза стандартами, поза правилами цивілізованої конкуренції, зрозуміло, не будеш авторитетним виданням.

— На ваш погляд, чи зможе співрегулівний орган друкованих медіа запрацювати на повну силу? Чи погодяться інші друковані медіа увійти потім до його складу? Бо від цього ж залежить фінансування, зокрема кількість членських внесків.

— Маємо надію. Попри сьогоднішню тенденцію до згортання ринку друкованих медіа, газети не вмруть і будуть видаватися. Нинішня влада в цікавий спосіб підтверджує це. Пам’ятаєте, 2019 рік, «ми самі собі медіа», подальші дії «Укрпошти» та загалом влади, які фактично вбили ринок друкованих медіа? І от сьогодні ті самі, які «самі собі медіа», видають і безплатно розповсюджують газету «Слуга народу» по всій країні.

— Це ж партійна газета, наскільки я розумію?

— Не знаю, як правильно її позиціювати, але це круте лицемірство — однією рукою знищувати ті ж локальні медіа, іншою — видавати безплатну газету, під єдиним брендом, але з регіональною вкладкою в кожній області, намагаючись системно впливати на людей. Вони добре розуміють, що в регіонах люди з повагою ставляться до друкованого медіа.

— Ви взагалі обговорювали, яким чином буде фінансуватися спілка?

— Так, але розуміємо, що наразі при такій нашій чисельності говорити про членські внески дуже ідеалістично. Для медіа з регіонів навіть просто ввійти в цю організацію, не сплачуючи нічого, — це вже питання. Тому розмір членських внесків, очевидно, має бути мінімальним, щоб наші колеги погодилися брати участь у такому органі. На першому етапі, розуміємо, це можуть бути насамперед грантові кошти з боку наших міжнародних партнерів, які розуміють важливість співрегулювання та підтримують цю ідею в Україні. А потім, безумовно, має запрацювати механізм членських внесків, інакше цей орган не буде відповідати своїм задачам.

— Тобто про конкретний розмір членських внесків ви ще не говорили?

— У цьому немає сенсу — членські внески нас точно не врятують. На наступному ж етапі вони мають бути абсолютно піднімними конкретно для регіональних медіа.

— Чи вважаєте ви, що ваш співрегулівний орган має співпрацювати з саморегулівним — Комісією з журналістської етики? Як?

— Безумовно, будемо співпрацювати, нині Комісія з журналістської етики вже має авторитет, має на що спертися, має експертний досвід. Зокрема, можна буде залучати експертів із Комісії до створення кодексів. Також, безумовно, співпрацюватимемо з усіма медійними організаціями — Інститутом масової інформації, «Детектором медіа», триматимемо в полі зору «Білий список» медіа, для співпраці в регіонах знадобиться тісне партнерство з НСЖУ.

— Що входить до ваших обов’язків продюсера? Цікава посада як для журналу, її більше асоціюють із телебаченням чи продакшном. Може, ви плануєте розвивати напрям відео?

— У чому полягає ідея головного продюсера. Насамперед у тому, щоб створити ефективні інструменти для мультиплікації нашого контенту на всіх наших платформах. Таку собі мультиплатформу, де за журналістом буде креатив, а далі працюватиме штучний інтелект та інші інструменти.

— Про які платформи йдеться?

— Сьогодні в нашому холдингу є онлайн-медіа Gazeta.ua, є друкований журнал «Країна». Також є наші канали й сторінки в соцмережах, для прикладу, у фейсбуці — 1,1 млн підписників. Є ютуб-канал, який динамічно набирає підписників: із початку року ми виросли з 45 до майже 70 тисяч підписників. А ще є амбіції, як би це божевільно не виглядало, поновити щотижневий вихід журналу та вихід друкованої «Газети по-українськи». Коли закриваються багато друкованих медіа і всі йдуть в онлайн, ми все ж розуміємо, що попри нинішню очевидність цієї тенденції, завжди є категорія людей, які читають друковану пресу. Люди ходять у театр, коли є кіно, і читають паперові книжки, коли є інтернет. Тож важливо мати технологію, що дозволить мультиплікувати наш контент на всіх наших платформах, і щоб кожна одиниця контенту трансформувалася на всі майданчики. Це ніби очевидні речі, але треба, щоб це працювало як фабрика.

Олександр Харченко

— Не могла не запитати про Укрінформ. Чи стежите ви за ситуацію в агенції, чи зверталися до вас співробітники, коли з’явився темник в Укрінформі наприкінці минулого року? Що ви взагалі думаєте про цей скандал?

— Безумовно, спілкувалися з колегами. Віддавши майже десять років життя і переживаючи за долю агентства, не міг не цікавитися, не бачити, наскільки непрості процеси в агентстві відбуваються. Запас міцності в агентства виявився непоганим, ми створили творчий, бойовий колектив, але, звісно, прикро, що багато крутих професійних людей через цю історію пішло з агентства.

— Ви б хотіли, щоб агенція знову повернулася в «Білий список» медіа?

— Безумовно, хотів би.

— На ваш погляд, як можна зарадити повторенню такої ситуації?

— Я свою думку вже висловлював у колонці в нашому журналі. Очевидно, настає той час змін, коли агентство могло би бути реформованим за прикладом Суспільного, для цього треба внести зміни до закону, але тут ми розуміємо, що все вирішує політична воля та бажання це робити. Ми розуміємо, що державне медіа неминуче буде залежне від конкретних людей, які уособлюють владу. Тривалий час вдавалося витримувати лінію, але, мабуть, у якийсь момент у влади з’явилося відчуття, що краще мати повністю контрольоване медіа, тому й стався цей скандал.

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»