Російський слід у світових війнах

Спочатку я просто не повірив прочитаному. Забагато концентрованого абсурду, як на мене, у невеликому обсязі. Отож: 14 березня агенція Reuters повідомила: Служба зовнішньої розвідки (СЗР) Росії вважає, що «сьогодні Лондон, як і напередодні обох світових воєн минулого століття, діє як головний глобальний «розпалювач війни»» («London today, like on the eve of both World Wars of the last century, is acting as the main global 'warmonger'»). Ця констатація підкріплюється переліком гріхів Великої Британії у створенні «хаосу і війни в Україні» і низкою інвектив у стилістиці сталінської доби на адресу Лондону з потрясаючим висновком, який виходить за межі здорового глузду: «При цьому самі британці, мабуть, знову розраховують відсидітися у себе на острові. Настав час викрити їх і надіслати чітке повідомлення підступному Альбіону та його елітам: у вас нічого не вийде».

Ґвалт! Кинувся перевіряти наявність цього документу за іншими джерелами, хоч офіційні російські канали у нас, як відомо, заблоковані. Але є й неофіційні та номінально неросійські. Все підтвердилося…

Що ж, давно не доводилося читати такої концентрованої брехні (чи то такої сукупності російських імперських міфів). Утім, про все по-порядку.

Почнімо з того, що «зовнішньої розвідки» в нормальній державі просто не може існувати. Розвідка – це дії «назовні». Віктор Суворов, людина вельми обізнана у цьому, писав: «Існування зовнішньої розвідки засвідчує існування розвідки внутрішньої. У США, Великій Британії, у Франції, в будь-якій іншій нормальній країні є розвідка. Але вона не ділиться на зовнішню і внутрішню, бо уряди цих країн не ведуть війну проти свого народу, не ведуть розвідки проти нього. У нормальних країнах контррозвідка ловить шпигунів та терористів, поліція ловить злодіїв і вбивць, а розвідка веде збір й обробку відомостей про супротивника, який завжди є зовнішнім». Ясна річ, Росія не є нормальною країною, і наявність СЗР – один із симптомів цього. Смішно, але СЗР існує і в нас; вона заснована в останній рік функціонування адміністрації Кучми-Медведчука, очевидно, з метою перетворити Україну на другу Росію, на тоталітарну сателітну державу. «Помаранчева революція» зірвала ці плани, проте жоден наступний глава Української держави не ліквідував цей абсурдний для демократії інститут.

Утім, для Росії СЗР зовсім не абсурдна структура, вона потрібна, видається, не для розвідки, а для того, щоби сіяти ворожнечу між державами-членами НАТО, тобто вести активну підривну діяльність. Це прямо випливає з цитованого вище документу. Він розрахований передусім на тих невігласів із адміністрації Трампа, які здатні повірити наведеним «історичним фактам» і занепокоїтися описаними «намаганнями Британії» зірвати «миротворчі зусилля» президента США. А ще – на внутрішню російську аудиторію, яка ледь не повністю перебуває в полоні неототалітарної імперської міфології та нездатна бачити історичну реальність і самостійно осмислювати події минувшини та сьогодення.

Попри те, що незалежні російські ж історики (які зараз вивелися, мовчать або вже не є російськими) у 1990-х і на початку 2000-х в деталях розповіли загалові, як Британія цілий рік – з літа 1940-го по літо 1941-го «відсиджувалася» на островах, воюючи проти Німеччини й Італії, яким істотно допомагав СССР, пов’язаний із ними пактами про дружбу. «Відсиджувалася» під потужними бомбовими, а пізніше ракетними ударами, у кільці морської блокади. Менш відома у нас британська участь у Першій світовій війні. Тоді британці (мобілізувавши шість мільйонів бійців) воювали у Європі, Азії й Африці, їхній флот блокував потужні німецькі морські сили та завдавав їм нищівні удари, а ще Лондон жив і працював під бомбами, скинутими з десятків «цепелінів» і важких бомбардувальників Gotha.

На тому ж, хто реально розпалював Першу світову війну, видається, варто зупинитися детальніше (про Другу світову теж варто згадати, хоча щодо неї, щодо Пакту Молотва-Ріббентропа та супутніх явищ українські читачі дещо обізнані). І розпалювала її зовсім не Британія.

…Безпосереднім приводом до початку Першої світової став «постріл у Сараєві». 28 червня 1914 року член таємної організації «Млада Босна» студент Гаврило Принцип застрелив у Сараєві, яке тоді входило до Австро-Угорщини, спадкоємця престолу імперії Габсбургів, головнокомандувача австро-угорської армії ерцгерцога Франца Фердинанда. За спиною бойовиків «Млада Босни» стояла військова розвідка Сербії, яка фінансувала і споряджала терористів, а сама організація була частиною іншої – «Чорної руки». Тож ультиматум, який Австро-Угорщина передала уряду Сербії, був цілком умотивованим: ішлося про ліквідацію терористичних баз на території цієї держави. В установлений термін Сербія оголосила про свою згоду прийняти умови ультиматуму, крім однієї, де йшлося про участь австрійської поліції у проведенні слідства на сербській території. До цього заперечення сербів спонукав російський уряд, який заявив про підтримку «братів-слов’ян». А на додачу офіційний Белград не засудив убивство и не висловив співчуття австрійській владі, а белградські газети відверто зловтішалися з приводу загибелі Франца Фердинанда. Тож Австро-Угорщина оголосила війну і її війська наприкінці липня вдерлися на сербську територію.

У свою чергу, російській уряд почав мобілізацію у ряді військових округів, яка переросла у загальну. У відповідь Німеччина 1 серпня також розпочала загальну мобілізацію, а ввечері цього дня німецький посол вручив у Петербурзі російському міністру іноземних справ ноту з оголошенням війни Росії. З серпня нота такого ж змісту була передана французькому уряду. Німеччина без попередження вдерлася на територію Бельгії, і це стало приводом негайного вступу у війну Великої Британії. Невдовзі у війну на боці держав Антанти вступила Японія, а на боці австро-німецького союзу – Оттоманська імперія. Відтак попервах європейська війна стала світовою.

Це речі загальновідомі. Проте куди менш відомо, хто саме стояв за лаштунками подій на Балканах. А це був фактичний правитель Королівства Сербія полковник Драгутин Дмитрієвич, який керував військовою розвідкою та підпільними організаціями прихильників ідеї «Великої Сербії», до числа яких входила «Чорна рука». Нова супердержава на Балканах, яку він прагнув створити, мала включати в себе всі землі південних слов’ян, а на додачу великі шматки албанської, угорської, румунської і грецької території. Саме полковник Дмитрієвич був ініціатором й організатором убивства ерцгерцога Франца Фердинанда та низки невдалих замахів на державних діячів Австро-Угорщини перед цим. Але що цікаво: і розвідку Сербії, й організацію «Чорна рука», й полковника Дмитрієвича «кришувала» військова розвідка Російської імперії. Контакти ж із російською владою здійснювалися через посла Росії у Белграді Ніколая Гартвіга. Є інформація, що безпосередньо перед замахом Дмитрієвич зустрічався з Гартвігом й отримав «зелене світло» на теракт.

У чому тут був інтерес Росії? Сербія виступала її головним партнером на Балканах; владні кола Російської імперії, інфіковані ідеєю «Третього Риму», прагнули об’єднати під владою імператора Ніколая ІІ якомога більше заселених слов’янами земель, і передусім – Галичину (східну зі Львовом і західну з Краковом), яку слід було відібрати в Австро-Угорщини. Болгарія мала стати сателітом Росії, а Хорватія, Боснія та Словенія – відійти Сербії. І не тільки російські політики, а й частина російських інтелектуалів марила приєднанням Константинополя й установленням золотого хреста на храмі Святої Софії, збудованому візантійськими імператорами. А заодно до Росії мали відійти і Босфор та Дарданелли, щоб забезпечити вільний вихід російським військовим кораблям до Середземного моря. Бо ж марення щодо «Великої Росії» включали й бажання приєднати бодай шматок Палестини (яка тоді належала Оттоманській Порті), бажано з Єрусалимом…

…Усе це не просто історія. Ігор Стрєлков-Гіркін у 1990-х воював на Балканах в ім’я «Великої Сербії» та «Великої Росії». А потім в ім’я того самого Стрєлков-Гіркін і його «однополчани» почали у 2014 році вбивати українців. Цей персонаж повідомляв, наче на допомогу його бандам на Донбас прибуло понад 200 сербських добровольців. Один із них, командир групи бойовиків «Йован Шевич» на ймення Братислав Живкович дав красномовне інтерв’ю, де сказано таке: «В Україні є друга Сербська держава. Тут багато сербів, які переселилися у 18 столітті. Можна навіть сказати, що Донбас заснований сербами. Так що можна сказати, що я прийшов захистити землю наших предків від вампіра фашизму». Отаке відлуння світової пожежі.

А тепер про Другу світову. Йосиф Сталін у звітній доповіді XVII з’їзду ВКП(б) у січні 1934 року зазначив: «Під час першої імперіалістичної війни (так звали тоді в СССР Першу світову війну – С.Г.) також хотіли знищити одну з великих держав Німеччину і поживиться за її рахунок. А що з цього вийшло? Німеччину вони не знищили, але посіяли в Німеччині таку зненависть до переможців і створили такий багатий ґрунт для реваншу, що досі не можуть, і, мабуть, не скоро ще зможуть вихлептати ту гидотну кашу, яку самі ж заварили». Твердження надзвичайної ваги: якщо сказано «перша імперіалістична», то, ясна річ, слід готуватися до «другої імперіалістичної», яка, за Леніним, є кануном переможних пролетарських революцій. Тобто добре, що така війна буде. І добре, що Німеччина має багатий ґрунт для реваншу – це означає, що рано чи пізно, але вона зчепиться у борні з державами-переможцями та їхніми союзниками. Це значить, що у Європі буде велика війна, яку слід використати в інтересах світового більшовизму, почавши війну у вигідний Москві час. І Москва готувалася до цього.

А що Британія? Інерція войовничості у 1930-х зникла; на зміну їй прийшла втома від потрясінь, воєнних загроз і класових боїв, прийшло бажання тривалої стабільності, як економічної, так і політичної. Істотно змінилося ставлення до Німеччини. З «ворога №1» вона перетворилася у масовому сприйнятті на країну високої культури, на місце, де відбувається цікавий, хоч і суперечливий соціальний експеримент (станом на середину 1930-х років рівень життя середнього німецького найманого працівника став найвищим у Європі, а рівень безробіття скоротився до непомітних величин). Усвідомлення несправедливості багатьох положень Версальської системи теж стало фактом, тим більше, що потужна нацистська пропаганда вміло роздмухувала істерику навколо «розділеної німецької нації». Економічні ж претензії щодо Німеччини були зняті під час світової кризи – врешті-решт до політиків дійшло, що ці претензії становлять істотну перешкоду для розвитку загальноєвропейської економіки, руйнуючи німецький ринок. Отож настрої у Британії стали пронімецькими (Вінстона Черчилля засвистували студентські аудиторії Оксфорда і Кембриджа, коли він там у середині 1930-х намагався говорити про загрозу з боку Гітлера). Пацифістські настрої втілилися у стані британського ВПК. У 1930 році був створений піхотний танк Vickers MkE, відомий під назвою Vickers 6-ton). Танк мав високі, як на той час, дані, і не випадково ліцензії на його виробництво придбали СССР і Польща, на основі Vickers MkE створивши Т-26 і 7ТР. А випущені у Британії понад 150 танків були куплені Китаєм, Фінляндією та Таїландом. Самим же британцям нові танки виявилися непотрібні. Вони до війни не готувалися. Тільки у другій половині 1930-х почалися розробки нових броньованих машин, і тільки в 1939-му, коли стало зрозуміло, що «умиротворення» нацистів провалилося, – їхній випуск. Отож Британія не «розпалювала» війну, а її відтягувала.

А що СССР? Тільки Т-26, створених на основі та в розвиток Vickers MkE, і тільки у 1935 році було випущено 1288. А загалом СССР мав у 1939 році танків куди більше, ніж усі армії всього світу. Загальну ж спрямованість політики Кремля зафіксував у щоденнику керівник Комінтерну Георгій Димитров. Ось записані ним 7 вересня 1939 року сталінські міркування щодо Пакту та подальших подій: «Війна точиться між двома групами капіталістичних країн (бідні та багаті щодо колоній, сировини тощо). За переділ світу, за панування над світом! Ми не проти, щоб вони побилися добряче і послабили один одного. Непогано, якщо руками Німеччини було б розхитане становище найбагатших капіталістичних країн (особливо Англії). Гітлер, сам того не розуміючи і не бажаючи, розхитує, підриває капіталістичну систему. Пакт про ненапад до певної міри допомагає Німеччині. Наступний момент підштовхувати іншу сторону… Поділ капіталістичних держав на фашистські і демократичні втратив колишній сенс… Що поганого було б, якби в результаті розгрому Польщі ми поширили соціалістичну систему на нові території і населення…». І справді, що поганого? Польща ще бореться з нацистами, а Сталін говорить про її поділ як про доконаний факт і додає: «Знищення цієї держави за чинних обставин означало б однією буржуазною фашистською державою менше!» Виявляється, ось хто фашисти: не Німеччина, а Річ Посполита. Відверто…

Чи змінилася політика Кремля? Так. Але, як на мене, ненабагато. Росія у прагненні до всесвітньої величі, схоже, невиправна.