Виступ президента на Мюнхенській конференції з питань безпеки
Щиро дякую! Дуже дякую!
Дякую за ваші слова! Дякую за вашу підтримку! Дякую за запрошення.
Шановні пані та панове!
На початку конференції кожна країна зазвичай ділиться своєю позицією, пріоритетами – офіційно, відкрито чи у неформальній розмові з журналістами, з партнерами.
А цього року країна, яка навіть не була запрошена, усе ж заявила про свою присутність. Країна, про яку тут усі говорять – і не в найкращому сенсі.
Цього року в ніч перед «Мюнхеном» російський ударний безпілотник уразив саркофаг, що накриває зруйнований четвертий реактор Чорнобильської атомної електростанції.
Це був модифікований дрон «Шахед» – російський дрон, технологію виготовлення якого Іран передав Росії. Його боєголовка несла щонайменше 50 кілограмів вибухівки.
І ми розглядаємо це як надзвичайно символічний крок з боку Росії, з боку Путіна.
Лише нещодавно в Україні ми обговорювали вирішальну роль ядерної енергетики в забезпеченні життєдіяльності країни попри постійні атаки Росії на нашу українську енергетичну інфраструктуру. Зараз ми готуємо проєкт розширення нашої Хмельницької атомної електростанції – буквально за день до «Мюнхена» я був там, на станції, – за участю американського бізнесу, зокрема компанії Westinghouse. Цей проєкт зміцнить енергетичну безпеку не лише України, а й усього нашого європейського регіону.
А ще ми також нещодавно говорили з Президентом Трампом і його командою про ядерну енергетику та найбільшу в Європі атомну електростанцію – нашу Запорізьку АЕС, яку наразі окупувала Росія.
І Росія відповіла, відправивши безпілотник, щоб уразити чорнобильський саркофаг, де зберігається радіоактивний пил та уламки.
І це не якесь безумство. Це позиція Росії.
Країна, яка завдає таких ударів, не хоче миру. Ні. Не хоче. Вона не готується до діалогу.
Майже щодня Росія спрямовує на нас до сотні, а то й більше «шахедів». Щодня. І регулярно атакує балістичними ракетами. І постійно збільшує кількість авіаударів. Але це ще не все.
Цього року Москва планує створити 15 нових дивізій, збільшивши чисельність до 150 тисяч солдатів. Це більше, ніж національні армії переважної частини європейських країн.
Росія щотижня відкриває нові призовні пункти. І Путін може собі це дозволити – ціни на нафту все ще досить високі, щоб він міг ігнорувати світ.
І в нас є чіткі розвіддані, що цього літа Росія планує відправити війська до Білорусі під приводом навчань. Але саме так вони розгортали війська перед повномасштабним вторгненням в Україну три роки тому.
Чи призначені ці російські сили у Білорусі для нападу на Україну?
Можливо. А може, й ні. А може, вони для вас.
Дозвольте мені нагадати вам: Білорусь межує з трьома країнами НАТО. Вона фактично стала плацдармом для російських військових операцій.
За словами як Путіна, так і Лукашенка, у Білорусі зараз розміщена заборонена зброя – ракети середньої дальності і навіть ядерна зброя.
Очевидно, що Путін розглядає Білорусь як чергову російську провінцію.
І ми маємо бути реалістами – якщо хтось створює військовий плацдарм, ми маємо запитати: що нам із цим робити?
І, що важливіше: що ми можемо зробити до наступного нападу, наступного вторгнення?
Згадайте, на польському та литовському кордонах із Білоруссю вже були провокації, пов’язані з міграційною кризою, які влаштувала російська розвідка, щоб посіяти хаос у Європі.
Але що як наступного разу це будуть не мігранти? Що як це будуть російські війська? Або північнокорейські війська?
Не робіть хибних висновків – північні корейці не слабкі. Зараз вони вчаться воювати, вести сучасну війну.
А як щодо ваших армій? Чи готові вони?
І якщо Росія почне операцію під чужим прапором або просто без розпізнавальних знаків із території Білорусі, як це було з Кримом у 2014 році, як швидко відреагують союзники? І чи відреагують взагалі?
Вчора тут, у Мюнхені, віцепрезидент США чітко дав зрозуміти: десятиліття, за його словами, десятиліття колишніх відносин між Європою та Америкою закінчуються. Відтепер усе буде по-іншому, і Європа має адаптуватися до цього.
Пані та панове!
Я вірю в Європу. І я впевнений, що ви теж вірите. І я закликаю вас діяти – заради себе й заради Європи, народів Європи, ваших націй, ваших домівок, ваших дітей і нашого спільного майбутнього. Для цього Європа має стати самодостатньою – об'єднаною спільною силою, українською та європейською.
Зараз українська армія завдяки світовій підтримці – щиро дякуємо за неї – стримує Росію. Але якщо не ми, то хто їх зупинить? Справді! Будьмо чесними: зараз ми не можемо відкинути можливість того, що Америка може сказати «ні» Європі стосовно викликів, які їй загрожують.
Багато, дуже багато лідерів говорили про те, що Європі потрібні власні збройні сили, армія – армія Європи.
І я справді вірю, що цей час настав. Необхідно створити збройні сили Європи.
Це не складніше, ніж рішуче протистояти російським атакам, як ми це вже робимо.
Але йдеться не лише про збільшення оборонних витрат як частки ВВП. Гроші, звичайно, потрібні, але самі по собі гроші не зупинять ворожий наступ. Люди і зброя не даються задарма, але, знову ж таки, справа не лише в бюджеті. Справа в усвідомленні людьми необхідності захищати свій власний дім.
Без української армії європейських армій буде недостатньо, щоб зупинити Росію. Це реалії сьогодення. Тільки наша армія в Європі має справжній, сучасний бойовий досвід.
Але однієї нашої армії також недостатньо. І нам потрібно те, що ви маєте змогу надати. Зброя. Навчання. Санкції. Фінансування. Політичний тиск. І єдність.
Три роки повномасштабної війни довели, що ми вже маємо основу для об’єднаних європейських збройних сил. І тепер, коли ми ведемо цю війну й закладаємо засади миру та безпеки, ми маємо розбудувати збройні сили Європи.
Щоб майбутнє Європи залежало тільки від європейців і рішення про Європу ухвалювалися в Європі.
Саме тому ми говоримо з європейськими лідерами й зі Сполученими Штатами про військові контингенти, які можуть забезпечити мир, і не лише в Україні, а й в усій Європі. І саме тому ми розвиваємо спільне виробництво зброї, особливо безпілотників. Передусім.
Наприклад, данська модель спільного інвестування у виробництво озброєнь у нашій країні вже добре працює, дуже, дуже, дуже успішно. Лише минулого року завдяки зусиллям українців і партнерів ми виробили понад 1,5 мільйона безпілотників різних типів. Україна сьогодні є світовим лідером у використанні безпілотників у бойових діях. Це наш успіх. Але це також і ваш успіх. Безумовно. І все, що ми будуємо для своєї оборони в Україні, зміцнює і вашу безпеку. Це саме має стосуватись і артилерії, і протиповітряної оборони, і технологій, і бронетехніки.
Усе, що потрібно для захисту життя в сучасній війні, має вироблятися в Європі у повному обсязі. Європа має все необхідне. Європі просто треба об’єднатися й почати діяти так, щоб ніхто не міг сказати Європі «ні», командувати нею або поводитися з нею, як зі слабкою силою.
Йдеться не лише про накопичення зброї. Йдеться про робочі місця, технологічне лідерство та економічну силу для Європи.
Минулої осені у своєму Плані перемоги я запропонував замінити частину американського контингенту в Європі на українські війська – звісно, якщо Україна буде в НАТО. Якщо американці самі вирішать піти цим шляхом і зменшити свою присутність – це, звісно, недобре, це дуже небезпечно, але ми всі в Європі маємо бути готовими до цього. І я почав говорити про це ще до виборів у США, оскільки бачив, куди рухається американська політика. Але Америка має побачити, куди рухається Європа.
І цей напрямок європейської політики має бути не просто багатообіцяльним – він має викликати в Америки бажання бути поруч із сильною Європою. Це абсолютно можливо. Я в цьому впевнений.
І ми маємо формувати цей курс, Європа має сама визначати своє майбутнє.
Нам необхідна впевненість у власній силі, щоб у решти не було іншого вибору, окрім як поважати європейську силу. А без європейської армії це неможливо.
Ще раз повторюю: Європі потрібні власні збройні сили.
І я знаю, я знаю, що Марк Рютте, мій добрий друг, зараз мене слухає. Марку, друже, мова не йде про заміну Альянсу.
Йдеться про те, щоб зробити внесок Європи в наше партнерство рівним внеску Америки.
І нам потрібен однаковий підхід, коли йдеться про дипломатію: працювати разом заради миру.
Україна ніколи не погодиться на угоди, укладені за нашою спиною, без нашої участі. І це саме правило має застосовуватися до всієї Європи.
Жодних рішень щодо України без України. Жодних рішень щодо Європи без Європи. Європа повинна мати місце за столом, коли ухвалюються рішення щодо Європи. Все інше – ніщо. Якщо ми залишаємося поза переговорами про наше власне майбутнє, то ми всі програємо.
Подивіться, що зараз намагається зробити Путін. Це його гра. Путін хоче переговорів з Америкою тет-а-тет – так само, як перед війною, коли вони зустрілися у Швейцарії і, здавалося, збиралися поділити світ.
Далі Путін спробує домогтися того, щоб Президент США стояв на Красній площі 9 травня цього року не як поважний лідер, а як масовка у його спектаклі.
Нам це не потрібно.
Нам потрібен справжній успіх. Нам потрібен справжній мир.
Дехто в Європі, можливо, не до кінця розуміє, що зараз відбувається у Вашингтоні.
Але зосередьмося на розумінні самих себе саме тут, у Європі.
Спершу ми маємо дати силу Європі.
Чи потрібна Європа Америці? Як ринок збуту – так. Але як союзник? Я не знаю.
Щоб відповідь була «так», Європі потрібен єдиний голос, а не десяток окремих голосів.
Навіть ті, хто регулярно приїжджає в Мар-а-Лаго, мають бути частиною сильної Європи, бо Президент Трамп не любить слабких друзів. Він поважає силу.
Далі.
Дехто в Європі може відчувати невдоволення щодо Брюсселя. Але будьмо відвертими: якщо не Брюссель, то Москва. Це ваше рішення. Це геополітика. Це історія.
Москва розірве Європу на частини, якщо ми, європейці, не довірятимемо одне одному.
Кілька днів тому Президент Трамп розповів мені про свою розмову з Путіним. Він жодного разу не згадав, що Америці потрібна Європа за цим столом. Це багато про що говорить. Старі часи, коли Америка підтримувала Європу просто тому, що вона завжди це робила, минули.
Але Президент Трамп якось сказав: важлива не та сім’я, у якій ти народився, а та, яку ти збудував. Ми маємо збудувати якомога тісніші відносини з Америкою – і так, нові відносини, – але як європейці, а не просто як окремі нації.
Ось чому нам потрібна єдина зовнішня політика – скоординована дипломатія – зовнішня політика спільної Європи. І нехай закінчення цієї війни стане нашим першим спільним успіхом у цій новій реальності.
І ми вже працюємо над тим, щоб 24 лютого, у третю річницю повномасштабного вторгнення Росії, ми могли зібратися разом у Києві наживо та онлайн. Усі європейські лідери. Усі ключові партнери, які захищають нашу безпеку. Від Іспанії до Фінляндії. Від Великої Британії до Польщі. Від Вашингтона до Токіо.
Ця зустріч має дати чітке бачення наших наступних кроків щодо миру, гарантій безпеки та майбутнього нашої спільної політики.
І я не вірю в гарантії безпеки без Америки – так, вони будуть просто слабкими.
Але Америка не дасть гарантій, якщо сама Європа не матиме сильних гарантій.
Я також не зніматиму питання членства України в НАТО з порядку денного.
Але зараз найвпливовішим членом НАТО, схоже, є Путін, адже його забаганки здатні блокувати рішення НАТО. І це при тому, що саме українська армія зупинила Росію – не країна НАТО, не війська НАТО, а лише наш народ і наша армія.
На боці України в цій війні не воюють іноземні армії. Але Путін втратив у цій війні майже 250 тисяч солдатів. Понад 610 тисяч були поранені.
Лише в Курській битві наші війська знищили майже 20 тисяч російських солдатів. Ми повністю знищили північнокорейські підрозділи, які Путін був змушений ввести, бо його власних сил не вистачало, щоб стримати наш контрнаступ. Уже понад пів року українці утримують позиції на російській території, хоча саме Росія хотіла створити буферну зону на нашій землі, в Україні.
Я пишаюся Україною. Я пишаюся нашим народом.
Але зараз я прошу вас – кожного з вас – чесно відповісти на це запитання: якби Росія прийшла по вас, чи могла б ваша армія воювати так само?
Я не хочу, щоб комусь колись довелося це з’ясовувати – не дай боже. Ось чому ми говоримо про гарантії безпеки. І саме тому ми вважаємо, що основою будь-яких гарантій безпеки для України має бути членство в НАТО. Або, якщо не це, то умови, які дадуть нам змогу побудувати інше НАТО просто тут, в Україні.
Тому що в якийсь момент буде межа між війною та миром. Де ця межа буде проведена й наскільки вона буде міцною, залежить від нас. Моя пропозиція: східний кордон України, східний кордон Білорусі, східні кордони країн Балтії, східний кордон Фінляндії. Це найсильніша лінія безпеки для всіх нас у Європі, тому що це лінія міжнародного права.
І чи пам’ятаємо ми ще, що таке міжнародне право?
Будьмо чесними: «міжнародне право» – ці два слова вже звучать дещо застаріло.
Але я вважаю, що місія Європи полягає в тому, щоб зробити так, щоб міжнародне право все ще мало значення.
І нарешті – останній пункт.
Які гарантії безпеки може запропонувати Путін?
До війни багато хто сумнівався, чи зможуть українські інституції витримати тиск Росії та Путіна.
Але, зрештою, саме Путін зіткнувся з внутрішнім збройним повстанням.
Саме йому довелося захищати свою столицю від своїх воєначальників.
Вже одне це свідчить про його слабкість.
То що ж буде з мільйоном російських солдатів, які зараз воюють в Україні?
Де вони воюватимуть, якщо не в Україні?
Ось чому ми не можемо просто погодитися на припинення вогню без реальних гарантій безпеки, без тиску на Росію, без системи стримування Росії.
Щоб воювати з нами, Путін стягнув війська із Сирії, з Африки, з Кавказу, навіть із частини Молдови. І зараз він стикається з нестачею бойових сил.
І якщо ця війна закінчиться не так, як треба, у нього буде надлишок перевірених у боях солдатів, які не вміють нічого, крім як убивати й мародерствувати.
І це ще одна причина, чому долю цієї війни не можуть визначити лише кілька лідерів: ні Трамп і Путін, ні я та Путін, ні будь-хто тут, у Мюнхені, наодинці з Путіним.
Ми маємо тиснути разом, щоб досягти справжнього миру.
Путін не може запропонувати реальних гарантій безпеки. Не лише тому, що він брехун, а й тому, що Росії в її нинішньому стані потрібна війна, щоб утримати владу. І світ має бути від цього захищений.
Отже, по-перше, збройні сили Європи як оновлення НАТО.
По-друге, спільна європейська зовнішня політика.
По-третє, рівень європейської співпраці, який Вашингтон має сприймати серйозно.
По-четверте, міжнародне право.
По-п'яте, продовження тиску на Росію, тому що мир гарантує саме цей тиск, а не слова Путіна, не просто якісь папери.
Путін бреше. Він передбачуваний. І він слабкий.
Ми маємо цим скористатися – зараз, а не потім.
І ми маємо діяти як Європа, а не як купка окремих людей.
Дехто каже, що новий рік настає не 1 січня, а під час Мюнхенської конференції з питань безпеки.
Цей новий рік починається зараз, і нехай він буде роком Європи – об’єднаної, сильної, безпечної та мирної. Мир для України. Мир для Європи. Мир для всього світу. Для всіх ваших родин.
Щиро дякую вам!
Слава Україні!
![loader](/files/images/preloader.gif)
![loader](/files/images/preloader.gif)