Другая Словакия: как словаки реагируют на войну и на антиукраинские заявления своей власти

Коли Роберт Фіцо та його політична сила перемогли на виборах у Словаччині, він майже одразу заявив, що країна припиняє військову допомогу Україні.

Далі була ціла низка заяв різного ступеня "зашкварності".

"В Києві війни немає", "Захід використовує конфлікт в Україні, щоб послабити Росію", "Санкції не діють, а Росія захоплює все більше територій", і нарешті – "Україна втратить територію і не буде запрошена до НАТО".

Щоправда, за останній рік Фіцо тричі зустрічався з прем’єр-міністром України, обговорюючи проєкти співпраці.

Була і допомога в гуманітарній сфері – наприклад, машинами для розмінування "Божена", які виробляють у Словаччині, й інші "кроки назустріч".

Тож коли Фіцо заявив, що поїде до Москви на річницю закінчення Другої світової війни, це сприйняли як чергову одіозну заяву, не більше і не менше.

Втім, візит відбувся значно раніше – коли стало зрозуміло, що Україна таки припиняє транзит російського газу.

Потискання руки Путіну не лишило простору для неоднозначності.

Так само, як і погрози в бік України, які Фіцо озвучив трохи згодом.

І саме тому видається важливим нагадати про те, що Словаччина – це не лише Фіцо та його виборці.

Ця, здавалося б, очевидна теза краще проглядається, якщо дивитися на ситуацію зсередини, а не ззовні.

Скоро виповниться три роки, як я з дітьми покинула свій дім у Гостомелі та знайшла тимчасовий прихисток саме у Словаччині.

До приїзду сюди я майже нічого не знала про цю країну.

За ці майже три роки я зустрічала тут дуже різних людей.

Тих, хто щиро вірить в "американські біолабораторії" та "укрофашистів".

Тих, хто категорично відмовляється здавати житло українцям, навіть за ринковою вартістю.

Тих, хто не хоче чути тут українську мову та бачити наших дітей поруч зі своїми на дитячих майданчиках і за шкільними партами.

Це теж правда.

Але далеко не вся.

Бо є інша правда й інші люди.

Ось, наприклад, Міхал – директор найбільшого у Словаччині музичного фестивалю POHODA.

Вже на другий день повномасштабки вони проводили у Братиславі акції та концерти на підтримку України.

І звісно ж, збирали кошти.

І звісно ж, роблять це дотепер.

Разом з чеськими музикантами та журналістами вони робили збори, щоб купити та пригнати до України машини швидкої допомоги.

На кожному їхньому фестивалі є безліч акцій на підтримку України.

А ще POHODA фактично першим із міжнародних музичних фестивалів привезла своїх артистів до Києва навесні цього року, щоб спільно з фестивалем Atlas взяти участь у концерті "POHODA loves Ukraine".

А ще варто згадати про добровільну дружину пожежників зі східнословацького міста Пряшів.

Про Лукаша, який у перший день повномасштабки стояв на кордоні у Вишнє-Німецькому разом із колегами, щоб зустрічати та розміщувати біженців.

Який на другий день після власного весілля їхав до України з черговим вантажем гуманітарної (і не тільки) допомоги.

Коли дитяча лікарня "Охматдит" зазнала ракетної атаки, вони відкрили цільовий збір та зібрали 38 тисяч євро.

За ці кошти діти, що були в лікарні під час влучання російської ракети, змогли поїхати на відпочинок до Словаччини.

Третій рік пряшівські пожежники безперервно збирають кошти та везуть до України щось вкрай необхідне.

Звісно ж, молода дружина Лукаша хотіла б бачити чоловіка вдома трохи частіше.

Але вона сама стояла на переході у Вишнє-Німецькому 24 лютого 2022 року.

Також дуже хочу розповісти вам про ще одне подружжя – Марію та Павола.

Вони вже пенсіонери, тож мають багато вільного часу.

Тому майже щодня їздять до волонтерського центру, щоб плести маскувальні сітки.

Коли потрібні були бляшанки для окопних свічок, вони надрукували та розвісили у своєму селі оголошення, і це спрацювало: сусіди приносили та лишали біля їхніх воріт мішки із залізними баночками, які потім перетворилися на свічки для обігріву українських вояків.

Віднедавна їхній улюблений святковий одяг – українські вишиванки.

Вони приходять на всі заходи, пов’язані з підтримкою України.

"Тому що діється кривда, – каже Марія і починає плакати, коли я питаю, чому вони це роблять.

– Бо наша кохана Україна потерпає.

Бо ми любимо вас.

Ми так мало знали про вас до цієї страшної війни – нам навіювали, що ви якісь маленькі, нікчемні, не варті уваги.

Але ж тепер ми добре знаємо, які ви насправді".

Ще розкажу вам про пастора Любо.

В його приході не всі за Україну (згадаймо Фіцо, хтось же його обрав).

Тому на публічні акції на підтримку України він як лідер своєї церковної громади ходити не може.

Але практично щодня він плете ті самі маскувальні сітки.

Разом з ним часто приходять дружина та син.

А ще Любо збирає речі, кошти, нитки для плетіння теплих шкарпеток, милиці, ковдри для лікарень, замовляє віск та організовує виробництво окопних свічок.

Та мабуть, одна з найбільших його пристрастей – українські пісні, які він збирає до своєї колекції вже кілька років.

Любо підписаний на всі основні канали української музики на You.

Мало не щодня в чаті волонтерського центру він презентує нам якусь новинку.

Ну і, ясна річ, вмикає їх під час плетіння сіток, щоб краще працювалося.

Ще, напевне, розповім про моїх колег-журналістів, Яну і Марселя.

Обоє вони – репортери, що пишуть про військові конфлікти.

Яна їздила на Донбас від 2014 року, а Марсель вперше відвідав Україну вже під час повномасштабного вторгнення.

Війна в Україні була далеко не першою, на якій вони побували.

Та коли нападають на державу, з якою у вас спільний кордон – це геть інша справа.

Певна річ, тепер вони не лише репортери, а й волонтери.

Щоразу під час службових відряджень привозять допомогу.

Вивозять дітей з прифронтових територій на відпочинок до Словаччини.

Або фінансують проведення дитячих таборів на Закарпатті.

Перед Різдвяними святами зібрали кошти, щоб привітати малюків з Нікополя.

Нині планують черговий табір для дітей з прифронтових територій.

Бо хтось це має робити.

А ось Іван, підприємець з міста Прієвідза, до України не їздить.

"Навіщо витрачатися на дорогу? Я краще куплю більше кровоспинних, а відвезе хтось інший.

Зараз багато хто возить допомогу до України", – говорить він.

Цілком прагматичний підприємницький підхід.

Купувати саме кровоспинні не було його вибором.

Але на другий день війни хтось з українських біженців попросив купити саме їх для лікарні у Дніпрі.

З цього все й почалося, і триває вже третій рік.

Звісно, збирати кошти все складніше.

Але, на думку Івана, це не привід не допомагати.

Тож коли вкотре почуєте в новинах щось про заяви прем’єра Фіцо або навіть побачите, як він тисне руку Путіну – дуже вас прошу, не кваптеся робити чорно-білі висновки.

Згадайте пенсіонерів Марію та Павола, репортерів Яну і Марселя, підприємця Івана, пожежника Лукаша, пастора Любо, музиканта Міхала.

Усі вони словаки.

Наші добрі сусіди.

Не побоюся цього слова, брати.

На відміну від декого.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору авторів.