«Найкраща похвала — коли моєї роботи не видно». Розмова з художником кіно Владленом Одуденком
«Найкраща похвала — коли моєї роботи не видно». Розмова з художником кіно Владленом Одуденком

«Найкраща похвала — коли моєї роботи не видно». Розмова з художником кіно Владленом Одуденком

«Я сприймаю кадр як таку ж сценографію, що й у театрі. Будь-який інтер'єр несе значення, не може бути нічого зайвого чи випадкового. Художник відповідає за все в кадрі».

Владлен (Влад) Одуденко народився 16 січня 1975 року у Києві. Навчався в Художній школі імені Тараса Шевченка, закінчив Національну академію образотворчого мистецтва й архітектури.

У доробку Владлена художня постановка 24 повнометражних картин, серед яких «Плем’я» (реж. Мирослав Слабошпицький, 2014), «Захар Беркут» (реж. Ахтем Сеїтаблаєв, 2019), «Додому» (реж. Наріман Алієв, 2019), «Люксембург, Люксембург» (реж. Антоніо Лукіч, 2022), фільми Валентина Васяновича «Рівень чорного» (2017), «Атлантида» (2019) і «Відблиск» (2021).

За свої роботи Одуденко тричі відзначений кінопремією «Золота дзиґа», а «Атлантида» принесла йому Національну премію України імені Тараса Шевченка.

У 2021-му Владлен випустив режисерський дебют — короткометражний трилер «Марія» про дівчину, яка коїть убивства у відповідь на нелюдське ставлення до неї. Друга новела «Жива» (2023) — про жертву російського обстрілу, яка воскресає з мертвих прямо в морзі, — відзначено премією «Золота дзиґа» імені Мінзянова за найкращий короткометражний ігровий фільм.

Ми поговорили з Владленом про його вибір професії, кумедні випадки на знімальному майданчику та війну зовнішню і внутрішню.

— То як ти став художником кіно? Мріяв з дитинства? Не хотів навіть піти в пожежники?

— У моєму випадку все нудно. Як почав малювати — так і пішов у художню школу, потім в Академію, отримав диплом художника театру та кіно й одразу почав працювати за фахом.

«Найкраща похвала — коли моєї роботи не видно». Розмова з художником кіно Владленом Одуденком - Фото 1

Кадр фільму «Атлантида»

— Жодних сумнівів?

— Бачив себе в окремі періоди архітектором, живописцем, скульптурою цікавився. А насправді все почалося ще в школі. Мене запросила однокласниця, мовляв, є класний дідусь, Данило Лідер (видатний український сценограф — «ДМ»). Треба йти до нього. В Академію я двічі провалився на архітектуру. А з третього разу вступив на театрально-декораційне відділення живописного факультету до Лідера.

— І як це виглядало?

— Сидить майстер, довкола учні, він щось розказує. Мене одразу зачепило його бачення постановки, тема конфлікту, яка в нього постійно. Без конфлікту вийде просто художнє оформлення. Сценографія — такий само актор на сцені, у якого є свій голос, свій образ. Мені було десь 17—18, думаю, з того моменту я обрав собі професію.

«Найкраща похвала — коли моєї роботи не видно». Розмова з художником кіно Владленом Одуденком - Фото 2

Кадр фільму «Захар Беркут»

— То в чому специфіка робота художника кіно?

— Чесно, я спочатку почувався в кіно як виконроб. Тут пофарбуйте, тут зробіть парканчик — і все, більше не потрібен. Але я покроково набирався досвіду. Дивився хороші фільми — Бергмана, Фелліні, Годара, Бунюеля, — бачив, як вони працюють із кольором, із композицією. Тепер я сприймаю кадр як таку ж сценографію, що й у театрі. Будь-який інтер’єр несе значення, не може бути нічого зайвого чи випадкового. Художник відповідає за все в кадрі. Важливо відчувати режисера й оператора. Правда, у випадку з Васяновичем мені то легше було робити, бо Валентин і режисер, і оператор. Ми маємо спільну мову в баченні, композиції, смисловому наповненні. 

— Але в будь-якому разі кадр зорієнтований на актора?

— Звичайно, так само як і в театрі — декорація не може існувати сама по собі. Сергій Михальчук (оператор — «ДМ») одного разу сказав: «Робиш кадр, світло виставляєш — а потім приходить актор і все летить шкереберть» (сміється). Взагалі треба, щоб у кадрі була людина. Дивимося співвідношення, пропорції. Якщо нема актора, то ставимо статиста в схожому костюмі, щоб побачити, як усе працюватиме.

— Який проєкт став для тебе найбільшим викликом?

— «Плем’я». По-перше, я не стикався до того з однокадровими сценами. Траплялися довгі кадри, але так, щоб уся сцена, скільки б вона не тривала, одним кадром — ніколи. По-друге, дуже інтенсивна робота з кольором — із синім. Мені багато людей казали, що цей фільм залишився в пам’яті в тому числі по кольору.

Хай би як складно не було, я отримав неоціненний досвід. Мене питали люди: «Класне кіно! А що ти там робив?». А там просто жодного кадру без моєї роботи. Бо ми не знайшли локацій, щоб вони повністю влаштовували й режисера, й оператора. От ще одна відповідь про відмінності між театром і кіно: в спектаклі декорації художника помітні, про них говорять окремо. А найкраща похвала в кіно — коли моєї роботи не видно. Вона не має бути на першому плані. Але коли кажуть: «Пам’ятаю “Плем’я”, оцей синій колір» — я задоволений.

До речі, там трапилося багато курйозних випадків.

«Найкраща похвала — коли моєї роботи не видно». Розмова з художником кіно Владленом Одуденком - Фото 3

Кадр фільму «Плем’я»

— Можеш пригадати один?

— Перший знімальний день. Добудовуємо кімнату. Три стіни — декорація, одна стіна — справжня. Заходить режисер, невдоволений: «Я ж казав, що у вас нічого не вийде. Оця справжня стіна, а оця, ваша, — фальшивка». Стукає рукою по справжній, йому боляче, він не розуміє. Ми так під справжню намагалися зробити, що перестарались, і це було дуже смішно.

— Ти ще є художником «Ти — космос» Павла Острікова — картини, доволі незвичайної для нашого кіно. Можеш щось розповісти про це?

— Теж, до речі, був виклик. Я працював у історичних постановках, робив ущелини, замки, фортеці. А тут — цілий космічний корабель. Звісно, ми не можемо конкурувати з Голлівудом, але беремо креативом і за невеликий бюджет робимо щось цікаве. Там дуже ретельна праця. Я, може, не до кінця був задоволений на певному етапі, як завжди, бракувало часу й грошей, але, в цілому, ми зробили все, що могли, і навіть, здається, більше.

«Найкраща похвала — коли моєї роботи не видно». Розмова з художником кіно Владленом Одуденком - Фото 4

Владлен Одуденко у декораціях фільму «Ти — космос»

— А тепер скажи, який чорт спокусив тебе додати собі клопоту — самому зайнятись режисурою?

— Ну, ти цього чорта знаєш — це мій друг і соратник Валентин Васянович. Він дуже любить підбурювати до того своїх друзів, тож і мені сказав: «А що ти ще не знімаєш? Так і будеш художником до кінця життя? Давай швидко!» (сміється). Насправді мене це давно цікавило. Я навіть намагався вступати в Карпенко-Карого на театральну режисуру. І от воно мене наздогнало, можна сказати. Але без підтримки Валіка, не знаю, чи наважився б я. Була величезна підтримка зусібіч, від друзів, колег. І нові емоції, враження, адреналін. Потрошку щось почало виходити. Зараз уже працюємо над повним метром.

«Найкраща похвала — коли моєї роботи не видно». Розмова з художником кіно Владленом Одуденком - Фото 5

 Декорації фільму «Ти — космос»

— Ось, власне, дві твоїх короткометражки. Обидві вони по суті є трилерами, в обох сюжет зачіпає тему смерті. Чому так?

— Сам думав, що то таке. Ці короткометражки не були якимось довгим задумом. Раптом напало натхнення, «Марію» спрожогу написав, зранку відправив Валіку, він одразу сказав: «Знімаємо». А «Жива» з’явилася на початку війни. Сиділи з Васяновичем, намагалися щось робити, і на тлі новин у мене народилась історія. Україна жива тощо. Така емоційна річ. Я одразу зрозумів, хто гратиме. Всі погодилися, все, працюємо. Коли ми знімаємо кіно, це більше схоже на збір старих друзів.

— То що з твоїм повнометражним дебютом?

— Сценарій уже закінчений, слава Богу. Якщо восени цього року станеться диво, то зможу запустити зйомки. Назва — «Щасливі дні». Це мій особистий досвід, мої стосунки з батьками, переживання втрати батька. На тлі війни, але це не про війну, так скажемо. Чи про іншу війну — всередині себе. Писати було важко. Валік мене підтримує, мовляв, робиш про те, що ти знаєш, а я зі свого боку відчуваю, що це вдвічі складніше. Знову пережити цей біль. Але в цілому там дуже багато позитивного теж.

— Наостанок світське питання: чи є у тебе хобі, не пов’язане з кіно?

— Колись таке спитали у Фелліні. Він спитав: «А що таке хобі?». Тобто в мене хобі — режисура. Ну ось, може — мені дуже подобається малювати. Може, на пенсії малюватиму. Принаймні я собі зараз так кажу.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Теги по теме
Кино украинское кино кинопроизводство
Источник материала
loader
loader