Террі: Я буду спустошений, якщо це станеться за мого життя

"В нашому захисті було ніби три рівні безпеки, – згадує колишній капітан Челсі Джон Террі, усміхаючись від задоволення. – Якщо уявити будинок, то Клод Макелеле стояв би біля воріт, Рікардо Карвалью та я – у саду, а Петр Чех – біля дверей. Як вони хотіли нам забити?"

Террі із приємними спогадами розповідає про сезон-2004/05, коли Челсі встановив, мабуть, один із найскладніших для повторення рекордів Прем'єр-ліги – всього 15 пропущених голів за 38 турів чемпіонату. Той сезон команда Жозе Моурінью завершила з впевненою перемогою в чемпіонаті.

За всю історію англійського футболу лише Престон Норт Енд у сезоні-1888/89 мав такий самий показник, але тоді у найвищому дивізіоні було лише 22 матчі.

Відтоді жодній команді не вдалося навіть наблизитися до цього досягнення. Найкращі шанс хоча б повторити цей успіх мав сам Челсі в наступному сезоні, Манчестер Юнайтед (2007/08) і Ліверпуль (2018/19), які пропустили по 22 м’ячі за 38 турів. Навіть хвалені оборони нинішніх Ліверпуля та Арсенала ще до Різдва втратили шанс покращити цей рекорд.

Не дивно, що Террі вважає сезон-2004/05 одним із найважливіших досягнень у своїй кар'єрі та в історії Челсі.

"Це один із наших найбільших успіхів", – визнає він. – Я ставлюся до цього так само, як Френк Лемпард до своїх голів за Челсі, завдяки яким він став найкращим бомбардиром клубу (211 м'ячів). Він дуже пишається цим рекордом, а ми, захисники, цінуємо "сухі" матчі, ті ігри, де ти набираєш три очки завдяки вдалому підкату чи моменту, коли пожертвував собою більше за інших і отримав заслужену нагороду. Я дуже пишаюся цим".

Рікардо Карвалью, якого Челсі придбав у Порту за 20 мільйонів фунтів влітку 2004 року, став ключовим партнером Террі в центрі оборони. З нагоди 20-річчя того легендарного сезону він теж із теплом згадує ті події.

"Ніхто навіть не наблизився до того, що ми зробили, – каже Карвалью. – Відтоді минуло багато років, а рекорд досі належить нам. Я виріс у Португалії, і перехід у Прем'єр-лігу став великим викликом. В Челсі я виріс і як футболіст, і як людина. Це були найкращі роки моєї кар'єри. Як команда, ми були дуже незручними для суперників. У нас були класні гравці, але головне – ми були компактними. Проти нас було важко грати та забивати – це і стало нашою головною силою".

І варто пам’ятати, що це була епоха Прем'єр-ліги з Тьєррі Анрі, Вейном Руні, Кріштіану Роналду та іншими топовими нападниками. Розмовляючи з цими двома легендарними центрбеками, краще розумієш, чому той Челсі був настільки непрохідним у захисті.

Почати варто з методів Жозе Моурінью. Він лише дебютував у Прем'єр-лізі, очоливши Челсі в червні 2004 року, всього через тиждень після перемоги в Лізі чемпіонів із Порту. Але йому не знадобилося багато часу, щоб донести свої ідеї до команди.

Його улюбленою схемою була 4-3-3, у якій Клод Макелеле виконував роль опорного півзахисника, що страхував оборону, а вінгери активно поверталися в захист, коли команда втрачала м’яч.

Челсі розпочав той сезон із семи "сухих" матчів у восьми турах. Першим, хто зміг забити їм, став нападник Саутгемптона Джеймс Бітті – щоправда, його гол не врятував команду від поразки 1:2 на Стемфорд Брідж. У середині жовтня єдиної поразки в тому чемпіонаті Челсі зазнав від Манчестер Сіті – Ніколя Анелька, який пізніше приєднається до лондонців у 2008-му, реалізував пенальті.

За весь сезон команда Моурінью пропустила більше одного гола лише в двох матчах – 2:2 з Болтоном на своєму полі у листопаді та 2:2 з Арсеналом на виїзді у грудні.

Джон Террі, вихованець академії Челсі, пробився до основного складу ще за часів Джанлуки Віаллі (1998-2000), а під керівництвом Клаудіо Раньєрі (2000-04) став основним гравцем. Мало хто може краще розповісти про вплив, який справив на клуб Жозе Моурінью.

"Моурінью зробив величезну різницю, – згадує Террі. – Він повторював нам щодня, що не пропустити гол – це надзвичайно важливо. Коли ми грали міні-матчі 5 на 5 на тренуваннях, раніше вони завершувались з рахунком 5:4 або 5:2. Але з приходом Моурінью такі ігри закінчувалися 0:0 або 1:0. Якщо було 0:0 і ми погоджувалися зіграти ще 10 хвилин, голів усе одно не було. Це перетворилося на мистецтво. Гравці кидалися під м'яч, рівень з кожним разом зростав, і всі намагалися вразити тренера. Він сам керував цими заняттями, і вони були дуже важливими.

Під час матчів він теж не давав нам розслабитися, йому ніколи нічого не було достатньо. Навіть якщо до перерви рахунок був 0:0, він знаходив, за що нас розкритикувати. А якщо ми вели 3:0, ти заходиш у роздягальню, думаючи: "Зараз буде спокійно", а він просто виходить із себе – кричить на мене, на інших захисників чи ще на когось. І ти стоїш та думаєш: "Блін, звідки це взялося?" Але це змушувало всіх тримати концентрацію, нагадувало, що матч ще не закінчений".

Такий стиль роботи не здивував Рікардо Карвалью, який провів під керівництвом Моурінью два сезони в Порту та виграв за цей час п’ять трофеїв, включно з несподіваною перемогою в Лізі чемпіонів.

"Так, Жозе заслуговує на величезну повагу за все це, – додає Карвалью. – Можливо, комусь не подобався наш стиль гри, але коли ти постійно виграєш, треба слідувати за тренером, тому що він мав рацію. Я хотів більше грати з м’ячем, але, зрештою, я був захисником і мав передусім оборонятися.

Якщо я занадто далеко йшов з м’ячем, мене одразу сварили. Через це я мав кілька проблем – спершу з тренером… але мені потрібно було знайти свою гру, інакше я б не став тим футболістом, яким був. Пам’ятаю, навіть Джон (Террі) іноді кричав на мене, щоб я залишався на своїй позиції! У команді, повній розумних і талановитих гравців, у кожного була своя роль. Ми чітко знали, що робити на полі. Згодом я й сам почав розуміти, коли заходжу занадто далеко.

Чи засмучувалися ми, якщо пропускали гол? Все залежало від того, як це впливало на результат. Якщо це був нічийний чи програний матч – тоді так, це було важко прийняти, особливо з Моурінью. Він був нестерпним у такі моменти! Він чітко давав зрозуміти, що так не може тривати, і ти мав дати правильну відповідь у наступному матчі. Коли борешся за титул, не можна дозволяти собі багато нічиїх або поразок".

"Я добре пам’ятаю, як Челсі пропустив двічі від Арсенала (у перші пів години на Гайбері), і Жозе був дуже засмучений. Але проти "канонирів" було важко грати. Вони швидко доставляли м’яч до нападників, а Тьєррі Анрі, який оформив дубль, був неймовірним. Ми не звикли пропускати двічі за матч, та ще й один із голів прийшов після швидко розіграного штрафного. Це засіло в голові на кілька днів, але стало нагадуванням, що потрібно бути більш зосередженими".

Прихід у 2003 році нового власника-мільярдера дав Челсі фінансові можливості для підписання топових гравців, які стали ключовими для команди Моурінью. Разом із Карвалью, Чехом і Макелеле, гроші  допомогли залучити правого захисника Паулу Феррейру, вінгерів Дем’єна Даффа, Ар’єна Роббена і Джо Коула, а також нападника Дідьє Дрогба.

Але фундамент успішної команди сезону-2004/05 був закладений ще до його приходу. Террі та Лемпард вже були в клубі, як і захисник Вільям Галлас та форвард Ейдур Гудйонсен. Допомагали основним виконавцям і такі талановиті гравці, як Тьягу, Глен Джонсон, Жеремі, Вейн Брідж і Роберт Гут.

"Коли навколо стільки класних гравців, рівень просто не міг не рости, – продовжує Террі. – Чех відіграв у цьому величезну роль. Коли він приєднався (з Ренна за 7 мільйонів фунтів улітку 2004 року), хлопці просто не могли його пробити на тренуваннях. Він показував фантастичну гру день у день, і це дало нам неймовірний фундамент. Він чудово контролював повітря, а ще був спокійним з м’ячем у ногах.

Сьогодні я бачу, як багато команд навмисно створюють собі проблеми, розігруючи м’яч у власному штрафному. Але у нас був воротар, який брав на себе відповідальність і казав: "Ні, ми цього не робимо. Всі піднімаються вище".

Так само, якщо Петер ставив м’яч на землю і шукав мене або Рікардо, а я бачив, що Анрі готовий йти в пресинг, я міг сказати: "Ні. Жодного шансу!" Ми знали, що краще зіграти через довгий пас і використати нашого великого форварда, Дрогба. А вже на чужій половині починати комбінаційну гру".

Правіше в обороні грали Паулу Феррейра та Карвалью, які ще з Порту чудово знали гру одне одного. А Террі та Галлас вже кілька років грали разом і мали чудове порозуміння.

Террі сміється: "Нас було четверо – і, за винятком періодичних рейдів Рікардо вперед, ми всі чітко знали свої завдання. Ніхто не переходив центр поля. У сучасному футболі крайні захисники активно підключаються до атак або зміщуються в центр, але у нас цього не було. У нас була дуже надійна лінія оборони, перед якою грав один із найкращих опорників в історії – Клод Макелеле. А за спиною – воротар світового рівня. Якщо говорити про ідеальну структуру для захисту, то краще за це, мабуть, не буває.

При цьому ми мали серйозну силу в атаці: Дрогба, Лемпард, Ейдур, Коул, Дафф і Роббен. Якщо ми забивали швидкий гол – а ми часто це робили – то просто перекривали супернику кисень: контролювали м’яч, змушували нервувати, і вони втрачали віру у свої шанси. Багато команд ще до фінального свистка розуміли, що програють".

Для багатьох уболівальників Челсі пара центрбеків Террі – Карвалью є найкращою в історії клубу. Водночас прихід Карвалью змінив ще одну сильну зв’язку – Террі та Галлас, адже Моурінью вирішив використовувати француза як лівого захисника.

"Я досі про це думаю, – зізнається Карвалью. – Востаннє, коли бачив Вільяма, ми це обговорювали. Для мене він завжди залишався центрбеком, але він сказав: "Ріккі, ти помиляєшся. Я любив грати зліва, тому що міг підключатися в атаку і зміщуватися під праву ногу".

З Джоном у нас з самого початку була відмінна хімія на полі. Спочатку я не дуже добре говорив англійською, але це не мало значення. Він був ідеальним партнером – я міг грати поруч із ним із заплющеними очима, бо знав, що він зробить. Ми навіть не потребували слів, просто відчували один одного".

"Він любив першим йти у відбір, а я намагався його страхувати", – згадує Карвалью. – "Я допомагав йому, а він знав, що я вмію працювати з м’ячем і можу підстрахувати флангових захисників. Ми чудово доповнювали одне одного, і навпаки. Це складно пояснити словами. Я не можу точно сказати, як це працювало, але це було ідеально".

Террі також вважає, що Дрогба заслуговує на особливу похвалу за свою роботу в обороні під час стандартів. "Дідьє був просто величезним", – наполягає він. – "Багато команд мали потужних гравців, наприклад Болтон, і дуже добре грали на стандартах. Те, що Дідьє повертався назад і допомагав захищатися, теж було частиною нашого успіху. У нас вистачало футболістів, які хотіли вигризати кожен м’яч, брати відповідальність за свою зону. Усі приймали цю модель гри, тому що наш тренер цього вимагав".

Чи зможе хтось коли-небудь перевершити рекорд Челсі, який у сезоні-2004/05 пропустив лише 15 голів за весь чемпіонат? Карвалью впевнений, що рано чи пізно це станеться. Террі ж не вірить, що це можливо найближчим часом, хоча й шкодує, що команда не встановила ще більш недосяжний показник.

"Я згадую, як ми пропускали від Саутгемптона (по голу вдома та на виїзді) і думаю: рекорд міг би бути ще кращим – 9 або 10 пропущених", – зітхає Террі, якому зараз 44 роки. – "Минуло вже більше шести років після завершення моєї кар’єри, але мене це досі трохи злить – ми могли пропустити ще менше.

Але відверто кажучи, не бачу, щоб цей рекорд може бути побитий. Принаймні не за мого життя. І якщо це колись станеться – я буду спустошений".

The Athletic