На допрем’єрному показі комедії Міті Шмурака «Збори ОСББ» я не був. Але, стежачи за процесами українського кіножиття, бачив новину про початок зйомок. Або я помиляюся, або це рекорд: від «тарілки» до кінотеатральної прем’єри — півтора місяця! Інформації про бюджет не знайшов, проте студія «Мамахихотала» й раніше великим бюджетами й не відзначалася. Ризикну припустити: вклали в стрічку десь так до 5 мільйонів гривень. Переведіть у долари за курсом, почуйте, що це не гроші Держкіно, а приватні кошти й попустіться. Бо нате вам прогноз: так тепер буде якщо не завжди, то дуже довго.
Спілкуючись із деякими кіноробами, вже не раз чув позитивну оцінку подібних практик. Виробництво максимально недороге. Знімати можна буквально на одному об’єкті. Ставку робити на акторський склад і на жанр — комедія з позначкою «сатирична». Хронометраж — 80—90 хвилин, ідеальний для тих, хто працює з українським кіно. І навіть якщо взяти до уваги, що на наступний рік бюджет передбачає лише 170 мільйонів на кіновиробництво, щонайменше 5 проєктів за такою виробничою схемою можна втілити ще й державним коштом. Приклад — «Уроки толерантності» Аркадія Непиталюка.
Наголошую: тут жодної іронії, це реальний прогноз для бюджету виживання. Кіно треба знімати, актори повинні грати, режисери — не втрачати кваліфікацію. Всі при ділі, результат швидкий, кожну копійку видно.
Тепер по суті. «Мамахихотала», як на мій погляд і смак, виробляла для телебачення більш якісний гумористичний контент, ніж постійно критикований «Квартал’95». Принаймні я не згадаю жодного медійного скандалу, ну хіба художній керівник студії Роман Грищук 2019-го став народним депутатом від «Слуги народу», ще й по моєму виборчому округу. Але і його депутатство якогось такого скандального шлейфу не має. Тож «Збори ОСББ», без обмовок, справді смішна і справді сатирична комедія. Лишається визначити її цільову аудиторію.
Оглядач Валерій Мирний визначив коротко: це українська сатирична комедія, яка прагне стати кривим дзеркалом суспільства, але в якої вийшло стати кривим дзеркалом без суспільства. Ще до релізу зрозумів, що сюжет буде дуже нагадувати пересічний будинковий чат, яким користуються члени ОСББ всюди, де створено й працює ОСББ. До речі, процес створення ОСББ теж вартий сатиричної комедії. Кому треба — звертайтеся, розкажу, як це робилося в нашому ЖК. Коли ж стрічка вийшла та у фейсбуці з’явилися перші відгуки, мої припущення були озвучені. «Збори ОСББ» — по суті, екранізація пересічного реального чату ОСББ. Навіть деякі діалоги буквально відтворені, бо повторюються.
Кінознавиця Людмила Горделадзе прокоментувала побачену стрічку так: «Не боюся порівняти з “Гаражем” Ельдара Рязанова». І це порівняння вже окреслює цільову аудиторію, принаймні — її частину. Адже «Гараж», до речі, справді не найгірша радянська сатирична комедія, до всього — цензурована й маркована нижчою прокатною категорією, що обмежувало прокат, вийшла 1980-го року. Вся дія відбувається в зоологічному музеї вигаданого НДІ, працівники якого організували гаражний кооператив і збори зібрали, аби скоротити кількість гаражів на чотири. Тобто чиєсь авто попри здані гроші лишиться просто неба. А місце для гаража, нагадаю, так само проблемно було отримати, як і купити машину. Таким чином, глядачі «Зборів ОСББ» — це глядачі «Гаража». Маю на увазі передусім вік. Жодного ейджизму, просто молодшій аудиторії ще щось скаже «Іронія долі» того ж Рязанова, але не «Гараж».
Викладені вище міркування розбиваються об результат прокату за перший вікенд. Кінодіяч Сергій Зленко посилається на офіційну сторінку стрічки, де подані сухі цифри: перші 4 дні прокату принесли «Зборам ОСББ» 7 513 892 грн, а кількість проданих квитків сягнула 41 876. І коротко коментує: «Це дуже класний результат». До речі, бокс-офіс за чотири дні підтверджує мої здогади щодо бюджету фільму і, головне, перспектив подальшої реалізації подібних проєктів. Затрати та жанр — комедія з зірками кіно і телебачення, для кожного з яких роль спеціально прописана, — дозволяють або окупити виробництво, або навіть заробити, продаючи на різні платформи.
Тепер, коли комерційну доцільність проговорили, переходимо до змістового наповнення. Автори населили ігрову залу дитячого садка пізнаваними персонажами з різних вікових груп. Двоє пенсіонерів, директорка дитячого садка з авторитарними замашками, бізнесмен-барига, правильна активістка, чий чоловік у ЗСУ, затюкане подружжя з двома дітьми, де тюхтій — чоловік, пара молодих бізнесменів, які спілкуються «пташиною» мовою, вчитель історії та геймер.
До речі, місце дії теж має значення, хоча не всіма зчитується. Дитячий садок — саме так виглядає поведінка всіх без винятку присутніх на зборах. З надмірним, реально дитячим егоцентризмом. Коли має значення лише моя думка, ніхто нікого не слухає й не чує, гармидер довкола нової іграшки та «міряння цюцюрками в пісочниці».
Наш будинок так само купляв генератор. Спершу всі за. Потім починається суперечка довкола моделі. Причому 90% учасників дебатів поняття не мають, як генератор працює незалежно від моделі. Коли погоджено це, нова перешкода: генераторів нема, тому останній забронювали й гроші треба на післязавтра. Наступний етап найболючіший: виявляється, він лише заживлює ліфт, і то не на цілий день, бо ж пальне дороге й обслуговування вимагає окремої статті. Ще заруба — а де генератор стоятиме? Бо куди не постав, комусь неодмінно гуде під вікнами та воняє. Ну і найбільша проблема: можливість заживлення квартир та обмеження потужності. Не можна електроплиту, не можна фен, не можна те, інше, хіба телефон підзарядити. І якщо ви досі думаєте, що я переповідаю сюжет фільму, ви помиляєтесь — я ділюся особистим досвідом.
Але в цьому місці є проблемка. Глядачі, подібні до мене, могли б упізнати своїх сусідів, про що скажуть уголос. І себе, про що промовчать. Та фокус у тому, що ОСББ — явище доволі специфічне. З його діяльністю знайомі далеко не всі українці. Лише ті, в чиїх будинках створені об’єднання співвласників. Проте за межами цих бульбашок складно, практично неможливо пояснити, в чому річ, чому все на екрані відбувається саме так і чому це все смішно. Іноді — крізь сльози, до гіркоти.
Вочевидь автори врахували цю обставину. Точніше, могли врахувати. Бо вже з тридцятої хвилини півторагодинної стрічки вона починає нагадувати втаємниченим «Гараж» дедалі менше. Натомість наближається за бекграундом до напевне невідомої ровесникам героїв Антоніни Хижняк і Євгена Яновича трисерійної чорно-білої радянської телестрічки «Небезпечний поворот» (1972) Володимира Басова. Це — екранізація однойменної п’єси британського драматурга Джона Б. Прістлі, написаної 1932 року. За сюжетом, п’ятеро друзів збираються на невинну вечірку, та слово за слово — і мелодія музичної шкатулки задає зібранню зовсім недружній настрій. Виявляється, кожен із них має скелети в шафі, котрі так чи інакше стосуються інших. Друзі звинувачують один одного в смертних гріхах, стаючи ворогами.
Щось подібне відбувається і на зборах ОСББ. На етапі, коли треба когось із присутніх відімкнути від генератора, хвилі виносять на поверхню купу взаємних звинувачень. Ось сусіди, котрі купляють генератор — а ось уже хабарники, винуватці подружніх зрад, замалим не підпільники, котрі замишляють щось лихе. Звісно, потім настає мир, усі про все домовляються і рушієм примирення стає Юля. Котра прорахувала найбільш реальний перебіг зборів і купила генератор заздалегідь. Проте в фіналі саме Юля порушує нею ж встановлені правила…
Тож попри не зовсім зрозумілу цільову аудиторію «Збори ОСББ» хай лишається річчю в собі, проте — не найгіршим зразком локальної комедії. А якщо дивитися ширше, то побачимо історію про українців, котрі не в змозі домовитися між собою про елементарне. Ну, ми з вами такі, починайте чат нашого ОСББ. Або свій фейсбук.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.