Оксана Хмельовська: Перевага «Читомо» у тому, що у часи нервових потрясінь ми дбаємо про спокій наших читачів

«Читомо», медіа про культуру читання й мистецтво книговидання України та світу, працює на ринку шістнадцятий рік. Креативний бакалаврський проєкт студенток київського Інституту журналістики Оксани Хмельовської та Ірини Батуревич виріс до масштабів повноцінного видання (а також громадської організації), що пропонує ексклюзивні новини, аналітику книговидавничої галузі та публікації, які цитують у західних медіа, а крім цього, має власну премію. Та протягом років роботи в «Читомо» припускалися й помилок, зокрема управлінських, і про це головна редакторка Оксана Хмельовська теж говорить в інтерв’ю «Детектору медіа».

За словами Оксани, в середньому сайт «Читомо» відвідують 8 000 унікальних користувачів щодня, але інколи їхня ексклюзивна новина може забезпечити й 40 000 відвідувачів. Як і інші українські редакції, протягом 2022-го «Читомо» отримало зростання відвідуваності вдвічі, але під кінець того ж року відбувся спад, а згодом — поступове повернення до тих показників, що були до повномасштабного вторгнення.

Незадовго до початку великої війни «Читомо» запустило англомовну версію, яку активно, поки з залученням волонтерів, розвиває і вважає одною зі своїх конкурентних переваг, хоч наразі не має жодного виграного гранту на її підтримку. Одна з ідей редакції, як покращити своє фінансове становище, полягає у намірі промотувати Клуб «Читомо» паралельно з пошуком грантової допомоги та комерційних партнерств.

«Насправді суттєвою допомогою для нас була б інституційна підтримка сектору, соціальна відповідальність бізнесу, зокрема видавців. Так, прямі продажі й реклама — це можливість вижити, протриматися короткий час. Але ми б хотіли й розуміння нашої цінності для суспільства і для того, що незалежна журналістика, критика є рушіями якісних змін на державному й суспільному рівнях», — каже Оксана Хмельовська.

«Детектор медіа» також поговорив із головною редакторкою «Читомо» про співпрацю видання з західними медіа та зміни на книжковому ринку, а ще розпитав про те, які побажання і вимоги вона має до нинішнього очільника Мінкульту Миколи Точицького та як бачить нашу перемогу у війні з Росією.

— Оксано, цьогоріч медіапроєкту «Читомо» виповнюється 16 років. Як ви позиціюєте своє видання зараз і наскільки те, чим є «Читомо» на цей момент, перевершило сподівання, які ви разом з Іриною Батуревич мали на старті?

— Не впевнена, що ми з Іриною заглядали у майбутнє так далеко. Станом на 2008 рік, коли виникла ідея нашого проєкту, більшість пропозицій по роботі були в російськомовних медіа, а з усіма засновниками сайтів чи блогів про культуру ми були знайомі особисто. Багато одногрупників, які недосконало володіли російською, намагалися вивчити її, адже це гарантувало роботу, до того ж більш оплачувану. Це був час розквіту друкованої преси, але не всі редактори газет воліли мати свої сайти, тим більше сторінки в соцмережах. 

Не краща справа була у видавців, про них ніхто не знав. А на книжковому ярмарку на Петрівці була всього одна ятка з українськими книжками (її номер передавався між студентами як пароль між своїми), решта була завалена російськими книжками. У жодного видавництва не було піарників або людей, які б відповідали за комунікацію, ми купували книжки на рецензії за власні кошти. Засновувати в таких умовах україномовний сайт про українські книжки було безумством. Але це був наш спосіб говорити те, до чого помалу останні роки прийшли всі: розвиток національної культури — це гарантія нашої безпеки. Це був, можливо, наш неусвідомлений протест проти модних російських авторів, якими всі зачитувалися, зокрема й наші однокурсники з видавничої справи. Або ж модного дизайнера, перепрошую за згадку, Артемія Лебедєва, коли в Україні були значно цікавіші й дизайнери, й ілюстратори, й теоретики мистецтва.

З чим я точно не погоджуюся у провокативному дописі пані Оксани Забужко про «дєвочек у культурі», так це зі знаком рівності між розважальним контентом і культурною журналістикою (детальніше про це читайте на «Антоніні» — «ДМ»). Знаєте, до появи «Читомо» я дописувала в усі можливі українські культурні медіа й ніде не зустрічала «дєвочок у культурі», це були шалені люди, які знали, що і для чого вони роблять, знали свою тему та йшли на неабиякі авантюри, щоб донести це до читачів. Утім, це не завжди вдавалося. 

— Кого ви вважаєте своїми конкурентами на ринку? Якими ви бачите конкурентні переваги «Читомо»?

— Умовним нашим конкурентом був сайт літературної критики «ЛітАкцент». Але, як виявилося, після смерті ідейника, літературознавця і професора Володимира Панченка та відходу від справ головної редакторки Ірини Троскот, уся грандіозна робота зупинилася. Виявляється, все трималося на пасіонаріях і на їхній персональній відповідальності щодо акцентів сучасної української літератури. Це доволі прикре усвідомлення. Я не бачила дописів чи активних читачів, видавців, письменників із виступами на підтримку проєкту. Навіть архіву проєкту немає, бо не стало коштів, а в Ірини — ресурсу тягнути це все на собі. Думаю, що українська література багато втратила і продовжує втрачати від відсутності такого сайту, їхньої премії, дискусій.

Так само закрився прекрасний проєкт літкритики дитячої літератури «Букмоль». Мені хочеться вірити, що й завдяки цим проєктам наросли нові форми літературної критики, букблогери, буктокери, букінстаграмери, але я не бачу продовження цих традицій, швидше, їхнє заперечення і народження нових явищ. Наприклад, такого собі диктату читачів, які самі знають, як краще, вимагають клієнтоорієнтованості й сервісу від видавців, редакторів, письменників — за прикладом клієнтоорієнтованих бізнесів. Тепер читач диктує, якою має бути книжка, а видавець задовольняє ці потреби. На недалекоглядний погляд може здатися, що медіа як інституції вже не потрібні ні бізнесу, ні читачам. Утім, ці ламання правил шкодять і читачам, і видавцям. За постійним намаганням вдовольнити потреби своїх читачів може не вистачити ресурсів концентруватися на стратегічно важливих речах і пропустити якісне зростання.

Якщо чесно, я не бачу конкурентів. Ми з радістю зустріли появу «Сенсор.медіа», «Культу критики», заснування подкастів, бо вважаємо, що це величезне поле лише ми самі не можемо покрити, адже у нас доволі скромні ресурси. Українська література цікавіша й багатогранніша, ринок динамічний і непередбачуваний, ніж ми маємо сили й часу все це представити. Вже понад рік у своїх соцмережах ми робимо добірки добрих текстів наших колег, які стосуються літератури, туди потрапляють тексти колег із таких медіа як «Радіо Культура», Суспільне, «Українська правда. Культура», «Локальна історія», The Ukrainians, Lb.ua, «Детектор медіа» тощо. Я вітаю кожен такий текст, бо він нам як суспільству на користь.

Перевага «Читомо» — у тому, що у часи нервових потрясінь ми дбаємо про спокій наших читачів, пропонуємо факти. Так, ми можемо не відразу повідомити гарячу новину, але тільки тому, що перевіряємо інформацію з кількох джерел, шукаємо додаткові подробиці та зосереджуємося на передісторії. Так само ми маємо список скандалів, про які всі вже все сказали, але за пів року ми перевіряємо, чи маємо результат після всіх цих словесних цунамі та який він. Наприклад, ми з’ясували, що після звинувачення видавництва BookChef у зв’язках із російським книжковим гігантом «Ексмо-АСТ» і публічних дописів лідерів ринку про відмову від партнерства з ним згодом більшість українських мереж відновили співпрацю з цим видавництвом.

— Чи є «Читомо» впливовим медіа?

— Я вважаю, так. По-перше, я спираюся на показники відвідуваності нашого сайту. За відкритими даними Similar Web, ми маємо більше охоплення сайту, ніж відомі мені медіа культурного спрямування та багато спеціалізованих. За читаністю ми ближче до медіа суспільного спрямування на кшталт таких як «Збруч», «На часі», «ШоТам» тощо.

Проте відвідуваність сайту в наш час — це вже не основний показник впливовості. Такі суспільні медіа як-от Ukraїner, The Ukrainians, «Локальна історія», мають добре розвинені свої екосистеми завдяки соцмережам, подкастам і ютуб-каналам, комунікації з волонтерами й патронами, організації офлайн-подій, партнерствам із бізнесом, врешті видавничим проєктам. Тобто медіа стають такими синтетичними компаніями, де контент є ключовим продуктом, але далеко не єдиним.

Також як профільна редакція ми намагаємося проводити дослідження галузі. Наприклад, останнє на сьогодні було проведено завдяки підтримці Британської Ради в Україні та стосувалося ситуації з кадрами на книжковому ринку. Ми також залучені до багатьох інших досліджень, і про це знають і наші закордонні колеги — наприклад, у січні 2025-го до нас зверталися за консультацією представники Nielsen Book Scan та Oxford Brooks University. 

Подекуди наші дослідження, аналітику й експертизу використовують інституції, що впливають на формування культурної політики, — це й Український інститут книги, й Мінкульт, й Інститут стратегічних досліджень тощо.

— Чи є щось таке на українському книговидавничому ринку, появі чого слід завдячувати саме «Читомо»?

— В університеті ми вчилися за російськими книжками, а часто навіть якимись радянськими, це почасти була теорія, що віджила себе не просто ідеологічно, але й технологічно. Винятком в історичній площині були тільки книжки науковця та колишнього завідувача кафедри Миколи Тимошика і, можливо, ще декілька прикладних видань. А тепер ми бачимо, скільки викладачів і студентів посилаються на наші публікації, дослідження, спецпроєкти й навіть новини. Фактично вчаться спеціальності за публікаціями «Читомо». В останні роки додалися молоді дослідники студій україністики. Цей 15-річний архів — це ж тема не для однієї дисертації про історію видавничої справи, культури, літературні тенденції. Зрештою, це відзначила і Бібліотека Конгресу США, що включила «Читомо» до переліку сайтів, чий контент був там заархівований.

«Читомо» також можна завдячувати за появу аналітичних оглядів у нашому секторі — до того, як ми це почали робити, мало хто це робив, бо ж, мовляв, «книговидання — це не бізнес», то хіба там можуть бути якісь цікаві процеси? Тепер аналітику книговидавничої галузі публікує, скажімо, Forbes або й медіа для ширшої аудиторії.

Окрім того, ніхто не їздив на міжнародні ярмарки та не писав звідти звітів. Це дуже цінна інформація, що стане у пригоді тим, хто вперше вирушає на такі ярмарки. Ми, наприклад, не завжди знаходимо таку інформацію на іноземних англомовних ресурсах, якщо їдемо у відрядження на нову для нас виставку або професійну подію.

А ще було обмаль публікацій за кордоном про українське книговидання — тепер вони є, і на це є запит. Звісно, це не тому, що ми його сформували, зацікавлення триває через війну, будьмо чесні. Наше завдання — його підтримувати. Ось лише нещодавно ми спілкувалися з Le Monde, а перед цим — з Index on Censorship. Такі запити на експлейнери, коментарі, інтерв’ю ми отримуємо фактично щотижня.

А взагалі це важко оцінити: ми — лише одна з сил, але некоректно приписувати всі зміни нам. Без «Книжкового Арсеналу», появи УІК, Українського ПЕНу, зусиль видавців, письменників у нас би не вийшло запровадити й половини всього того, про що йшлося вище.

— Чи робила спроби громадська організація «Читомо» взяти участь або вплинути на законодавчі ініціативи, що стосуються книговидання? Якщо так, то наскільки успішними виявилися ці спроби?

— У межах нашої медійної роботи ми не займаємося лобіюванням, вважаємо це завданням Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів України, що принаймні за каденції колишнього свого президента Олександра Афоніна була у певних моментах ефективною. Останні роки цю роль також виконує Український інститут книги. Але часом ці впливи виходять майже випадково.

Наприклад, на ідею програми книжкових сертифікатів для 18-річних, яку підтримав президент Зеленський, наштовхнули італійські видавці, які розповіли про цю ініціативу співзасновниці «Читомо» Ірині Батуревич. Пізніше було багато роботи з боку УІК, міністерств, Верховної Ради, щоб цю ініціативу втілити в українських реаліях. І тут смішна історія. Ось недавно ми з ними зустрічалися у Франкфурті, італійці звернулися до Ірини, щоб вона розповіла їхній пресі, як програма спрацювала в Україні, під час війни. Річ у тім, що їхній уряд почав скорочувати видатки на культуру, й цю програму в них закрили. Італійські видавці сподівалися, що приклад України надихне їхніх урядовців не закривати програму. Сподіваємося, в них усе вийде.

Якщо ж говорити саме про медійну роботу, то, звісно, публікації «Читомо» мають вплив на законодавство, ініціюють дискусії, дзвінки в редакцію. Окрім того, ці публікації допомагають зорієнтуватися нашим колегам за кордоном, ми віримо, що це впливає на підтримку від міжнародних і локальних європейських організацій. Як, наприклад, фінансування від німецького Міністерства культури у 2023 році: щоб обґрунтувати потребу у допомозі на рівні Міністерства, ми надавали наші аналітичні публікації та вважаємо, що вони зіграли свою роль у залученні грантової підтримки не лише для «Читомо», але й для галузі загалом.

— Півтора десятка років — це достатньо тривалий час не лише для успіхів і досягнень, але й для помилок. Чи траплялися за цей час кризові моменти в роботі «Читомо»? Що ви могли би назвати помилкою у розвитку «Читомо»? Якщо помилки були, чого вони вас навчили?

— Наша найбільша помилка — це те, що ми почали занадто рано, ще тоді, коли недостатньо розумілися на менеджменті й тому, як бігти довгі дистанції. Чомусь раніше ми вірили, що справжня незалежність — це коли ми не зароблятимемо на медіа коштів. Перші шість років роботи «Читомо» ми нічого й не заробляли, тільки працювали на інших роботах, щоб фінансувати проєкт, грантів тоді ще не було, курсів із фінансової грамотності для креативного сектору теж. Але, можливо, якби ми цього не робили, не показали, що можна писати про українську культуру, і це читатимуть, можливо, не з’явилися б інші медіа, які вже відразу все робили правильно.

Мабуть, немає в Україні помітного видавництва, де б не працювали люди, які пройшли школу «Читомо», тобто не працювали чи не стажувалися у нас. Це не зовсім добре для нас як організації, оскільки довгий час ми були донором кадрів для видавництв, креативної індустрії. Ми вкладали зусилля у навчання працівників чи практикантів, але не могли людям запропонувати конкурентну зарплату, тому вони йшли від нас, отримавши досвід і навички. Для малої команди кожне таке «прощання» зі своєю людиною було важким економічно й морально. Свою управлінську помилку ми розцінюємо як опосередкований вплив на галузь, адже ці люди справді класні, від нас ішли уже сформованими спеціалістами, з усвідомленими цінностями, заряджені працювати на зростання національного книговидання, його якості. Тобто загалом для сфери й суспільства це позитивно.

Зараз ми теж припускаємося деяких помилок — виробляємо багато контенту, торік у нас вийшло понад 200 ексклюзивних новин, сотня добрих і якісних текстів, але в нас немає піарника, і комунікації провисають. Відповідно не всі вартісні тексти потрапляють у поле зору спільноти, не всі обговорюються, осмислюються.

— У 2022 році ви запустили англомовну версію сайту «Читомо». Скільки людей задіяні у створення цієї версії та за якими принципами вона працює? Якими були ваші очікування щодо цього і наскільки вони виправдалися зараз?

— Англомовну версію ми зараз справді вважаємо конкурентною перевагою «Читомо», навіть пропри те, що сьогодні ми не маємо жодного виграного гранту на її підтримку. Зараз для нас це волонтерський проєкт, у якому задіяні Ірина Батуревич як координаторка, Ірина Савюк як перекладачка та Олександр Мимрук, що адаптує обрані тексти. Також до нас час від часу підключаються наші волонтери, серед яких є і професійні редактори, й перекладачі. Звісно, це впливає на ритмічність наших спроможностей, оскільки робота волонтерів може бути хвилеподібною.

На початку створення англомовної версії ми недостатньо уявляли собі, що означає бути медіа для англомовної авдиторії, і сказати по правді, недооцінили обсяг роботи. Можливо, це й добре, бо коли усвідомлюєш цей масштаб, відкривати ще одну редакцію можна й не ризикнути. Ми розуміємо, що на те, щоб бути видимими серед англомовних медіа, та ще й мати довіру, можуть піти роки, тому для нас важливо не зникати «з ефіру».

Ми пішли складнішим шляхом, але, на мій погляд, більш правильним: окрім того, що ми почали постити англомовні новини та деякі зі статей, ми подалися на верифікацію медіаресурсів від JTI (Jurnalism Trust Initiative) від Reporters Without Borders, упорядковували всі наші документи, сайт та опублікували редакційну політику для англомовного «Читомо». Я вважаю, це дуже добре спрацювало, оскільки дозволило отримати довіру від професійного кола читачів.

Власне, саме на них ми й таргетуємося, виходити на широку авдиторію — це величезні інвестиції, які зараз нам не під силу, тому ми радше прагнемо сфокусуватися на «агентах змін» — журналістах, блогерах, видавцях, перекладачах, літагентах, бібліотекарях та академічній спільноті. Ціна такого контакту для нас набагато нижча, а ефективність — вища. Ми її вимірюємо не у трафіку, а  насамперед у кількості активних взаємодій і публікацій у інших медіа. Нас попросили дати коментарі на тему, яку ми порушували в наших статтях, запросили на інтерв’ю, наші статті дозволили «проштовхнути» певну тему, стали джерелом для цитування, дозволили бібліотекарям чи книгарням підготувати полицю про Україну в інших країнах? Мені здається, це прекрасно.

Якщо ми не маємо десятків тисяч переглядів наших статей, якими можемо похизуватися на україномовній версії, то ми цілком точно можемо сказати, що завдяки нашим новинам і статтям були продані права на українські книжки, які вже були видані (і ще будуть видані) різними мовами, у різних країнах світу.

— Розкажіть детальніше, у чому саме полягає співпраця «Читомо» з закордонними медіа. Як ви бачите подальший розвиток цієї роботи?

— За цей напрямок відповідає співзасновниця «Читомо» Ірина Батуревич, і ми виокремили його тільки на початку 2022-го. По-перше, ми розглядаємо це як певну агентську діяльність: наша редакція бачить необхідність нагадувати світу про Україну в тому контексті, де ми є компетентними. Ще на етапі добору тем ми обговорюємо, які з них можуть бути актуальними у перекладі англійською, які публікації варто «пропітчити». Деяким редакціям ми не можемо запропонувати тему, якщо немає вже опублікованих матеріалів англійською, тому новини та публікації, що з’являються на «Читомо» в перекладах, дуже нам допомагають. Цей напрямок для нас є некомерційним.

Наші публікації стали інформаційними приводами або ж були цитовані у виданнях із міжнародною авдиторією. The New York Times процитувало нашу статтю про Миколу Хвильового, The Guardian та Irish Independent згадали про історію книжки «Слова і кулі», The Telegraph розповіли про Максима Кривцова, радіоверсії публікації в памʼять про Вікторію Амеліну прозвучали на національних європейських радіостанціях German Deutschlandfunk kultur та Spanish National Radio, про знищення цеху «Фактор-Друку» згадали на Global News (Канада), про українське книговидання розказали La Presse (Канада) та The Reporter (Тайвань), про поезію Галини Крук — Le Devoir (Канада), а французька газета La Croix розповідала про переклади з української.

На сайті German Deutschlandfunk kultur вийшов репортаж про Книгоукриття в Харкові — якраз у переддень Франкфуртської книжкової виставки, де з окремим стендом був представлений переможець премії «Читомо»-2023 видавець Олександр Савчук. Німецьке медіа також опублікувало репортаж про видавничу діяльність українців у таборах Ді-Пі. 

Ми намагаємося монетизувати ці свої зусилля. Наприклад, з Giornale della Libreria й Aldus K-HUB нам вдалося налагодити продаж нашого контенту «за ліцензією». Тобто вони відбирають матеріали, які вважають актуальними, і купують право передруку, самостійно перекладаючи ці публікації італійською. Наразі важко покладатися на цей напрямок як на суттєве для редакції джерело прибутку, проте ми тестуємо цю модель і вважаємо, що вона може бути робочою.

Звісно ж, уся ця активність просто неможлива без постійно оновлюваної англомовної версії сайту, яку ми підтримуємо завдяки нашим волонтерам, а також завдяки грантам. Наприклад, за підтримки УІК ми змогли розказати про 50 книжок українських авторів у іноземних перекладах. Якщо говорити про наші спроможності за рік, то це понад 200 новин і 120 матеріалів, найкращі з яких були передруковані або перекладені у професійних виданнях англійською, німецькою, французькою, італійською, румунською та багатьма іншими мовами.

Найпростіше для нас працювати з професійними видавничими медіа, що спеціалізуються на темі книговидання: Boersenblatt (Німеччина), Publisher’s Weekly (США), Publishing Perspectives (США), Giornale della Libreria (Італія), Livres Hebdo (Франція), Aldus K-HUB (Італія), Literary magazine TIMPUL (Румунія). Надалі ми думаємо про монетизацію цього напрямку, проте ця міжнародна послуга, ймовірно, буде доступна лише для обмеженого кола наших партнерів.

— На «Українській правді» певний час була рубрика «Це читомо» з вашими рекомендаціями книжкових новинок. Чи співпрацюєте ви зараз з іншими українськими медіа? Які перешкоди? Чи маєте конкретні плани щодо розширення такої співпраці?

— Справді, вийшли наші 12 матеріалів, які ми готували спеціально для «УП», щоб познайомити ширшу аудиторію з книжковими новинками. У результаті для промоції читання це спрацювало, для нас як медіа — не зовсім.

З українськими медіа зараз ми не співпрацюємо, але комунікаційно підтримуємо заклики чи їхні проєкти — наприклад, поширювали заклики «Детектора медіа» щодо ризиків, які містить імплементація законопроєкту №10242, новаторські спецпрограми чи акції «Радіо Культура», відшуковуємо літературні нотки в музичній премії «Золота зоря Лірум». Так само намагаємося звернути увагу на книжки журналістів чи видавничі проєкти медіа — як-от друковані лімітовані видання від медіа чи бутикові видання від «Локальної історії», Ukraїner.

Майже щодня у нас виходять ексклюзивні новини, які підхоплюють інші медіа. Так було у випадку з закриттям видавництва «Наукова думка», після резонансу НАН обіцяв подумати над збереженням бренду, але ми ще не перевіряли, чим це завершилося. Нещодавно вийшла новина про запуск нового видавництва ветеранської літератури «Адаптації», яка дуже розлетілася, і молоде видавництво буквально в перший день отримало 60 рукописів від авторів на свій заклик. Тобто насправді наш вплив і охоплення теж виходять далеко за межі самого сайту, інколи ми виступаємо як інформагенція новин з книговидавничої сфери для загальних, спеціалізованих, регіональних медіа. Я відчуваю довіру до нас як фахівців передусім від колег-медійників.

— Чи підтримуєте ви ідею кенселінгу російської культури на міжнародному рівні, яку відстоює частина нашої культурної спільноти?

— Ми в «Читомо» не підтримуємо ідею будь-якого кенселінгу. Причина дуже проста: шлях заборон, цензурування чи цькування (особливо на чужій території) ніколи не буде сприйнятий позитивно тим суспільством, на яке ми хочемо вплинути. По-друге, в нас замало ресурсів, щоб витрачати час і зусилля на протидію, цей ресурс ми повинні витрачати на промоцію власної культури, створення альтернативи усім їхнім толстоєвським.

Водночас ми за те, щоб доносити до наших міжнародних партнерів, грантодавців ідею неетичності поєднання українців і росіян у межах дискусійних панелей, неетичності грантових програм на підтримку «хороших русскіх» на тлі скорочення підтримки для української незалежної журналістики. Нам потрібно пояснювати, чому ми відмовляємося від участі у подіях, якщо на них також запрошують росіян. Проте це потрібно робити дипломатично, маючи аргументи, що будуть зрозумілими саме тій авдиторії, до якої ми звертаємося.

— За інформацією Мінкульту, у 2023 році випуск в Україні книжкової продукції у порівнянні з 2022 роком збільшився на 73% за кількістю видань, а за тиражами — на 203%. Чи продовжується ця тенденція?

— Це не можна назвати зростанням, хоч ці відсотки звучать дуже позитивно. Після періоду повної невизначеності у 2022 році видавництва поволі почали відновлювати свою роботу, бо потреба у літературі була шалена. Проте зараз ми просто намагаємося повернутися до показників бодай 2021 року. У декого це вийшло.

Окрім того, програми сертифікатів на придбання культурних продуктів і послуг насправді спрацювали, бо багато хто скористався цими коштами для придбання книжок. Тобто вперше держава почала стимулювати попит зокрема на книжки.

З іншого боку, важко не помітити й негативні тенденції: повернення до показників 2019-го чи 2021 року під час кризи на кадровому ринку, виїзд великої кількості українських дітей за кордон, регулярні ураження книжкової інфраструктури російськими ракетами й дронами. Ці й інші реалії призводять до посиленої конкуренції за читачів, переорієнтування на створення книжок для дорослої частини населення, вигоряння працівників книжкової сфери та великі черги на друк. Конкуренція — це добре, проте не тоді, коли ми всі на межі виснаження. Це дуже впливає на якість книжок.

Щодо прогнозів, то якщо нас чекають наступні блекаути, то читання книжок стане ще більш популярним. Проте задовольняти цю потребу буде дуже й дуже важко, і задоволення це стається завдяки роботі закордонних авторів, тому що писати, створювати, рефлексувати — все це дуже важко дається під час війни, тим паче якщо ти безпосередньо задіяний чи задіяна в обороні країни.

Подивіться, видавництва активно шукають нових авторів, тут так само — кадрова криза, можна сказати. Постійно оголошують конкурси рукописів, видають дебютантів, проте якщо 2023 року провідними авторами великих видавництв були у більшості популярні українські автори (принаймні у першій трійці топів у межах кожного видавництва), то тепер там переважно Коллін Гувер, Х. Д. Карлтон, Пенелопа Дуглас, Лора Новлін — це автори, що продалися накладами від 40 до 80+ тисяч примірників у 2024 році. Слава Богу, що не російські автори, як це було раніше. Зараз — автори з усього світу, зокрема буктокери та селебріті, що написали книжку. Така теперішня природа книговидання й такі тенденції — і вони були б цілком нормальними, якби українські автори мали змогу також писати у здорових умовах і конкурувати з перекладними бестселерами.

— В українській кіноспільноті та за її межами точаться дискусії, чи варто вже зараз створювати художні фільми про нинішню війну з росіянами. Багато хто наполягає, що нині потрібно лише документувати події, а час на художнє осмислення ще не настав. Чи є аналогічна дискусія щодо етичності художнього осмислення поточних подій в українських літературних колах? Яку думку щодо цієї дилеми маєте ви?

— Так, така дискусія є, але вона більше схожа не на активну суперечку, а на співіснування різних точок зору. Одні вважають, що треба документувати за гарячими слідами, інші чекають, що війна закінчиться і можна буде поглянути на явище з дистанції та в цілому. 

Часто це також залежить від форми письма. Наприклад, поети частіше пишуть по гарячому, бо це мала форма, й поезія часто працює з емоцією, ніж із великим наративом. Автори романів усе ще не поспішають узагальнювати, але ті, хто готовий розказувати окремі історії людей, які потрапили у вир війни, — пишуть уже зараз.

Деякі письменники вдаються до великих форм, але не до белетризації, наприклад, пишуть свої щоденники, записують свідчення. Так, це почасти на межі журналістики. Але нам потрібні свіжі свідчення, бо якщо таке робити через певний час, то це вже будуть мемуари, спогади, які часто викривлюють достовірність подій.

Якщо говорити про вимір етичності, то він у літературі пов’язаний радше не з опозицією художнього проти документального, а з індивідуальним досвідом автора, тобто чи можуть писати про війну ті, хто не перебуває в лавах ЗСУ? Чи може людина, яка ніколи не була в окопі, писати про лінію фронту? Чи варто тим, хто зараз перебуває за кордоном, писати тексти про окупацію, не переживши її? Яку поезію варто називати воєнною — лише від фронтовиків чи всю поезію, що пишеться в умовах війни й торкається цієї теми?

— Мені цікаво, у вас як у культурної менеджерки, редакторки «Читомо» є якісь побажання, ідеї та навіть вимоги до очільника Міністерства культури та стратегічних комунікацій Миколи Точицького? Поділіться, будь ласка.

— Ми всі чекаємо стратегію державної політики у сфері культури. Так, напрацювання були обговорені, і знаю, що багато людей із Коаліції дієвців культури долучалися до цього процесу, зокрема й представники «Читомо» у різних секторах. Зараз ми всі чекаємо на фінальну версію цієї стратегії. Ми всі потребуємо її не лише на папері, а й у дії. Бо, скажімо, Стратегія розвитку бібліотечної справи до 2025 року, хоч і була на папері підписана, але ніхто не втілив і половини завдань. Чи гарантуватиме Точицький виконання стратегії?

Також традиційно немає синхронізації зусиль між Мінкультом і МЗС, між Мінкультом і Міносвіти, часто їхні функції дублюються, підпорядковані установи слабко взаємодіють між собою, кадри змінюються, а з ними втрачається й інституційна стійкість. Тож чи готовий міністр Точицький налагодити сталу роботу, спільні стратегічні програми принаймні з цими двома міністерствами? Які кроки зроблені? Чи готовий міністр змінити підходити до проведення «мистецьких конкурсів», держзакупівель без прозорих процедур? Ми втомилися бачити одні й ті самі обличчя серед переможців. Чи є позиція Мінкульту стосовно «хороших русскіх» і яка вона?

— Чи є у вас бачення того, якою має бути перемога України у нинішній війні з Росією?

— У цьому питанні дуже легко збитися на банальні меседжі. І ситуація змінюється так швидко, що на момент публікації моя відповідь буде вчорашнім днем. Хай буде так: якою б не була наша перемога, наше завдання — запам’ятати й розповісти якомога більше правди про цю війну. І було б добре, щоб це прочитали.

Фото: Ігор Васильєв, «Детектор медіа»