Міністр Анатолій

Щойно на фронті починається чергове загострення, у нас одразу оживає улюблений жанр — критика укріплень. Варто одному відео з поганенькою траншеєю спливти, як у всіх підгорає.

І неважливо, що укріплення є багато де, і питання лише в їхній якості, а не в наявності. Що десь бетонні блоки стоять рядами, а під землею розташовані броньовані капсули. Досить одного відео — і все. «Укріплень немає, нас злили». Ніде нічого немає, хто сперечається — той ворог або ідіот. Людям видніше.

А потім, як завжди, з’ясовується, що головна проблема не в бетоні, а в наявності особового складу. І ось тут починається найцікавіше. Із власного досвіду знаю: місцями на Донбасі з укріпленнями справи йшли пристойно. Бліндажі, окопи, позиції — усе зроблено як треба. Начебто в суміжників було трохи гірше. Але вгадайте, чиї позиції критикували в мережі? Правильно, наші. Не ті, де реально були проблеми.

Ну добре, ось вам укріплення. Але що з того, якщо тримати їх нікому? Людей банально не вистачало. Коли довелося відступати, у медіа чомусь гуляли лише «факти», буцімто укріплень не було взагалі. Бо ж простіше сказати «нас кинули», ніж визнати, що фронт оголився через брак бійців.

Оце і є наша вічна біда: шукати проблему лише там, де її легше критикувати. Чому так? Та тому, що скаржитися на мобілізацію — це не так комфортно. Особливо якщо сам косиш від призову чи просто не хочеш псувати собі настрій думками про війну.

Куди зручніше звинуватити якогось абстрактного чиновника, який «не збудував» чи «вкрав». Наче і ти виговорився, і в самого совість чиста. Класика самозаспокоєння. От поганий чиновник.

А потім цю тему плавно переводять на улюблене: «Якби ми були в ЄС і НАТО, все б запрацювало!». Мовляв, там укріплення самі з неба падають, бюрократія зникає, а красти одразу перестають. Однак я вирішив копнути глибше й подивитися, як справи на східному фланзі Північноатлантичного альянсу. І що ж?

Візьмімо країни Балтії — Естонію, Литву, Латвію. У разі бойових дій це не три держави, а один ОСУВ за нашими мірками. Ще 2023 року тут гучно обіцяли звести спільну лінію оборони. Усі в НАТО, усі ж «просунуті». Проте минув час, а єдиної лінії так і немає. Десь копали, десь ні, десь забули.

І це при тому, що загроза в них перед носом не менша, ніж у нас 2021 року. Виходить, «була б Латвія в Альянсі, одразу б збудувала»? Та от біда — вона вже там. А результат той самий. Розмови є, бетону нема.

Зараз я не критикую НАТО. Такі помилки є всюди, де може статись людський фактор без авторитарного контролю над кожною ланкою. Моя критика більше стосується не справжнього Північноатлантичного альянсу, а того, який намалювали українці в себе у голові. О, тому уявному НАТО навіть справжнє позаздрило б.

В уявному НАТО проблем не буває. Там чудова оборонна галузь, армія виключно добровольча, а самі претенденти на місце у кадровій частині буквально б’ються за право увірватись на службу. Бо місць не вистачає, стільки охочих. Іще в уявному Альянсі цех із виробництва мін, снарядів чи ще чогось — це буквально в кожному дворі. І сировини вистачає, її не розбазарили по китайцях.

Упевнений, до лав цього уявного НАТО вже хотіли б перевестись чинні військовослужбовці реального НАТО. Та чомусь не виходить.

Тому я не здивуюся, якщо в разі великої сутички на континенті наш фронт виявиться чи не найстабільнішим. Так, людей у нас не вистачає. Однак ми тримаємо позиції навіть при саботажі з тилу — від тих, хто «втомився від війни» чи просто не хоче брати до рук автомат. Закрутимо гайки таким «пацифістам» — протримаємося ще довше.

А що робити країнам, які лише зараз дізналися про підрозділи БпЛА, три роки говорять про укріплення і досі не спромоглися призвати хоча б роту? Хіба сподіватися, що за першу ж провокацію НАТО скине ядерку на ворога. Ось тільки історія таких прикладів не знає. Хіба в кіно.

Чи часто країни НАТО відповідали на вторгнення через свої кордони? А ядерними ударами? І ми, і наші «партнери» (які все ніяк не стануть союзниками) досі живемо в ілюзії, що можна відбитися, не жертвуючи комфортом. Замість курсів тактичної медицини — курси валют, замість армійських ножів коло консервної банки — лайки в твітері.

Потрапити на Захід легко: треба бути як Захід, і не перехотіти.

НАТО — дійсно велична структура. І ми маємо прагнути стати її частиною. Інша річ, що таку міць її актуальні учасники не цінують так само, як і ми, здебільшого. І це викликає сум.

Хтось уже там, але розслабився та протринькав спадок дійсно сильних поколінь. Хтось ще не там, але вже воротить носа. Вважає себе сильнішим за весь Альянс, хоча це й близько не так. У сумі виходить, що ми самі себе обманюємо, а країни блоку відчайдушно погіршують власне становище.

А ворог у нас, до речі, спільний. Просто західні країни бояться це визнати вголос. І ми, і вони ще не розкрили свій потенціал. Пора б уже припинити гратися в півсили й почати воювати по-справжньому. Бо якщо ми не займемося ділом, за нас це зробить ворог. І навряд чи нам сподобаються його методи.

Щодо мрій не поряд зі своєю ефективністю, а замість неї — маю ідею. Почнімо брати міністрами оборони тільки чоловіків з ім’ям Анатолій. Там у слові є НАТО. Має одразу стати краще, якщо я правильно зрозумів логіку.

Хоча був у нас один Анатолій. Із армії в нульові хіба болти з гайками не встиг винести. От дивно. З таким-то ім’ям, мабуть, мало вийти інакше.

Здається, після підвищення нашої обороноспроможності він поїхав попрацювати і в НАТО. Ділитися досвідом. А щоб не побили — мабуть, із запасним паспортом. Зайнявся там питанням забезпечення особового складу, коли довів усе до дійсно потужного рівня — попрацював і з фортифікаціями.