Американська мрія – це те, що зазвичай прикрашають та обгортають у гарне паковання
Американська мрія – це те, що зазвичай прикрашають та обгортають у гарне паковання

Американська мрія – це те, що зазвичай прикрашають та обгортають у гарне паковання

Три нагороди американської кінопремії "Золотий глобус" у січні 2025 року здобув фільм "Бруталіст" спільного виробництва Сполучених Штатів Америки, Великої Британії й Угорщини. Переміг у номінаціях "Найкраща драма", "Найкраща чоловіча роль у драмі" та "Найкращий режисер". Третю після "Дитинства лідера" та Vox Lux стрічку американського режисера Брейді Корбета також номінували на десять "Оскарів".За сюжетом, архітектор з Угорщини Ласло Тот, який пережив Голокост, прибуває у США. Він прагне відбудувати своє життя, кар'єру та шлюб із дружиною, з якою його розлучила війна. Спочатку бореться з бідністю, але згодом отримує шанс на великий проєкт. Однак із просуванням будівництва виникає дедалі більше проблем: фінансові труднощі, недовіра оточення, конфлікти із замовником-промисловцем. Ласло усвідомлює, що ціна успіху в новій країні може бути надто висока."Бруталіст" вийде в український прокат 20 лютого. Про своє кіно режисер Брейді Корбет розповів під час онлайн-розмови з глядачами другого прем'єрного показу фільму в Україні на восьмому кінофестивалі "­Київський тиждень критики"Сценарій "Бруталіста" ми написали разом із дружиною (норвезька режисерка Мона Фастволд. – Країна). Обоє маємо в родині архітекторів, тож завжди шанували їхню роботу. Водночас відчували, що існує не так багато значущих фільмів про архітектуру. Важко розповісти історію неживих об'єктів. Вирішили, що найкраще створити кіно про архітектуру, якщо представити її через людину. А саме через персонажа, обмеженого своїми обставинами.Я уявив єврейського архітектора зі Східної Європи, який працював переважно зі спільнотами білих протестантів у Сполучених Штатах. А також задумався над динамікою їхніх стосунків у той період, коли було багато не­однозначності у ставленні до іммігрантів. Навіть більше, ніж нині.Єдиним способом розповісти про архітектуру після Другої світової було зробити фільм про бруталізм, який виник саме у 1950-ті. Мене цікавили теми повоєнної психології й архітектури та як вони взаємодіють. Також був зачарований тим фактом, що споруди в цьому стилі переважно робили з матеріалів, які почали використовувати якраз у час між двома світовими війнами.Досвід іммігрантів насправді наближається до мистецького. Зазвичай широкий загал чи переважна більшість людей реагує негативно, коли їм представляють щось незнайоме. Нехай це буде новачок у громаді або нова будівля, яку зводять у центрі міста. Перша реакція, яку часто спостерігаємо, – опиратися чи знести. Тому подумав про алегоричну ситуацію. Герой намагається звести будівлю, а водночас обстоювати своє право та право своєї родини на існування. Ці дві лінії взаємопов'язані.Вважаю, що американська мрія – це те, що зазвичай прикрашають та обгортають у гарне паковання. У Сполучених Штатах завжди заохочують розглядати склянку так, ніби вона наполовину повна. Насолоджуватися самою мандрівкою, ніби справа не в пункті призначення. У цьому є певний злий жарт. Адже головне – це кінцевий пункт, а не шлях до нього. Особливо для митця.Візьмімо кінематографістів. Навіть такі режисери, як Мартін Скорсезе, мусять переживати за втілення своїх проєктів. Це означає, що ситуація ніколи не стає легшою. Звичайно, у процесі створення є справді чудові, фантастичні миті. Фільми переносять у такі місця, де ви ніколи не опинилися б. Із людьми, з якими не було б можливості інакше попрацювати. Тому ціную процес теж, але він усе одно більше визначається труднощами на шляху.Хочу, щоб аудиторія подумала над тим, що ймовірно сама мета вже того варта. Усі наші прагнення варті того, щоб припустити, що це і є насправді місце призначення. Це для мене звучить правдивіше, ніж коли просто концентруємося на позитивних складових виснажливого шляху.Ніколи не граю у фільмах, які знімаю. Для мене особ­ливо важливо бути максимально об'єктивним. А коли будь-яка людина опиняється перед камерою, то природно виявляє своє марнославство. Якщо це режисер, то обиратиме дублі, наприклад, відповідно до власної результативності та внеску. Я ж хотів розглядати все більш цілісно.Над проєктом ми працювали сім років. Фільм постійно тягнули вниз події, які визначали останні роки, – від локдаунів через пандемію до війни в Україні. Наприклад, спершу планував знімати в Польщі. Але через спільний кордон з Україною там було важко забезпечити грошовий потік і податкові пільги.Каст великий, тому важко було узгодити всі зобов'язання та розклади, щоб зібрати всіх докупи в одному приміщенні. Достатньо складно зібрати разом двох акторів, а тут дев'ять виконавців ключових ролей. Були різні варіанти акторських ансамблів, і різні чинники на це впливали – від ковіду до недоступності й незбігання графіків. Звісно, тепер, після завершення роботи над стрічкою, не можу уявити, щоб хтось інший був у цих ролях.Антракт був запланований у сценарії. Ми завжди знали, що фільм вийде приблизно тригодинний. Нічого не вирізали. Кожна прописана сцена є у стрічці. Фільм триває 3 години 22 хвилини без антракту. Робився за межами студійної системи, тож мені не було потреби звітувати. Звичайно, коли створюєш довге кіно в наші дні, завжди відбувається обговорення, наскільки воно комерційно вигідне. Але очікував, що буде більше опору такому хронометражу.Фільм вдалося відзняти за порівняно короткий період – 33 дні. Це нормально для звичайної стрічки у 120 сторінок сценарію. Але замало, коли їх 180. Змогли це провернути завдяки тому, що повністю відповідали запланованому та постійно виконували план. Моя робота часто полягала в тому, щоб змусити всіх бути сконцентрованими. Ми не мали часу експериментувати.Намагався створити стрічку заздалегідь до власне знімального процесу. Завдяки підготовці часто сцени робили з одного-двох дублів. Це мінімум порівняно з багатьма іншими фільмами, які дозволяють собі 8–12 на сцену. Але краще робитиму щось одне добре замість багато й погано.Завжди опираюся інтерпретаціям стрічки перед аудиторією. У фільмі є вся потрібна інформація, щоб інтерпретувати сенси. Одна з тем, до яких звертається кіно, – динаміка взаємин між митцем і патроном, які неуникно пов'язані між собою. Інша тема – капіталізм. У жодному зі своїх фільмів не доходив висновку щодо цієї системи. Моя дружина з Норвегії, тож живу між соціалістичною та капіталістичною країнами. Маю багато за і проти кожного із соціальних експериментів. Але мене турбує те, що легше уявити життя після смерті, ніж після капіталізму. Як і той факт, що ми є бранцями капіталістичних ідеалів. Хоча в мене немає кращих рішень, які міг би запропонувати нині.Не вважаю себе дидактиком. Фільм не містить закодованих меседжів. Не намагаюся дати глядачу якісь відповіді. Але поставити, сподіваюся, правильні запитання і натиснути на теми, які сприймаємо як належне. Усі мої стрічки швидше про те, як ми досягли сьогодення, нинішньої точки, тобто ідеалів пізнього капіталізму. Навіть наступний проєкт також про це, хоч і про сільське господарство.Як глядач хочу, щоб фільм завжди розвивався й завершення було зовсім інакше порівняно з початком. Для мене це означає, що можна навіть перейти в інший жанр, часовий проміжок або формальний стиль. Наприклад, основна частина "Бруталіста" відбувається в 1950-х, а фінал – в іншому десятилітті. Ця радикальна зміна ніби ламає укладену угоду з аудиторією, яка дивилася всю стрічку інакше. Мені здається, такий крок змушує ще більше зануритись і сидіти на краєчку стільця. Смуток, розпач та інші реакції на цей часовий перехід – рівноправно цікаві.За винятком таких фільмів, як "Сцени з подружнього життя" Інґмара Берґмана, сучасний телепродукт не для мене. Трохи працював на телебаченні, але мене більше цікавить незалежна модель. До того ж воно надто дороге. Виробництво 12 чи 20 годин серіалу вимагає значної фінансової підтримки. Це означає, що запрошуєте багатьох кухарів до своєї кухні, щоб зготувати одну страву. Наприклад, рідко коли один режисер знімає цілий сезон. А коли витрачаєш 200 мільйонів доларів, виникає багато запитань і відгуків із боку студії. Бо ці гроші треба потім заробити й щонайменше повернути витрати. Для мене це більше схоже на продаж пари кросівок замість створення чогось справді особистісного та безкомпромісного.Я сповнений сподівань, що майбутнє телебачення дедалі більше вітатиме радикальні авторські проєкти. Але поки прийнятного підходу до створення історій довгого формату не придумано, завжди легше буде робити саме повнометражні фільми, навіть із такою великою тривалістю. Хоч як складно було зробити "Бруталіста", мені здається, було б іще складніше реалізувати таке кіно на стримінговій платформі.Бюджет фільму – приблизно $10 мільйонів. За американськими мірками це ніщо– "Бруталіст" точно не залишає байдужим. Це велика 215-хвилинна подорож. Помпезне полотно про фігуру творця та його стосунки із замовником, темні боки таланту й амбіцій, американську мрію, а також світ після Другої світової та відлуння війни в архітектурі, – каже кінокритикиня, співкураторка Київського тижня критики Дарія Бадьйор. – Фільм структуровано за логікою опери – з увертюрою, двома частинами, між якими антракт, та епілогом. Диявольський хронометраж режисер вважає жестом на користь великих масштабних полотен як майбутнього кінопоказів.Едрієн Броуді грає роль усієї кар'єри – вигаданого короля бруталістської архітектури, угорського єврея Ласло Тота. Йому протистоїть Гай Пірс в образі своєрідного громадянина Кейна з однойменної стрічки Орсона Веллса – монструозної фігури, яка міцно вшита в американську культуру.Бюджет фільму – приблизно $10 млн. За американськими мірками це ніщо. Але навіть такі кошти Брейді Корбет шукав сім років. Скаржиться, що в Голлівуді складно знайти фінансування на унікальні роботи, хоча паралельно знімають стрічки за сотні мільйонів."Бруталіст" – це величезний коментар, який розростається всередині глядача, як гриб. Цінний нашаруванням різних тем. За словами автора, йому цікаво покопирсатися в тому, як так вийшло, що ми живемо в такому світі, в якому живемо.Центральна тема – доля художника та його мистецтва. Що відбувається в динаміці стосунків творця і замовника. Що стається із творчими поривами, якщо щастить або не щастить зустріти спонсора, який допоможе втілити їх у життя. Особливо це стосується архітектури, адже цей публічний вид мистецтва не існує у вакуумі, а завжди на замовлення. Тобто в будь-якому сенсі не відривний від ­капіталу. Режисер показує парадокс: хочеш бути вільний, але не можеш, якщо хтось тобі не купить цих тонн цементу й бетону.Для Брейді Корбета стиль бруталізму – це метафора інакшості, яку досліджує фільм. Його бентежить не тільки те, що у Сполучених Штатах не люблять бруталістської архітектури й пишуть петиції про знесення якихось будівель. Факт інакшості характерний для головного героя. Його ідентичність та інакшість – це стрижень стрічки. Після Другої світової антисемітизм нікуди не подівся, тому персонаж відчуває себе загроженим.У фільмі йдеться про гонитву за американською мрією та її підступність. Бізнесмен-замовник прагне при­власнити собі визнаного представника модного стилю як предмет розкоші. Це також кіно про травму війни в повоєнному мистецтві. Вплив Другої світової на архітектуру показує на прикладі бруталізму. Цей напрям намагався переосмислити наявні форми та будувати новий світ. А водночас заряджений травмою. У випадку Ласло Тота це Голокост. Досвід героя не проговорюється в лоб, але пояснює його творчість. Фейковий байопік про вигаданого архітектора робить спробу вхопити те, що зазвичай залишається за кадром будь-якої ретроспективи.

Источник материала
loader
loader