«Про ветеранів забувають, як тільки завершується війна. Ми працюємо, щоб цього не сталося», — Оксана Філоненко, ГО «Центр зайнятості вільних людей»

З 2014 року ГО «Центр зайнятості вільних людей» (далі — ГО «ЦЗВЛ») підтримує та допомагає ветеранам, переселенцям, жінкам, людям з інвалідністю у професійній і підприємницькій самореалізації. За допомогою організації понад 6 000 ветеранів і ветеранок отримали консультаційну і менторську підтримку, понад 300 компаній пройшли навчання, а також отримали рекомендації. А для Групи компаній «Нафтогаз», Суспільного мовлення, «Омеги», Eva були створені рішення, ініціативи, програми реінтеграції ветеранів і наданий експертний супровід під час їхнього впровадження.

«Детектор медіа» поспілкувався з Оксаною Філоненко, директоркою ГО «ЦЗВЛ», про її роботу від 2015 року. Тоді вона відвідувала шпиталі й розмовляла з пораненими ветеранами про їхні подальші плани, власноруч обдзвонювала компанії з пропозицією працевлаштування ветеранів, коли більшість роботодавців відверталася.

— У 2015 році, коли суспільство, роботодавці та держава ще не приділяли достатньої уваги темі реінтеграції ветеранів, ГО «ЦЗВЛ» уже бачила необхідність працювати в цьому напрямку, особливо в поверненні ветеранів до професійної зайнятості. Як ви дійшли до цього розуміння вже тоді?

— У нашій організації так історично склалося, що проєкти з’являються під людей. Тобто з’являються люди, які хочуть драйвити якусь тему і готові в це вкладатися, причому спочатку на волонтерській основі. Так було з підтримкою внутрішньо переміщених осіб на початку роботи нашої організації, так вийшло і з ветеранами пізніше.

У січні 2015 року я започаткувала проєкт «Воїну — гідна праця» в ГО «ЦЗВЛ». На той момент демобілізація ще не розпочалася, а у шпиталях перебували лише поранені військові. Це змусило мене замислитися над їхнім майбутнім, зокрема про працевлаштування.

Щоб зрозуміти, як саме зробити роботу опорою у поверненні, я стала відвідувати шпиталі та розмовляти з пораненими про їхні подальші плани. Через кілька місяців я зрозуміла, що, по-перше, така допомога дійсно потрібна. По-друге, вона важлива не лише для важкопоранених, які не можуть повернутися на попереднє місце роботи. І третє — бажання і здатність працювати, віднайти себе в новій професії здебільшого залежить не від поранення, а від індивідуальних якостей і здатності людини переживати травми.

Можу навести конкретні приклади. Сашко, який втратив ногу, одразу захотів вивчати англійську, і наша волонтерка-репетиторка займалася з ним. Олег, хоч мав легші поранення, сказав, що зараз йому не до цього, але згодом приєднався до нашого проєкту «Воїну — гідна праця», хоча адаптуватися йому було складніше. І Андрій, який втратив обидві ноги, почувши про проєкт, сказав: «Чудова ідея, хочу допомагати й мотивувати інших — кажіть, що робити».

Згодом ми зрозуміли, що підтримка у поверненні необхідна багатьом ветеранам: з пораненнями чи без.

— Чи підтримуєте та співпрацюєте з ветеранами зараз?

— Так, ми постійно підтримуємо ветеранів та співпрацюємо з ними. У нашу команду завжди заохочуємо доєднуватися ветеранів і ветеранок. Наприклад, нині менеджером ветеранських проєктів є Михайло Писанець, ветеран російсько-української війни, який служив у 2015—2016 та 2022—2023 роках, офіцер.

У ГО «ЦЗВЛ» на постійній основі діють безплатні психологічні та кар’єрні консультації для ветеранів і членів їхніх сімей. Маємо нещодавню історію успішного переходу від військової до цивільної кар’єри Максима Єрмохіна. Наша кар’єрна консультантка Катерина допомагала йому в цьому. Разом із Максимом вони проаналізували його навички, написали резюме, обрали вакансії, розробили план дій. І от зараз, як результат спільних зусиль, Максим працює в громадській організації. До нас завжди можна звернутися за номером +38 097 460 10 48.

Окрему увагу ми приділяємо роботі з ветеранами, які отримали інвалідність унаслідок війни. На жаль, в Україні досі існує значна прогалина у створенні інклюзивного середовища, що є наслідком радянського спадку, який ми ще досі не подолали. А зараз запит на це максимальний, бо військові демобілізуються за станом здоров’я. І це частіше тяжкі поранення, що призводять до інвалідності. А в умовах обмеженої доступності переважної кількості будівель і в цілому громадського простору в Україні забезпечення мобільності стає першочерговим завданням.

Розуміючи це, ми запустили проєкт «Драйвери», який надає можливість безплатно пройти курс водіння, включаючи навчання ручного керування. Завдяки співпраці з автошколами для людей з інвалідністю, створеними на базі МВС, уже 41 ветеран з інвалідністю став учасником проєкту. Ця кількість насправді вагома, бо, в цілому, за статистикою шкіл за 2024 рік, водійські права отримали 129 осіб з інвалідністю. Наприкінці року ми організували для них мінівипускний, де обговорювали можливості подальшого працевлаштування та підтримки з боку наших кар’єрних консультантів.

— Чому саме ця тема стала важливою для вас?

— Якщо я сама не йду у військо, то для мене є очевидним допомагати тим, хто служить. Бо без цього не буде ні країни, ні нас. Це екзистенційне питання, яке стосується кожного: як вижити та як перетворити виживання на життя. Тому воно викликає сильні емоції, так глибоко й болюче резонує.

— Зараз ви активно працюєте з компаніями — розробляєте програми реінтеграції ветеранів для них. Як змінилася ситуація з 2015 року: що стало простішим, а які аспекти, навпаки, стали складнішими?

— Коли у 2017—2018 роках на одному HR-форумі ми проводили перші заходи для роботодавців, то на нашій панелі в залі сиділи п’ятеро людей. І ми тоді були неймовірно раді цим п’ятьом людям, тому що могло не бути нікого. І те, що на бізнес-захід запросили громадську організацію і дали можливість їй щось там розказати — це вже було фантастично. У цьому сенсі було складніше.

З простішого — до повномасштабного вторгнення волонтерів було набагато більше. Зараз багато людей залучені до війська, тому причини зрозумілі, чому волонтерити стали менше. До того ж, якщо дружина військового працює, виховує сама дітей, підтримує чоловіка — про яке волонтерство може йтися? А скільки таких людей? Їм самим потрібна підтримка! Ця ситуація докорінно змінилася.

Якраз сьогодні це й важче, що всі у війні. Ми всі є цільовою аудиторією нашої організації — люди, які пережили досвід війни. І тут дуже тонка межа між тим, кому ти допомагаєш, і тим, що ти сам чи сама є частиною цієї ж цільової аудиторії. Але водночас звідки береться енергія допомагати? Вона народжується з чіткого розуміння спільних проблем — ми всі відчуваємо її наслідки. Саме це усвідомлення дає сили діяти: допомагати ветеранам з інвалідністю отримати водійські права, щоб вони були мобільними; підтримувати внутрішньо переміщених осіб у відкритті власного бізнесу, щоб вони могли забезпечувати себе й родину; сприяти тому, щоб компанії та ветерани знаходили один одного на ринку праці.

— Як саме ви співпрацювали з компаніями у 2015 році?

— Ми створювали базу лояльних компаній, які були готові чи говорили, що вони готові брати ветеранів на роботу. Перший дзвінок до роботодавця був для мене дуже показовим. Я обдзвонювала компанії, пояснюючи, що ми — така-то організація та маємо проєкт із працевлаштування ветеранів, чи готові ви розглянути кандидатів-ветеранів? І я пам’ятаю, що одна з перших реакцій була: «Як їх можна брати, вони ж психічно нестабільні?». Це не демотивувало мене, навпаки, ще більше стимулювало продовжувати, бо я зрозуміла, що ми на правильному шляху. І наша робота актуальна. І я дуже хотіла і зараз хочу, щоб ветерани не потрапляли до таких роботодавців. Була велика проблема в тому, що лише деякі компанії були відкриті до такої співпраці. Часто це залежало від ініціативи конкретних HR-фахівців, які мали певну свободу самостійно ухвалювати рішення.

У нас були особисті домовленості з роботодавцями, куди ми направляли резюме ветеранів, попередньо провівши співбесіду з ветераном і підготувавши його також. Для роботодавця було важливо, що саме ми рекомендуємо цих людей, адже у компаній були і є певні страхи, упередження. А для нас важливо, що ветерани не проживуть додатковий травматичний досвід.

Відтоді робота з подолання упереджень і стереотипів стала ключовою складовою навчальних програм і комунікаційних кампаній нашої організації. Це один із ключових інструментів створення середовища поваги, прийняття та підтримки.

— Реінтеграція ветеранів є актуальною темою на багатьох панельних дискусіях і форумах. Як можна уникнути того, щоб такі ініціативи не стали лише іміджевими заходами?

— «Спочатку робимо, потім — розповідаємо, і ніколи не навпаки», — такий підхід ми обрали в ГО «ЦЗВЛ». Ветерани дуже чітко відчувають неправду. І якщо компанія оголошує про програми для ветеранів, але насправді нічого не робить, це ламає їхнє сприйняття. Вони не розуміють, чому роботодавець не питає про їхні потреби, і при цьому розповідає в медіа про проєкти, які далекі від тих проблем, із якими стикаються наразі їхні ветерани-співробітники.

Це більше про цінності компаній. Ветерани відчувають, коли цінності лише декларуються, але не реалізуються. Понад те, багато мобілізованих не хочуть повертатися на свої робочі місця через незрозуміле ставлення колективу до війни. Ось цитата одного ветерана: «У моєму колективі ніхто більше не служить, мало хто донатить. Що мені з таким колективом робити?». І цей розрив — частина нашої реальності сьогодні.

— Яке рішення може бути в такій ситуації для компанії чи ветерана? Як знайти місток між різними досвідами?

— Іноді компанії роблять важливі кроки для перемоги, але не розповідають про них, і ветерани чи військові можуть не знати, що саме робить компанія. Важливо комунікувати ці дії, щоб показати, як конкретно цей колектив підтримує перемогу. Якщо компанія не підтримує військових у боротьбі, демонструє байдужість до них, то необхідно зрозуміти, що в таку компанію навряд чи будуть повертатися ветерани. Можливо, компанії варто почати це робити.

Щоб побудувати місток між ветеранами та колективами, ми пропонуємо навчальні програми, які охоплюють основи ефективної комунікації, подолання стереотипів і упереджень, практичні інструменти та рішення. Навчання має бути спрямоване як на колективи, так і на ветеранів, адже потреби в такому навчанні існують в обох груп. Ветерани хочуть дізнатися, як краще взаємодіяти з цивільними, а колективи — як будувати ефективну комунікацію з ветеранами.

— З чого ви починаєте роботу з компаніями?

— Починати з оцінювання потреб — це те, що ми рекомендуємо. Але, на жаль, не всі готові вкладати ресурси, навіть не фінансові, а розуміння того, чому це важливо. Поясню. Для ефективного тренінгу потрібні базові знання про специфічні потреби співробітників, які допомагають скласти навчальну програму з урахуванням реальної ситуації в компанії. І таке навчання матиме більш практичний і зрозумілий сенс. Коли інформація заземлена на конкретні потреби конкретних людей у компанії та їхню сферу, то вона по-іншому працює.

Також потрібно враховувати потреби не лише ветеранів, а й колег, керівників, HR-фахівців і всіх, із ким взаємодіє ветеран чи ветеранка під час роботи. Наприклад, у деяких компаніях виявилося, що ветерани не мають проблем із комунікацією, але упередження та страхи є у колег. І ці проблеми навіть не фактичні, а надумані колегами — вони думають, що будуть проблеми. І це чітко показує, що ветеранів бояться брати на роботу. Найперше, тому що бояться комунікувати.

Або рекрутери: я відкину це резюме, бо там військовий досвід, ну нащо мені потім ті проблеми? Або інше: а як не підійде? Як зробити відмову ветеранам? І це насправді прості процесні речі — відмовити кандидату, але коли туди докласти слово ветеран, вони набувають іншого контексту зі страхів і нерозуміння, як із цим бути.

Як на мене, це про знання та внутрішній ресурс людини, котра обіймає посаду рекрутера: а де взяти зараз на все ресурс? Мені самій чи самому і дітей зберегти треба, і на роботу ходити. Мені ще цього не вистачало! І це можуть бути не прямо думки. Це режим виживання іншої людини на підсвідомому рівні. Тому спочатку під час оцінювання потреб ми визначаємо запити, проблемні зони, побоювання, потім готуємо навчальну програму з урахуванням отриманої інформації.

Один з основних інсайтів під час оцінювання потреб ветеранів — це те, наскільки важливо говорити з людьми. Порада для компаній — спілкуйтеся з людьми, цікавтеся їхнім досвідом і потребами. Поставте прості питання, вислухайте, спостерігайте — і ви зрозумієте, як краще підтримувати їх.

— Чи всі компанії розуміють потребу в розробленні програм реінтеграції?

— Компанія — це теж організм, у якого теж є режим виживання. Основний ресурс витрачається на те, щоб бізнес працював в умовах війни. Звідси й опір до дуже невідомої наразі реінтеграція ветеранів у компанію. Тому деякі компанії готові до навчання колективу, але розуміння того, що поодинокими тренінгами нічого не досягнеш, поки немає. На мою думку, вже варто переходити до наступних етапів: і до розуміння потреб, і розуміння того, що це частина процесів компанії, і що це має бути система, а не одноразовий захід, і не соціальний проєкт, який закриється через рік.

Нещодавно чула цитату одного з військових, що про ветеранів, про військових забувають, як тільки завершується війна. І цей ризик справді великий.

Як тільки завершиться війна, люди захочуть просто повернутися до життя. Але буде та частина суспільства, яка не зможе це забути, і вона буде численною: і демобілізовані військові, й люди з інвалідністю, отриманою внаслідок війни, й переселенці, й родини ветеранів і загиблих воїнів. І всі вони ж — співробітники компаній.

Саме тому важливо починати вже зараз. Тішить, що деякі компанії це вже розуміють і системно працюють над такими програмами. Наприклад, протягом 2024 року ми співпрацювали з кількома організаціями, які успішно впроваджують ці ініціативи. Для чотирьох компаній — Групи «Нафтогаз», Суспільного мовлення, «Омеги» та Eva — були розроблені спеціалізовані програми реінтеграції, що вже приносять результати.