Талібан ніхто не додумався садити за стіл переговорів. Що ж змінилося за чверть століття?

Історія має звичку повторюватися, але ми надто швидко все забуваємо.

У 2001 році, коли Нью-Йорк ще задихався в пилюці уламків Всесвітнього торгового центру, США звернулися до союзників із вимогою беззастережної підтримки у «війні проти терору». І це було не прохання, а вимога. Вперше й поки що востаннє в історії була активована стаття 5 Статуту НАТО про колективну безпеку. До речі, ініціював її президент-республіканець Джордж Буш.

Європейці, скриплячи зубами, підкорилися: Франція, Німеччина, Велика Британія й навіть нейтральна Швеція відправили тисячі своїх солдатів до Афганістану, попри масові протести власних громадян. Це був тест на довіру, і континент його витримав.

Ніхто не повчав, не вимагав негайного збільшення внесків, не вимагав навіть мінералів. Стаття 5, солідарність, колективна безпека – усе спрацювало, як годинник.

Тепер, коли європейській безпеці загрожує значно сильніший, організованіший і жорстокіший ворог, нам пропонують з повагою поставитися до «прав» терористів у Кремлі та визнати їхнє «право» на зони впливу.

Уявіть, що у 2001 році Ширак і Шредер виходять перед пресою зі словами: «Ну, так, звісно, теракт – це трагедія, але, можливо, варто прислухатися до Аль-Каїди? Може, якби США менше втручалися у справи Близького Сходу й займалися власними внутрішніми проблемами, цього всього можна було б уникнути?».

У 2001-му це було б політичним самогубством. У 2024-му – це, схоже, звична дипломатія. Все б нічого. Але за всім цим уважно спостерігає Росія – стара акула, яка чує запах крові й розуміє: момент настав.

Чверть століття назад ніхто б на Заході навіть не додумався вислухати Талібан. Сьогодні ж Кремль отримує червону килимову доріжку та серйозні переговори про «межі його впливу», де з нею цілком серйозно збираються обговорити, скільки саме території може контролювати Москва, аби це не викликало зайвого обурення в Європі.

Двадцять років тому Вашингтон був лідером великого прояву єдності Заходу. Сьогодні Америка вирішила стати глядачем, залишивши Європу на цій сцені у самотності.

От тільки за кулісами вже стоїть новий постановник, і звуть його не Вашингтон. І хоча стаття 5 все ще в Статуті, у нєї є всі шанси стати  приміткою у підручниках історії.