Кремлівський кат. Знущатись над українськими полоненими – вказівка особисто Путіна

Розслідування The Wall Street Journal довело, що жорстокість до українських військовополонених, тортури та утримання їх у нелюдських умовах – не “перегини на місцях”, а системна політика ФСВП, що проводиться за наказом вищого керівництва.

Правозахисниця Ольга Романова нагадує, що систематичних тортур і мук зазнають не тільки полонені українські військовослужбовці, а й захоплені на окупованій території мирні мешканці, а також ув’язнені українських в’язниць, з невідомою метою вивезені в Росію. Передаючи полонених у систему виконання покарань, Росія порушує одразу кілька постулатів міжнародного права. І зробити це без прямого наказу з самого верху неможливо. Свідчення колишніх співробітників ФСВП, які виїхали з країни, можуть стати окремим приводом для створюваного в Європі трибуналу щодо злочинів в Україні.

Роздуми в їдальні “Червоного хреста”

Досвідчений редактор знає: ви не будете читати про тортури. Так, ви дуже співчуваєте, це жахливо, цього не повинно бути в XXI столітті, але скільки можна. Що нового можна про це сказати.

Я, грішна людина, займаюся темою тортур українських полонених тільки три роки. Усе це почалося щонайменше ще 2014-го, але тоді здавалося, що катування українців – це окремий випадок катувань усіх підряд у російській пенітенціарній системі. Мусульман катують за те, що вони мусульмани, політичних – за те, що вони політичні, українців – за те, що українці, Крим наш, Майдан ваш, ось вам за візитівку Яроша і пісню про Бандеру.

Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, кілька українських і російських правозахисників тихо об’єдналися в закриту групу, щоб спробувати зрозуміти, що відбувається у в’язницях і таборах для військовополонених, куди й навіщо зникають цивільні, хто й чому не проходить фільтрацію і що ми можемо зробити. Зараз нас три десятки тільки в цій – одній – групі. А таких великих груп уже не менше п’яти, і так, вони ефективні. Хоча й непомітні.

Робота ця вимагає тиші й делікатності. Спробуйте знайти не підментованого адвоката в Криму, наприклад. Спробуйте відшукати заарештованого волонтера чи колишнього АТОшника на окупованій території. Спробуйте йому допомогти так, щоб ніхто не здогадався, що ця допомога від вас, – бо ви іноземний агент, або небажана організація, або взагалі координаційний штаб ЗСУ. Або все разом. І не підставте при цьому людей усередині Росії – юристів, адвокатів, волонтерів, які пишуть листи, носять передачі, переказують гроші на рахунок засуджених у Росії бозна-що українських солдатів.

І спробуйте при цьому не посваритися з Міжнародним комітетом Червоного хреста. Бо все це, взагалі-то, повинні робити вони, але не роблять з тисячі найважливіших і абсолютно непереборних причин. Жирні, ледачі й абсолютно байдужі коти з чудовою штаб-квартирою в Женеві, смачною і дешевою їдальнею та фантастичним видом на Альпи.

Що нам потрібно? Участь. Розслідування. Доповіді, в найгіршому разі, з маркуванням “ООН”, далі ми самі все зробимо, далі можна йти в міжнародні суди, в тому числі посилаючись на доповідь, яку, по суті, ми самі й написали, але ви, комісія з прав жінок ООН, можете привласнити цю працю собі, ба більше, – ми просимо вас зробити це, нам просто треба посилатися на цю доповідь, а ви й надалі отримуватимете свою підвищену зарплату в Женеві й вічну надбавку до зарплати, коли ви перестанете працювати в ООН.

І ось ми приходимо, ми – це українські адвокати і я, спасибі, що я з вами, незважаючи на російський паспорт. І ось до нас виходить дівчинка, тобто важлива чиновниця комісії ООН з прав жінок, і веде нас – куди? У їдальню. У розпал обідньої перерви. Бо чомусь так вийшло, що жодної іншої кімнати у величезній будівлі не знайшлося. Гаразд. У нас є година. Адвокати дістають кейс за кейсом і розповідають страшні речі. Перекладач, до речі, теж наш. І переклад займає час. Дівчинка Сара тужливо дивиться на буфет, я намагаюся бути ввічливою: “Сара, у мене є зайва ручка і блокнот, поділитися з вами?” “Ні, дякую, я все одно останній день працюю, у мене сьогодні закінчується мандат”.

Не те щоб я скаржилася. Хто я така, щоб скаржитися, – звикла. І українські адвокати звикли. І українці звикли. І ви звикли. Ну, тортури. Ну, насильство. Кого ти цим вразиш. Тут он люди навіть за зарплату не вражаються.

Хто віддав наказ?

Одна з найвпливовіших і найповажніших газет світу, американська The Wall Street Journal, опублікувала велике розслідування щодо катувань українських військовополонених у російських СІЗО та колоніях.

І це зовсім не “чергове вражаюче розслідування”. Так, там описано страшні тортури, яких зазнають українські військовополонені, схеми роботи російських тюремників, відключення відеокамер, балаклави, все таке, що ніяково через кому писати. Але головне там інше.

Троє колишніх співробітників ФСВП дали свідчення в рамках процесу універсальної юрисдикції. Що це означає в перекладі на людську мову? Це означає, що в Європі щосили йде підготовка до трибуналу над військовими злочинцями. І це буде трибунал щодо України. Наскільки знаю особисто я, таких колишніх тюремників більше ніж троє. Після лютого 2022 року з принципових міркувань за кордон виїхали щонайменше з десяток співробітників ФСВП.

Що вони всі кажуть? Вони кажуть, що вказівки ставитися до полонених з особливою жорстокістю і катувати їх дають начальники регіональних управлінь Федеральної служби виконання покарань.

Тобто начальникам дав розпорядження директор ФСВП. А хто дав вказівку директору ФСВП? До чого тут узагалі ФСВП? Військові – у сенсі військовополонені – не мають до пенітенціарного відомства жодного стосунку.

Ось тут і заритий головний собака. Не слід за будь-якою грандіозною гидотою бачити слід Путіна, як це властиво багатьом конспірологам. Але ось тут він точно є. Це вказівка особисто Путіна В. В.

І ось чому. Росія визнає Женевську конвенцію 1949 року про поводження з військовополоненими (протокол ратифіковано 1998 року). Згідно з Конвенцією, військовополонені мають потрапляти у відання міністерства оборони. Але аж ніяк не пенітенціарного відомства. Зазвичай це відбувається так: ФСВП повністю звільняє від ув’язнених і від свого персоналу одну з виправних колоній, туди перевозять військовополонених, а до їхньої охорони береться військова поліція. Постачанням теж займається міністерство оборони, а всілякими гуманітарними проблемами, зокрема листуванням із рідними, – Міжнародний комітет Червоного хреста.

Хто розпорядився відправляти військовополонених у чинні СІЗО та ВК? Хто віддав їх ФСВП? Хто посмів відверто порушувати підписану Росією Женевську конвенцію?

Директор ФСВП не міг. Та й навіщо йому зайвий головний біль. Міністерство оборони не могло. Йому чим більше полонених, тим краще. Тим більший бюджет, більше нагород і поле діяльності, а військовій розвідці взагалі щастя.

Ну ось і відповідь. Тільки Путін, силовики у нього в прямому підпорядкуванні. А навіщо їх туди передавати? ФСВП вміє і любить катувати, а вояки ні, ще ніс морщитимуть. Путін і передав. І саме з метою жорстокого поводження.

А ось навіщо йому потрібне жорстоке поводження – це питання вже до дослідників особистості Путіна.

Автор статті у WSJ відповідає на запитання “Дождя”

Не тільки військові

Але в полон потрапляють не тільки військові. Є ще три групи українських громадян, яких утримують у СІЗО та у виправних колоніях Росії.

– Цивільні викрадені. Це чоловіки й жінки, захоплені в період окупації та вивезені в Росію, місця їхнього утримання зазвичай засекречено, на запити родичів та адвокатів у перші приблизно два роки війни військова прокуратура чи міністерство оборони відповідали “Їх там немає”, нині звичайна відповідь – “затримано за протидію СВО”.

Скільки їх – достеменно невідомо, з багатьма немає зв’язку з моменту зникнення, і, найімовірніше, їх немає в живих. Найімовірніше, до Росії вивезено близько двох тисяч осіб, ще якусь кількість викрадених утримують у місцях позбавлення волі на окупованих територіях.

Яскравий приклад – молода вчителька математики з Чернігівської області Вікторія Андруша, її викрали в березні 2022 року з її рідного села, тримали в СІЗО в Курській області та в Новозибкові Брянської області з невідомою метою, її повернули до України в рамках обміну військовополоненими в жовтні 2022-го, ось тут її детальна розповідь про те, як це було:

“Мене привезли в СІЗО. Там є такий процес, називається “приймання”. Казали, що її потрібно “просто пережити”. У нас забрали цивільний одяг, видали робу. Заламали руки, голову, повели на допит. Я була зігнута майже до колін, не могла нормально йти. На допиті були присутні співробітники СІЗО і кілька людей зі спецназу. Мене толком ні про що не питали, просто говорили, що я навідниця і що вони проводять розслідування. Били по голові. Потім вивели в коридор, де немає камер, і почалося справжнє побиття, погрози: “Ми тебе спалимо”, “Зробимо те саме, що робили ваші солдати з жінками в Донецьку”. Електрошокери, кийки. Тоді здавалося, що краще б я померла, ніж це переживати. Ти не можеш чинити опір, впливати на ситуацію, ти в руках цих людей. Вони можуть зробити з тобою все, що захочуть, і прямо про це говорять. Я намагалася налаштовувати себе на те, що це коли-небудь закінчиться”.

Зазначу, що під час обміну військовополоненими цивільні викрадені дуже рідко потрапляють у списки обміну.

– Ті, що не пройшли фільтрацію або схоплені на окупованих територіях як військові (хоча насправді вони на момент початку війни такими не були). Так, у Запорізькій області було захоплено колишнього учасника АТО Віталія Манжоса, його жорстоко катували, але зрештою він зміг втекти і зараз живе в Європі.

“Прийшли п’ятеро, знову мішок на голову, і пішла важка артилерія: е*ашили, е*ашили”. Потім у підвал зайшов комендант цього махачкалинського ОМОНу і запитав: “Ти АТОшник? Ти будеш зараз знайомитися з моїм Борею”. Ну й дістав Борю. Боря виявився пістолетом.

Віталія вдарили ним в обличчя, він упав. Тоді комендант почав стріляти.

“Сказав, що це називається Ахмат-трикутник. Два коліна і пісюн. У мене руки ззаду, я нічого не можу зробити. Прострілив мені одну ногу, другу ногу, цілився в пах, але я сіпнувся. Він влучив у стегно. Потім чую, рюкзак по голові мені прилітає. Інший там був із ножем. Різав мені руки”.

Віталій проводить рукою по шкірі: на ній десятки дрібних шрамів, від долонь до ліктів. На стегнах видно сліди від куль.

“Ну, вони б’ють, ріжуть, а я ніби не втрачаю свідомість. А вони кажуть: “Дивіться, він точно СБУшник”. У сенсі як біль терпить. І не кричить. А як мені кричати? Мені було вже все одно”.

Понад два роки утримували в полоні, в тортурних СІЗО Донецька і Таганрога, 22-річну співробітницю поліції Маріуполя Мар’яну Чечелюк, ось її розповідь:

“Я ніколи не забуду, як у 2023 році влітку в камері було +50. Ми майже всі непритомніли від спеки. Нам на дві хвилини відкрили годівницю, щоб зайшло свіже повітря. Я на свій страх підійшла ближче, і навпроти в камері побачила обличчя – очі, виснаження і жагу до життя – це були азовці. Вони подивилися очима жалю на мене, бо я була одна жінка на все СІЗО. Вони чули всі знущання наді мною, але не могли захистити”.

Свідоцтво Мар’яни Чечелюк

А ось ще одне страшне свідоцтво, яке дала в російському суді викрадена продавщиця магазину люстр із Донецької області Наташа Власова:

“…Вночі привезли в Ізоляцію – це була таємна в’язниця МДБ ДНР, це місце називали фабрикою смерті, шефом її був [Василь] Євдокимов. Це садисти в строгому клінічному сенсі цього слова. Отримувати задоволення від заподіяння болю голій зв’язаній жінці і проробляння всіляких збочень – не кожна людина на це здатна. <…> Вони роздягали, зв’язували скотчем, обливали водою і підключали струм. <…> Приїжджали 15 осіб здійснювати зі мною статевий акт. <…> Найстрашніше – вони говорили, що знають, до якого садочка ходить моя дитина, і принесуть їй іграшку з тротилом…”

– Ув’язнені кількох колоній Херсонської області, які відбували покарання у виправних колоніях, були вивезені під час деокупації на територію Росії з невідомою метою. Їх близько двох із половиною тисяч. Зараз їх випускають по кілька людей на день, коли в них закінчується термін за винесеним Україною вироком, і вони – часто без документів, без грошей, без одягу – намагаються повернутися додому. Ось тут детально – історія цих викрадень.

А ось розповідь очевидця, обміняного в серпні минулого року політв’язня Андрія Пивоварова, про цю категорію викрадених українців:

“Частину з них розкидали по Краснодарському краю, когось відправили далі, але всіх ввозили через Кубань. Про те, що будуть вивозити, було зрозуміло заздалегідь – усіх зібрали в одну колонію і незадовго до відходу повезли. Ще під час навантаження заборонили брати з собою речі, всі традиційні баули вибили з розповідями, що їх потім обов’язково привезуть вантажними КамАЗами. У ці байки ніхто не вірив і намагався протягнути з собою невеликі сумки.

Їхали понад 20 годин через Крим, без зупинок. Потребу справляли в пластикові пляшки. У Мелітополі була пересадка, де всіх прогнали через стрій, нібито за те, що з/к курили в автозаках. Вибили всі особисті речі, включно із цигарками, кип’ятильниками, усі сумки, все, що було в руках. Тих, хто обурювався, били жорстко.

Після всіх привезли в Краснодар у наше СІЗО на Воронезьку. На приймання викликали спецназ ФСВП, чи то Акула, чи то Анаконда, який почав жорстко мітелити всіх новоприбулих. Усе це відбувалося недалеко від прохідної, і адвокати, які чекали своєї черги, розповіли про це підзахисним. Порядки у в’язниці були братські, і, дізнавшись, що біля стін б’ють арештантів, СІЗО встало. Усіма продолами полетіло прохання про підтримку, і камери загуділи – уявіть, якщо в усі двері та інші металеві двері одночасно стукають 1,5-2 тисячі осіб, і це не закінчується.

Природно, прибігли опера, різні начальники. Їхня версія була, що привезли військовополонених, і не просто, а якихось лютих карателів, у яку, на жаль, старші арештанти повірили. Різниця тут у тому, що в кримінальному світі порядний арештант не може йти на військову службу, у поліцію тощо. Тому норми арештантської єдності на таких людей не поширюються (не тільки на військових, а й на колишніх поліцейських, суддів тощо).

В’язниця заспокоїлася, а новоприбулих розмістили “на будиночках”, легких військових будівлях усередині тюремного двору, де зазвичай проходили карантин. Адміністрація заборонила спілкування, але, звісно, швидко почалася перекличка, вистава, а потім і дороги. Серед новоприбулих були і сильно побиті, і в розірваному одязі. Практично повністю не було насущного – чаю, солодкого, посуду – все залишилося, якщо не в Херсоні, то в Мелітополі. Розібравшись, що перед ними такі ж брати-арештанти, в’язниця, звісно, постаралася закрити ці потреби, благо це братство кордонів і вказівок тюремного начальства не шанує”.

Що далі

Про жорстоке поводження з українськими військовополоненими і цивільними викраденими написано тисячі статей, знято сотні сюжетів. Знали це раніше? І не таке знали.

Чому ж ця тема так рвонула зараз? Та тому що це The Wall Street Journal. Так, тому що стало зрозуміло – наближається трибунал щодо воєнних злочинів в Україні, і це всерйоз. Так, тому що очевидно, що розпорядження про жорстоке поводження давав усе ж таки Путін, хоча й тюремники стараються так, ніби їм преміальні платять за кожне катування – хоча хто його знає, може, й справді платять.

А ще тому, що будь-які війни закінчуються. Можливо, і ця війна закінчиться вже цього року. І ми почуємо, нарешті, голоси понівечених і загиблих. Дізнаємося імена катів. Чиїхось сусідів чи родичів, чиїхось однокласників чи знайомих. Наших співгромадян.

І це неможливо собі було уявити ще зовсім недавно.

Автор: Ольга Романова

Джерело: The Insider