Для команди Трампа Україна – це сектор Гази, а Росія – Ізраїль

Подивився інтервʼю спецпосланця Трампа Віткоффа Такеру Карлсону. Немає ні ейфорії, ні шоку. Є кілька констатацій.

• 1 •

В уявленні нинішньої команди Трампа ми – «сектор Гази», тоді як Росія – це Ізраїль. Це пояснює багато – особливо бажання давити саме на Україну, а не на Росію.

Виходячи з цієї їх логіки, треба мати розуміння, які аргументи їм приводити, аби вивести з абсолютно хибного розуміння. Справа важка, але не безнадійна.

• 2 •

Віткофф масштабує російський пропагандистський трюк, що «більше Росії» вже нічого не треба, окрім чотирьох-пʼяти регіонів, які вона вже забрала. Тут би йому розповісти, як починалась «анексія» Криму. А ще краще – нагадати останні погрози Путіна про Одесу.

Те, що РФ стратегічно хоче підкорити всю Україну, не наша хвора уява, а якраз чітке розуміння намірів ворога. Ми вже мали прецеденти – коли раніше Москва заявляла, що Криму і Донбасу їй буде достатньо. А потім у 22-му посунула на столицю, сподіваючись на бліцкриг.

А ще Віткоффу можна порадити прочитати свіже інтервʼю Владислава Суркова у французькому журналі L’Express, який чітко артикулює бажання Москви: «У Русского мира границ нет. Русский мир везде, куда в той или иной мере проникает культурное, информационное, военное, экономическое, идеологическое, гуманитарное влияние России. То есть, на всех континентах».

Так, Сурков зараз не в найближчому оточенні Путіна, але він досі вважається головним ідеологом «путінізму», який сповідує правлячий режим. І його слова – це переконання, що на цьому етапі Росія йде до своєї мети («главное – не надорваться»). Переконаний, що Путін мислить приблизно так само.

• 3 •

Нам стане важче вести діалог з американцями, оскільки Штати у даному випадку втрачають роль арбітра, а перетворюються на частину гри однієї зі сторін, у якій бачать більше перспектив, вони завʼязані на економічному прагматизмі.

Віткофф – у першу чергу бізнесмен, а не геостратег, всі ці політичні шахи і шахівниці для нього незрозуміла матерія. А гуманітарний аспект про вигодонабувача-агресора і жертву нападу взагалі не є частиною його ціннісного світу. Тому грати на емпатичних речах не вийде.

• 4 •

Трампу готують роль Чемберлена 2.0. Його ведуть до оголошення миру, який, як показує історія, буде порушений одразу, як тільки РФ отримає хоч рік перепочинку. Але і до цього треба дожити, бо оте сурковське «главное – не надорваться» може зіграти з Москвою злий жарт.

Росіяни з останніх потуг надувають щоки, ще більше включають тиск – і от у цьому є всі перспективи зробити помилку (а, відповідно, у нас в якийсь із цих місяців може зʼявитися вікно можливостей).

• 5 •

Нам треба Європа. Частині Європі потрібні ми. І це зараз єдина (хоч і хитка) опора, яка може нас підсилити у переговорах. Без зайвих ілюзій, звичайно, нам треба розпочати тристоронній діалог у форматі Україна-Європа-США, бо інший трикутник, який ми маємо сьогодні, виглядає, на жаль, для нас не перспективно.

Підсумовуючи. Кожен раунд переговорів щодо миру буде підштовхувати нас до швидких реакцій. І тут нам треба демонструвати витримку. Бо час і наша армія – це поки що єдине, чим ми здатні грати.