Українці на Іграх Нескорених: «Люди в Канаді дуже приязно до нас ставляться. І це неймовірно»

15 лютого о 21 за Київським часом відбулася пресконференція української збірної, яка завершує свої виступи на Invictus Games. На жаль, про захід представників медіа повідомили буквально за шість годин до його початку, тож зала була не повною. Але організатори включили цитати спікерів до щоденної медіарозсилки та надали доступ до запису конференції.

У заході взяли участь спортсмени Олександр Андрощук (володар золотої нагороди у сноуборді Invictus Games 2025) та Артур Милін (золото та дві бронзи), засновниця Invictus Games Україна Аліна Фролова, національна координаторка української команди, діюча військовослужбовиця Ілона Волошина та голова відділу у справах ветеранів фонду «Повернись живим» Тарас Ковалик.

Атмосфера зустрічі була душевною, чому сприяло пряме спілкування, без перекладача. І хоча всі спікери говорять англійською, на жаль, при переході до запитань із залу, мабуть, відсутність перекладача все ж таки зіграла свою роль, бо запитання про те, що конкретно сьогодні потребує Україна і який месседж Україна хоче залишити по собі на цих іграх, спровокувало філософські розлогі роздуми. З іншого боку, це питання постало перед українцями на всіх рівнях і треба визнати, що на жодному з них ще не сформовано конкретних пропозицій. Але про все по порядку.

Традиційно брифінг розпочали виступи учасників. Спортсмени поділились своїми історіями, зокрема служби та поранень. Повністю розкритись спікерам дозволили запитання присутніх. І хоч їх було небагато, вони були активні і проявили щирий інтерес до виступаючих.

Чи вважаєте ви, що спорт буде каталізатором змін після війни? Я кажу після, бо певна інфраструктура має бути збудована, а це потребує закінчення війни…

Ілона Волошина: Ми часто в Україні задаємось питанням, чи слушний час займатись розбудовою адаптивних видів спорту. Може краще докладати більше зусиль у нарощування арсеналу зброї? Та ми вважаємо, що час будувати необхідну інфраструктуру для адаптивних видів спорту настав ще вчора. Бо ветерани – це ключова складова людського капіталу Україні наразі. Тож створення необхідних умов для їх залучення до адаптивних видів спорту пришвидшує їх одужання, а як результат – зміцнює обороноздатність країни.

Аліна Фролова: Я хочу додати, що коли ми говоримо про необхідну інфраструктуру, це не обов’язково про будівництво з нуля якогось крутого спортивного центру, йдеться про невеликі але значні зміни в існуючих об’єктах, купівлю необхідного знаряддя або ж запуск локальних програм, які б стимулювали бізнес підтримувати та розвивати вже існуючу інфраструктуру, залучати приватні спортивні майданчики до заходів з адаптивних видів спорту (навчати тренерів специфіці роботи із ветеранами та людьми, що мають травми війни, роботі власне зі знаряддям для адаптивних видів спорту тощо). Тож йдеться не про будівлі, йдеться про багато комплексних речей. І, на щастя, держава вже включилась у цей процес, зокрема в особі Міністерства ветеранів, зокрема через компенсацію ветеранам видатків на заняття спортом. Думаю, що бізнес зіграє в цьому процесі вирішальну роль. Бо на сьогодні Україні гостро бракує робочої сили: мільйони людей залучені у Збройні сили, 6 млн виїхали. Країна потребує людей для відновлення економіки і ветерани можуть стати цією рушійною силою. Отже, для них мають бути створені відповідні умови у великих корпораціях та невеликих компаніях, які також можуть сприяти популяризації спорту як засобу реабілітації. Таким чином питання є значно ширшим за банальне «збудувати будівлю із доступом для людей з обмеженими можливостями».

Тарас Ковалик: Я хочу додати, що нам важливо створювати простір, де ветерани і прості громадяни відчуватимуть, за що вони воюють. Бо якщо ми не можемо піклуватись про своїх поранених ветеранів вже зараз, то це матиме безпосередній вплив на моральний стан тих, хто воює зараз, і тих, кого ще мобілізують в майбутньому. Оскільки війна вже триває довгий час, і ми не віримо, що вона скоро закінчиться, вона може бути призупинена, але не закінчена, то меседж про те, що боротьба того варта, що ми будуємо краще майбутнє вже зараз, є дуже важливим як для міжнародної спільноти, так і для ветеранів. Зважаючи на те, що Invictus Games – це оспівування людської сили та щастя руху, починати розбудову зараз – слушна ідея.

Ілона Волошина: Ще хочу додати, що те, як ми піклуємось про ветеранів, суттєво впливає на тих, хто несе службу. Свого часу це вплинуло на мене. Коли я долучилась до лав збройних сил, я розуміла, що вірогідність зазнати поранень існує. А спілкування із ветеранами Invictus Games дозволило мені позбутись цього страху. Бо тепер я знаю, що життя після поранень існує. І воно якісне. Звісно, це впливає на моральних стан тих, хто зараз на службі.

Ваша мотивація битись, та як то воно – відчувати загрозу з боку Росії?

Олександр Андрощук: Певне, я був вихований із почуттям любові до рідної Батьківщини, тож коли вторгнення почалось, в мене не було питання, що я маю робити. Не важливо, наскільки великий ворог. За будь-яких умов ти маєш докласти максимум зусиль, аби захистити свою родину та країну.

Артур Милін: Протягом століть в нас було багато ворогів. Та й загалом людство постійно воює. Тож немає різниці, Росія сьогодні чи хтось інший завтра. Розуміння цього до мене прийшло ще у школі за часів першого та другого Майданів, де я брав участь і намагався захистити людей від «Беркута». Потім до війни я бував у Росії, де стикався зі зверхнім ставленням людей, яких вважав близькими друзями. Вони вже тоді вважали нас своїми слугами. І змінити їх бачення неможливо! Іноді навіть наші люди потрапляють під вплив російських наративів і починають вважати, що росіяни сильніші за нас, і ми програємо. Та якщо чесно, ми рівні: складаємось із м’язів та кісток. І вони помирають, коли ми в них стріляємо. Нічого особливого. Тож все, що ми маємо робити – продовжувати боротьбу. Бо це не війна за території, на моє переконання. Ми віддали Крим без жодного пострілу та крові. Але це Росію не спинило. Бо у XXI сторіччі вони хочуть нас перетворити на рабів. Ми б’ємось за себе та свої родини.

Тарас Ковалик: Я – солдат, що призивався на службу двічі, у 2014 та 2022-му. У 2014-му проти нас виступали регулярні війська РФ і вже тоді ми відчули, що можемо дати відсіч. Усі ветерани, хто демобілізувався до 2022 року, одразу стали назад до служби із повномасштабним вторгненням. І ніхто, окрім міжнародної спільноти, не думає, що бити Росію неможливо. Нам прогнозували падіння за три дні, потім за 10, але ми продовжуємо битись.

Аліна Фролова: У нас є розуміння історичного моменту. Росія атакує нас не з 2014 року, а століттями намагається нас навіть не окупувати, а знищити. Ми банально не маємо вибору. Ми маємо розірвати це коло і виграти війну, інакше наші діти, наші онуки знову муситимуть битися. І я повністю поділяю позицію, що йдеться не про землі, йдеться про наше існування як таке. Ми носії всіх символів, які Росія ненавидить: незалежності, свободи, гедонізму (в сенсі любові до життя). У той час як вони демонструють повну зневагу до людського життя та благополуччя. Ми цінуємо допомогу партнерів, та ми муситимемо битись за будь-яких умов. І ми зробимо все, що зможемо, аби виграти цю війну.

У Канаді ми маємо привілей насолоджуватись мирним життям, тож цікаво, як ви почуваєтесь тут, слідкуючи за новинами вдома і демонструючи неймовірні спортивні результати. Як ви балансуєте спортивне життя із тим, що відбувається вдома?

Олександр Андрощук: Певні звуки тут, у мирній країні, мене лякають. Наприклад, коли включається система кондиціонування вночі, вона нагадує мені звук ракети. На початку мого перебування мене нервувало. А коли ми змагались у скелетоні у Вістлері, над нами літали джети, і моєю першою реакцією було сховатись. Але поступово усвідомлюєш, що ти в Канаді і заспокоюєшся. Звісно ми слідкуємо за ситуацією в Україні, читаємо новини та знаємо, що ми повернемось додому і все продовжиться. Тому зараз намагаємось насолоджуватись моментом. А коли повернемось, то вже буде інший день.

Артур Милін: Для мене та моїх близьких це можливість перепочити перед поверненням додому. Ми маємо не виживати, а продовжити боротьбу, створювати щось для захисту. Я постійно на зв’язку із побратимами, що на полі бою, передаю їм, що ми маємо підтримку. Гучні оплески, зустрічі зі звичайними людьми, що висловлюють слова підтримки на вулицях, – це дуже важливо. Важливо чути, що ми робимо правильні речі, з погляду міжнародної спільноти, а не перебуваємо в ізоляції, як Росія. Перебування тут дає ковток повітря. Ми маємо глибоко вдихнути, повернутись та продовжити битися.

Зараз, коли змагання майже скінчились, чи є певний меседж, який ви хочете лишити по собі? Та чи є щось конкретне, чого Україна потребує прямо зараз?

Тарас Ковалик: Я спробую відповісти зі своєї позиції. Канада – одна з тих країн, що підтримують нас найбільше. І ми це відчуваємо. Відчуваємо щодня тут. І я дуже вдячний за цю підтримку: за амуніцію на полі бою, за численні гуманітарні проєкти. Думаю, що головний меседж – це надія, сподівання на те, що ми можемо побудувати спільне майбутнє. А Україна не буде предметом торгу. Ми не розмінна монета, яку можна за щось уторгувати. І нам потрібне це почуття, що ми не самі і ніколи не залишимось наодинці.

Аліна Фролова: Зараз дуже незвичайний час. Стоїть багато викликів як у політиці, так і у прийнятті складних рішень. Та те, що вже продемонструвала Україна (якщо ти маєш стійкість та внутрішнє бажання рухатись у майбутнє за будь-яких умов), може бути дзвінком пробудитись багатьом іншим націям, (зрозуміти) що вони теж можуть пройти свої важкі часи, стабілізуватися, взяти відповідальність за своє життя. Я більше вірю у нації, аніж у політиків. Вірю, що нації можуть підтримати Україну та головне – побудувати стійкість всередині. Бо жодних натяків на те, що завтра буде кращий час.

Ілона Волошина: Говорячи про команду Invictus Games Україна, ми працюємо над масштабуванням. Цього року ми вперше за всі рази нашої участі, а це було чотири рази, створили власну команду з регбі. І ми вдячні партнерам, які задонатили нам на крісла, без яких ми б не змогли готуватись до цих змагань. Наступного разу у Бірмінгемі у 2027 році ми плануємо взяти участь у всіх змаганнях. Ми сподіваємось дати шанс більшій кількості людей відчути цю спільну мету, причетність до комьюніті.

Чи будуть у вас інші можливості комунікації з публікою, типу сьогоднішнього доступу до мікрофонів, аби продовжити ділитися своїми історіями стійкості до того, як ви повернетесь в Україну?

Ілона Волошина: Якщо інтерес до цього буде, ми можемо зробити іншу пресконференцію. Ми готові організувати окремі інтерв’ю. Крім того у нас є книги про нашу збірну – 35 невеличких історій про кожного з учасників, повні версії яких є на нашому сайті. Це така можливість познайомитись ближче із командою, чий середній вік 35 років. У нас дуже молоді ветерани в Україні.

Це не зовсім питання, це скоріше подяка. Я хочу подякувати збірній України за те що ви тут, за ваш неймовірний виступ, стійкість та рішучість.

Ілона Волошина: Дякую за підтримку.

Ви отримали найбільше оплесків під час церемонії відкриття. Здається, вся Канада підтримує вас. Що відчуваєте напередодні церемонії закриття? Як воно було перед виходом тоді, і як воно зараз?

Ілона Волошина: Наскільки мені відомо, не буде параду. І це добре, бо можна не хвилюватись. Коли ми перебували у центрі подій ми не дуже чули, наскільки привітання нас вирізнялось, але наші рідні сказали, що воно було надзвичайно теплим.

Олександр Андрощук: Особливу підтримку ми відчули не лише на церемонії. Просто гуляючи містом, нас зупиняють, висловлюють підтримку і це дуже приємно. Люди в Канаді до нас дуже приязно ставляться. І це було неймовірно. Дякуємо!

Та мабуть найгостріше питання поставила представниця польських морських сил, яка приїхала у складі медичної команди: «Як всім добре відомо, Україна – наш сусід. І ми радіємо, що ви продовжуєте боротьбу за незалежність від Росії. Я живу в Варшаві і мені дійсно цікаве ваше ставлення до того, що багато молодих людей покинули Батьківщину та живуть у Польщі. Нас шокує те, що більшість з них дуже багаті, про що свідчать їх одяг та автівки. Тож як ви ставитесь до того, що ви тут, ви ветерани, зазнали поранень і продовжуєте воювати, а так багато українських молодиків – у Польщі та інших країнах».

Тарас Ковалик: Ці люди не розуміють ситуації, того факту, що якщо ми впадемо, для них не буде безпечного місця в Європі. І тоді прийде їхній час воювати в складі інших країн проти Росії. Це сумно. У ветеранських колах ми відчуваємо відповідальність за страх молодих людей перед війною, адже ми не приготували їх належним чином. Не навчили тому, що знаємо самі: що ми здатні дати відсіч. Та все ж я маю надію, що їм не доведеться стикнутися у Європі з тим, з чим нам довелось тут. Сподіваюсь, вони не будуть наступними.

Олександр Андрощук: Мені важко їх зрозуміти. Та я радію, що ми маємо багато молодих людей, які волонтерять та пішли на фронт добровольцями, навіть якщо мали законне право того не робити.

Аліна Фролова: Україна – велика країна. І за статистикою не так і багато молодих людей покинули країну. В абсолютних величинах, це звісно великі цифри, але це не великій процент до всього населення. Кожна нація має людей різного штибу. І нам важливо, що більша частина нашого народу б’ється. Мобілізація йде. Люди йдуть добровольцями, люди йдуть на контракти. Суттєва кількість жінок стали до лав збройних сил, не лише на позиції медичних працівників. Що стосується тих, хто поїхали, більша частина з них – жінки, діти та літні люди. І багато опитувань свідчать, що 70% чекають на можливість повернутись. Тобто вони не покинули країну та живуть своє краще життя, вони страждають від того, що родина розділилась (чоловіки залишились вдома). Це не був їхній вибір втікати від війни. Навіть якщо вони забезпечені. Треба зрозуміти, що б в тебе не було в Україні, це не був твій вибір. Ми можемо пишатись своїм народом. Завжди будуть ті, кому лячно, хто не впорався зі страхом. Але треба зважати на більшість.

На обкладинці вашої книги – I am («Я є», ключова фраза Invictus Games). Яке у вас власне I am?

Аліна Фролова: Цього року ми намагались впровадити цей I’m підхід у нашу форму, слогани. В Україні ми використовували «Воля – моя сила», що дуже пасує як приклад цього I’m. У своїй формі ми спробували донести всі ці меседжі, багато сенсів «прошито» в ній. Моє персональне «я є»: я є Україна, це найбільша частина мене.

Олександр Андрощук: Напевне для мене зараз «я є батько». Все що я намагаюсь робити – створити краще майбутнє для своїх дітей.

Ілона Волошина: Я є благословенна.

Тарас Ковалик: Я є той, хто вірить.

Артур Милін: Я чув це питання раніше і не зрозумів. Його мені переклали мої друзі. І це довга філософська історія, розібратись хто я є. І в мені багато проявів. Тому я є завтрашня краща версія себе.

Ілона Волошина: Дякую, що були з нами та підтримували. Будь ласка, продовжуйте!

Тетяна Снопко, «Главком»