Катерина Лисюк, «Суспільне Дніпро»: Відімкнення світла й статус критичної інфраструктури — це мій особистий біль
— Катерино, повномасштабне вторгнення ви зустріли в Миколаєві, де обіймали посаду продюсерки Миколаївської філії Суспільного. І це був найбуремніший час для міста, коли воно з окупацією Херсонщини стало прифронтовим. У 2023 році ви переїжджаєте в Дніпро. Розкажіть, як приймали це рішення?
— Після року моєї роботи на посаді продюсерки Миколаївської філії, наприкінці 2022 року, в нас розпочалася нова хвиля реформування роботи Суспільного. З’являлися хаби й підпорядковані їм бюро, основне виробництво медіапродуктів (окрім, зрозуміло, новин) переносилися саме туди. Тому необхідність у продюсерах на всіх філіях зникла. Деяких продюсерів переводили в центральну дирекцію, у філіях, що ставали центрами хабів, їх залишали. Єдиними двома продюсерами, яких залишили у бюро (адже і Чернігів на той момент, і Миколаїв не були центрами виробництва) стали ми з Артемом Шелковим. Нам продовжили контракти ще на пів року.
Навесні 2023 року відбувалися конкурси на посади менеджерів у кількох філіях, і так вийшло, що в Дніпрі серед усіх учасників, за результатами співбесід, не обрали менеджера філії. Тобто на той час на Дніпровській філії вже не було продюсера (бо ця посада була ліквідована) і не обрали менеджера. Мені зателефонували з правління Суспільного і запропонували очолити філію як т.в.о. менеджера: «Це відповідальна посада, але ми вважаємо, що ти впораєшся!», — сказали мені. «Ого, — кажу. — Це ж трошки не мій напрям роботи». «Нічого, це новий виклик, але ти зможеш. Ми допоможемо. У твоєму підпорядкуванні буде велика філія, великий штат», — сказали. Але стати керівницею якої саме філії — не казали, тримали інтригу до останнього. І поки мені докладно розповідали про специфіку філії, про велике господарство, колектив і регіон, у мене просто червона лампочка в голові блимала: «Дніпро. Дніпро. Це про Дніпро», хоча я була знайома тільки з Анастасією Плющовою (колишньою головною редакторкою цієї філії). І, коли вже сказали прямо, яка філія, моєю реакцією було: «Навіть не сумнівалася!».
Мені потрібен був час усе обдумати, зважити, прийняти рішення. Адже я все життя прожила в Миколаєві, в мене там мама, мій дім, рідні… І тут — уперше в житті переїхати в інше місто. Запитала, скільки у мене є часу подумати, відповіли, що відповідь потрібна зараз. Я глянула, як дістатися з Миколаєва в Дніпро, скільки це коштує та скільки коштує оренда квартира в Дніпрі. Після цього подзвонила і погодилася на пропозицію.
- Читайте також: Катерина Лисюк, «Суспільне Миколаїв»: «Із 16 квітня я не ночую вдома, тільки в укритті»
Катерина Лисюк
— Більш як рік ви працюєте в команді «Суспільне Дніпро», з жовтня 2024 року вас призначено менеджеркою філії. Розкажіть, із якими викликами зіштовхнулися на новому місці?
— Найперше — я звикала до міста. Дніпро — інше, воно відрізняється від решти великих міст, де я бувала, Києва, Харкова, Львова, Одеси… Дніпро — унікальне. До міста я вже звикла, але дещо мене дивувало і продовжує дивувати. Кожне місто має свою специфіку.
По-друге, треба було прихилити до себе колектив. Звичайно, я спочатку для них була абсолютно незнайомою людиною, яка звідкись приїхала. Я теж мала придивитися до нових колег, не злякати своєю експресією чи почуттям гумору, не бовкнути чогось зайвого людям. Але потім видихнула, відкинула надумані стереотипи й почала поводитися, спілкуватися й жартувати як зазвичай, як на «Суспільне Миколаїв». І десь за місяць більша частина колективу абсолютно звикла до мене, до моєї манери спілкування, прийняли. До речі, коли переїхала в Дніпро, повністю перейшла на українську мову.
По-третє, коли переїхала, то побачила, що немає згуртованості в колективі. Особливо це було помітно на тлі миколаївської філії, де вся команда — це єдиний колектив. Першим і найголовнішим пунктом для мене стало саме об’єднання людей, щоб не було розділення на творчих і не творчих. Ми — єдине ціле, ми робимо одну справу. Раз на місяць у нас у різних форматах, так би мовити, відбуваються загальні збори, на яких ми завжди проговорюємо, що ми одна команда, ми робимо спільну справу, наші рейтинги й показники — це наше спільне. Таку думку поділяє і наш головний редактор, ми працюємо в тандемі. До речі, для Дніпровської філії період кінця весни — кінця літа 2023-го став періодом повної зміни керівного складу: 13 травня я почала виконувати обов’язки менеджера філії, а 16 серпня у нас з’явився новий головний редактор Євген Педашенко.
І, по-четверте, це, звичайно, нова сфера роботи — менеджмент. Це інша робота, хоч і в медіакомпанії, але зовсім інша зона відповідальності.
Катерина Лисюк і головний редактор «Суспільне Дніпро» Євген Педашенко
— Розкажіть, що зараз входить у сферу ваших обов’язків? І як людині, яка до того займалася творчими питаннями, нині працюється у сфері менеджменту?
— Насправді, цей перехід у мене відбувався плавно. Така собі робота-навчання, вчилася всьому по ходу. Почала з того, на чому розумілася, що знала, те, що вже було відпрацьовано і налагоджено в Миколаєві. Реорганізувала роботу творчої частини колективу: відрядження, безпекові моменти тощо. Поступово розбиралися з питаннями дистанційної роботи, кадрами тощо. До того ж Євген (головний редактор філії) ніколи не працював на Суспільному, тому я допомагала йому зрозуміти, як працює Суспільне, деякі внутрішні бюрократичні моменти. Тому повністю відійти від творчого напряму не могла.
І паралельно вчилася менеджерської роботи — документи, накази, договори, робота з контрагентами й орендарями (а в нас їх багато), майно тощо. Не можу сказати, що це було легко, але дуже допомогли колеги: з центральної дирекції (зокрема з департаменту координації філії, особливо Оксана Латанська), мої дівчата та хлопці з філії, вже колишній менеджер «Суспільне Миколаїв» Дмитро Лугінець, інші менеджери, з ким я була знайома ще з мого продюсерства. Величезна подяка кожному і кожній із них, що пояснювали, допомагали, наставляли.
У нас дуже велика філія, багато приміщень, будівель, майна. Хотілося покращити, змінити, пофарбувати, перепланувати, щоб усе було естетично й красиво, але при цьому функціонально. Заходиш на філію — так, треба поміняти двері, поставити піддашок, квіти посадити, зробити ямковий ремонт, меблі поміняти. Наш кореспондентський пункт у Кривому Розі поділився з нами меблями, і ми функціонально облаштували ньюзрум. У нас дійсно дуже велике господарство і ми не завжди можемо найняти людей виконувати певну роботу. Іноді — не вистачає фінансування, іноді наймати підрядників нерентабельно та довго (а мені ж хочеться тут і зараз), тому робимо самі. І величезна подяка всій чоловічій частині колективу, що безвідмовно допомагають реалізовувати всі мої ідеї. Я дійсно кайфую від того, що ми все робимо гуртом.
От якось так у мене відбувався перехід від творчої роботи до фінансово-господарської. Перший рік роботи на посаді тимчасової виконувачки обов’язків менеджера філії я сама себе називала не т.в.о. менеджера, а менеджерським продюсером або продюсерським менеджером.
Команда «Суспільне Дніпро»
- Читайте також: Альона Наталуха, «Суспільне Запоріжжя»: «Я прокидаюся — а мама сидить наді мною і плаче: “Ти ж більше туди не поїдеш?”»
— Який відбиток на роботу команди наклали постійні обстріли й пов’язані з цим блекаути? Як у зв’язку з цим організовуєте роботу?
— Що стосується блекаутів, то це був для нас великий виклик. Саме липневі блекаути 2024 року. На філії інколи не було світла по дев’ять годин. Але у нас є два генератори, у кореспондентському пункті є генератор. Ми налагодили систему, зробили розводку, чітко випрацювали алгоритми роботи під час блекаутів. Тим, хто працює дистанційно, передали великі пауербанки для ноутбуків та екофлоу. Ті, хто в місті, — як тільки вимикалося світло вдома, одразу їхали на філію. Ми максимально зробили все так, щоб люди могли працювати, а робочі процеси не зупинялися.
Довго сперечалися з ОВА, з місцевим ДТЕКом, але нам так і не вдалося отримати для філії статус критичної інфраструктури, щоб нас перестали вимикати. Блекаути влітку — це одна історія, а ось узимку — питання ставало просто критично. Адже на території філії розміщується котельня, вона опалює всі навколишні будинки й філію, і живиться вона також від нас. Відповідно, коли вимикається світло — вимикається й котельня, вимикається тепло в усіх будівлях навколо. Слава Богу, пережили цей період. Були чіткі, стабільні графіки відімкнень, ми знали точно, коли вимкнуть, коли увімкнуть електроенергію, і вже пристосовувалися під ці графіки. Плюс тепліше одягалися, ходили з термосами. Ситуація з відімкненнями й статусом критичної інфраструктури — це особистий біль і мій, і головного редактора. Ми вдвох намагалися це зробити, адже в правовому полі ми маємо бути критичною інфраструктурою, але поки питання не закрите.
Щодо «прильотів» ми вже випрацювали певний алгоритм роботи. Ми дуже швидко з цим розібралися, всі чітко знаємо, як ми працюємо, організовані чергування журналістів, операторів, водіїв тощо. Були нюанси з обласною владою з приводу що можна знімати, а що ні. Це не лише наша проблема, це проблема всіх медіа Дніпропетровщини. Були заборони або затримки у дозволах на зйомку цивільних об’єктів у перші хвилини після «прильотів». Аргументували роботою «певних служб», що ніби журналісти заважатимуть збирати докази. Навіть лунали погрози позбавити акредитації ЗСУ — це не наш випадок, але було і таке… Але ми, як й інші медіа, вже більш як три років живемо в умовах повномасштабного вторгнення, знаємо правила роботи на місцях «прильотів». Ми знаємо свої права, свої обов’язки та діємо винятково за законом.
Щодо загальноемоційного стану команди — ми тримаємося. Є виснаження, відчувається вже втома, внаслідок атак зазнавали пошкоджень оселі співробітників філії: у вересні 2023-го постраждала будівля кореспондентського пункту в Кривому Розі, у вересні вже 2024 року — основна будівля в Дніпрі, в жовтні минулого року постраждав будинок, у якому живе наша фахівчиня групи диджиталу, через атаки вже кілька разів уламками пошкодило будинок нашої провідної бухгалтерки. Але ми тримаємося, підбадьорюємо один одного. Це все одно неможливо порівняти з тим, що переживають, у яких умовах живуть і яку ціну платять дівчата та хлопці (зокрема і наші колеги), які боронять нашу землю від росіян. 16 березня, захищаючи нас, загинув наш колега, відеограф, Кирило Полікевич. Він віддав життя, захищаючи нас. Тому нам немає на що скаржитися! Лише висловити подяку йому й іншим воїнам, які загинули, захищаючи нас і наших близьких!
Робота кипить. Катерина Лисюк і співробітники Дніпровської філії
— Дніпропетровщина — один із регіонів, де розбудовується гіперлокальна мережа Суспільного. Які плани на цей рік?
— Гіперлокальна мережа на Дніпропетровщині існує з 2023 року. Розбудова відбувалася в момент переформатування роботи Дніпровської філії. Нова т.в.о. менеджера філії, новий головний редактор, і тут ще — розширення гіперлокальної мережі. Якби не повномасштабка, на Миколаївщині планувався розвиток гіперлокальної мережі у 2022 році. Як продюсерка, за ті два з половиною місяці до війни, встигла підготуватися до процесів розбудови гіперлокальної мережі саме для Миколаївщини. Тому коли у 2023-му оголосили про її розбудову на Дніпропетровщині, переформатувала напрацювання під нову область. Участь у такому масштабному всеукраїнському проєкті — це новий крутий досвід. Були різні моменти, але загалом це було цікаво. Коли ми командою їздили по всіх населених пунктах області, я ще й Дніпропетровщину подивилася, познайомилася з цікавими людьми.
З січня 2024 року ми взяли на роботу в штат трьох журналістів гіперлокальної мережі, які пройшли відбір. Коли вони з’їхалися у Дніпро, ми нарешті познайомилися особисто, показали їм філію, проговорили специфіку роботи тощо. І відпустили, так би мовити, у вільне плавання, але під пильним поглядом головного редактора:). За рік у нас трохи помінявся склад мережі, але ми залишилися в добрих стосунках із тими гіперлокальними журналістами, які вже не є частиною команди «Суспільне Дніпро». В планах на цей рік — максимально розширити свою мережу гіперлокальних кореспондентів у громадах Дніпропетровщини. Тішить, що люди знають про Суспільне, цікавляться нашою роботою і мають бажання стати частиною команди «Суспільне Дніпро». А для мене як для фанатки Суспільного це неабияка приємність. Тож ми в процесі.
Під час поїздок Дніпропетровщиною у пошуках гіперлокальних кореспондентів Суспільного
— Переглядаючи вашу фейсбук-сторінку, побачила, що ви періодично їздите в гості до інших філій Суспільного або вони приїжджають до вас. Як була започаткована ця традиція?
— Усе почалося з тренінгу з домедичної допомоги, який організувала Академія Суспільного мовника в Одесі. Для мене подібні тренінги є обов’язковими — з травня 2022-го я щороку відвідую подібні курси. Вважаю, що кожен медійник — журналіст чи оператор, бухгалтер або інженер — обов’язково мають знати, як допомогти собі чи людині поруч. З травня 2022-го я поклала в сумку турнікет, він завжди зі мною. Отож, наприкінці травня 2024 року планувався безпековий тренінг в Одесі. Ми з головним редактором і керівником групи діджиталу «Суспільне Дніпро» планували його відвідати. І в спілкуванні з моєю колежанкою — менеджеркою «Суспільне Запоріжжя» Маріанною Гурою — загітувала її та головну редакторку також приєднатися до нас і відвідати цей тренінг. Подали заявки, поїхали. Ці три дні, цей тренінг нас усіх дуже зблизив, ми здружилися, маємо спільні вподобання, одне з яких — подорожі. Ось такою групою ми їздимо по різних містах. Просто вирішуємо куди їхати — і їдемо. Всі завжди хочуть поїхати за кордон, в інші країни. Але ми майже не знаємо своєї рідної України, у нас стільки всього красивого! Приїжджаючи кудись, ми зустрічаємося з колегами, бо в кожній області є філія Суспільного, вони нам влаштовують прогулянки, розповідають про свої міста те, що ні на яких екскурсіях не почуєш і не побачиш. Минулих вихідних їздили в Запоріжжя, класно провели час. Скоро плануємо поїхати в мій рідний Миколаїв.
Катерина Лисюк із колегами Запорізької філії Суспільного
— Скажіть, а не виникає бажання взяти в руки мікрофон і піти знімати сюжет?
— Інколи дуже сумую за зйомками, за журналістською роботою, адже від початку повномасштабки, попри посаду продюсера, я працювала в «полі». Це просто стає частиною тебе, це залишається всередині, воно в тобі живе. І я знаю: якщо колись не буде вільних журналістів, то я поїду на зйомку — чи з оператором, чи сама зніматиму на телефон. Мене це заспокоює і тішить, але поки такої нагоди не було. Мабуть, у цьому моя особиста конвергентність: і закупівлю провести, і з орендарями чи контрагентами домовитися, і сюжет або репортаж зробити, і великий проєкт спродюсувати.
- Читайте також: Михайло Сваричевський, Суспільне Херсон: Страшно отримувати несподівані дзвінки, раптом із кимось щось сталося
— Яке значення мають цьогорічні нагороди премії «Суспільний код»?
— Це була моя велика мрія — отримати персональну нагороду в номінації на «Суспільному коді». І вона збулася! «Суспільне Дніпро» загалом здобуло три нагороди: дві персональні (я — в номінації «Впевненість» і підномінації «Зараз все буде» та керівник групи диджиталу Артем Цегельник — у номінації «Якість» і підномінації «Watch dog якості») й одну нагороду в номінації «Регіональний проєкт» здобув наш цикл сюжетів про відновлення екосистеми на території колишнього Каховського водосховища з екологом Вадимом Манюком (авторка — Поліна Паламарчук). І це з урахуванням того, що нашими конкурентами були дуже круті люди й дуже сильні проєкти. Голосують усі співробітники компанії. Тому отримати таку нагороду — це показник того, що твою роботу бачать і цінують. Це дійсно дуже тішить! Але наші нагороди — це не тільки про мене, Артема чи Поліну, це про нашу філію загалом. Дніпро починає бути видимим на нашій «внутрішній» мапі філій Суспільного. До речі, з приходом нових людей у команду наші рейтинги кардинально стрибнули вгору. Зокрема, середньомісячна кількість переглядів наших матеріалів у ютубі у 2024 році збільшилася на 746%. І це дуже круто! А перемоги на «Суспільному коді» — це ще кілька перлинок у мішечок здобутків «Суспільне Дніпро». Це неймовірно надихає!
Команда «Суспільне Дніпро» разом не лише на роботі, а й на відпочинку
— Чим найбільше пишаєтесь у роботі? Що є вашою гордістю?
— Я радію, що завдяки роботі, я познайомилася з величезною кількістю класних людей. Тішуся, що тепер маю друзів-колег не тільки в рідному Миколаєві, а й у багатьох містах України. А найбільше пишаюся моїм колективом, нашою командою. Ми всі різні: за віком, темпераментом, поглядами та вподобаннями, але ми згуртовані, об’єднані, дружні, мегакруті та мегакласні. Я це відчуваю і бачу кожного дня. Кожен іноді робить неможливе задля досягнення спільної мети. І я пишаюся кожним і кожною та дякую всій команді за роботу, щирість та дружбу.
Фото з особистого архіву Катерини Лисюк
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F81%2F5b431625a071e52e570dd691d8fe1c8a.jpg)

