"Лізу вбили, а я помираю разом з нею": інтерв'ю з мамою 4-річної дівчинки, яку вбила Росія
"Лізу вбили, а я помираю разом з нею": інтерв'ю з мамою 4-річної дівчинки, яку вбила Росія

"Лізу вбили, а я помираю разом з нею": інтерв'ю з мамою 4-річної дівчинки, яку вбила Росія

"Ти ще молода, народиш собі нову дитину", "в тебе усе життя попереду", "візьми дитину з дитбудинку, сиріт так багато...".

Ірина Дмитрієва чує це ледь не кожного дня. Люди, співчуваючи, ранять її серце все більше. І кожного разу, коли рана ніби трохи затягується, – її наново розрізають такими словами.

4-річна Ліза загинула 14 липня 2022 року у Вінниці, її вбила російська ракета. Відтоді життя її мами Ірини поділилося на "до" і "після", а єдиною розрадою, яка додає сил жити далі, є сни з донькою.

У памʼять про людей, яких вбила Росія, 24 Канал запускає проєкт "Життя після втрати". Ми розповідатимемо про біль людей, які втратили найдорожчих. Історію Ірини Дмитрієвої – читайте далі у матеріалі.

"Після прийняття діагнозу донечки прийшла величезна любов"

Ірина з чоловіком планували вагітність. Ліза була найбажанішою дитиною. Ще під час вагітності пара дізналась, що їхня дитина буде особливою. Вони не знали, який саме діагноз у доньки, але вирішили народжувати.

Усе, що чули, – це постійні залякування лікарів про те, що їхня дитина буде недієздатною. Під час одного з візитів у лікарню вагітна Ірина вже не змогла це слухати. Вона різко відповіла медикам, що її дитина народиться і буде найулюбленішою, який би діагноз у неї не був.

Ми любили цю дитину, я вже відчувала її рухи, по-іншому бути не могло,
– запевнила Ірина.

Коли після народження батьки дізнались, що у дитини синдром Дауна, спочатку їм було дуже боляче. Пара наполегливо дізнавалась з усіх джерел про те, що чекає на їхню дитину, яким буде її життя.

"Коли ми вже дізнались детальніше, що це за особливість, я повністю її прийняла. Після прийняття прийшла просто велика любов. Я не розуміла, чому суспільство має ховати цих людей", – пояснила мама дівчинки.


Ірина Дмитрієва і Ліза / Фото з сімейного архіву

У мережі писали страшні речі, мовляв, діти з синдромом Дауна нічого не можуть і не вміють. Ірина з Лізою довели, що це не так. Жінка одна з перших створила блог мами особливої дитини, у ньому показувала їхнє звичайне життя.

"Я дуже хотіла показати суспільству: "Ось, дивіться, в мене особлива дитина, не потрібно боятись. Вони такі ж, як усі, треба просто більше розвитку", – пояснила жінка.

Такою була ціль блогу. Однак 14 липня 2022 року усе змінилось кардинально.

Страшний сон напередодні трагедії

За кілька днів до трагедії Ірині снилось поховання Лізи. Жінка дуже сильно плакала, коли прокинулась. Тоді вона подумала: "Ні, це був жахливий сон і якщо це станеться, то я просто не виживу".

"У сні лише я була вдягнута у білому, а всі люди навколо були у чорному. Я просто стояла над коричневою труною Лізи й постійно казала: "Не йди, не йди, не йди…". Я прокинулась і подумала, що немає "прямих" снів, так не буває", – розповіла Ірина.

Вона була впевнена, що її мозок генерує найстрашніші сценарії лише через стрес. Постійні обстріли, хвилювання та влучання у сусідній будинок у Києві, де тоді жила сім'я, – усе це дуже сильно лякало Ірину.

Через хвилювання за життя доньки та своє Ірина вирішила, що вони житимуть у Вінниці, там спокійніше. Вони думали просто перечекати, як і сотні інших сімей.


Фотосесія мами з донькою відбулась за тиждень до трагедії / Фото з сімейного архіву

"Моя дитина мертва, я закричала": день трагедії

Зранку 14 липня 2022 року Ірина одягнула свій новий білосніжний костюм та білі кросівки. Вона була у білому, як і в страшному сні. Лізу також одягнула у білий костюм і джинсову курточку. Вони прямували до логопеда, якого відвідували 4 рази на тиждень. Ірина мріяла, щоб Ліза впевнено говорила реченнями, тому вони наполегливо цим займались.

Після заняття мама з донькою планували їхати у центр, щоб зустрітися з бабусею та побути разом. День був розпланований.

Ірина з Лізою вже поверталися з заняття. Зазвичай від логопеда до своєї зупинки вони йшли приблизно 40 – 60 хвилин, хоча насправді можна дійти за 10 хвилин. Річ у тім, що Ліза була дуже активною.

Вона завжди усюди бігала, ми заходили в кафе... Ліза любила кав'ярні, я брала їй какао, смузі. Вона обожнювала квіти, дорогою вона підбігала до квіточок, зривала їх, нюхала,
– сказала Ірина.

Однак саме у той день, 14 липня, Ліза не хотіла нічого. Пропозицію піти в кав'ярню вона не підтримала. Бігати та стрибати дитина також не хотіла, це було дуже нетипово для неї.

Тоді Ірина, здивувавшись, просто посадила Лізу у візочок і вони поїхали до зупинки. Дівчинка протягом усієї дороги не промовила ні слова. Вона просто тихо їхала. Відтак вони за 10 хвилин вже дійшли до того трагічного місця. І саме у цю секунду усе сталося.

"Я почула дуже великий гул, нереальний. Ми разом з Лізою підіймаємо голову вгору і бачимо величезну ракету над нами. Я її бачила, як свою руку", – пригадала жінка.

Усе відбувалось дуже швидко. Ірина нахилилась над Лізою, повернула її спиною і міцно обійняла. Тоді у її голові промайнуло: "Якщо щось летітиме – то мені у спину".

Ірина почула лише перший вибух, далі її оглушило. Земля тремтіла неймовірно, але вони не впали. Ірина встояла, обіймаючи Лізу. Усе було у чорному диму.

"Я подивилась на Лізу, але я не зрозуміла, що вона мертва. Я хотіла її витягнути з візочка, але у мене не вистачило сил, щоб натиснути на кнопку ременів безпеки. Болю ще тоді я не відчувала взагалі", – розповіла Ірина.

Вона побачила за кілька метрів чоловіка, який сидить і тримається за голову. Підбігла до нього і попросила, щоб він допоміг витягнути дитину з візочка. Коли чоловік підбіг до Лізи, тоді сказав: "Вибачте, я не можу".

Я взагалі не розуміла, як він міг мені відмовити. Я не усвідомлювала, що Ліза мертва. Пізніше я сіла біля Лізи. Я вже усе побачила. Пам'ять стирає найжахливіші моменти, але я це все бачила. Я побачила, що Ліза поранена, що моєї дитини немає. Моя дитина не дихає. Я почала кричати,
– пригадала Ірина.

Після цього жінка почала відчувати біль. Вона зрозуміла, що задихається і не може встати. Ірина ще змогла відповісти на дзвінок мами, яка кричала у трубку та запитувала, де вони. Тоді дзвінок від колишнього чоловіка, якому жінка сказала: "Лізу вбили, а я помираю разом з нею". Далі говорити вона вже не змогла.

"Я побачила, що у мене з живота фонтаном ллється кров на асфальт. Я думала, що це вже все, мої останні хвилини, тому що я вже не могла. Весь мій білий комбінезон став червоним від крові", – сказала Ірина.

Дим розвіювався, люди почали надавати їй першу допомогу. Усе, що жінка могла у цей момент, – показувала пальцем у сторону Лізи.

Я пам'ятаю, як якийсь чоловік сказав: "Накрийте чимось дитину, це дуже жахливо",
– додала вона.

Ірина пам'ятає усе до моменту, поки їй не вдягнули кисневу маску.

"Ліза сама у сні сказала мені, що померла"

Жінка прокинулась у реанімації, а поруч було дуже багато лікарів. На стіні висів годинник, була нібито 19:30. Тоді Ірина вже не пам'ятала нічого.

Вона постійно питала, де Ліза, а їй брехали – у дитячій лікарні. Ірина просила подзвонити доньці, а їй обіцяли, що зроблять це завтра. Так тривало постійно, лікарі відтягували час, щоб сказати Ірині правду. Тоді її серце цього могло не витримати.

Жінка засинала, а тоді прокидалась і знову питала, що сталось. Вона запитувала, чи потрапила в аварію, адже не пам'ятала абсолютно нічого.

Через деякий час донька сама розповіла Ірині про події.

"Я не спала, я просто закрила очі на хвилину і побачила образ Лізи. Вона з'явилась у білій пишній сукні, а над головою був німб. Я кажу: "Ліза…". Саме Ліза тоді мені розповіла. Вона сказала: "Мамо, я знала, що так станеться", – пригадала Ірина.

І саме Лізі жінка завдячує, що змогла взяти себе в руки. Тільки завдяки Лізі вона продовжила жити.

Я казала, що як тільки я вийду з лікарні – не житиму, бо не хочу. Вона мені пояснила, що якщо я з собою щось зроблю, тоді ми ніколи не побачимось. Вона сказала, що ми зустрінемось обов'язково потім, але мені потрібно дожити свій час,
– пояснила вона.

Що цікаво, Ліза у сні говорила реченнями, це дуже здивувало її маму. Але дівчинка просто сказала їй: "Ти ж так про це мріяла".

Наприкінці розмови Ірина просила, щоб донька не йшла. Ліза почала втікати, а між ними будувались білі стіни. Ірина тільки чула ехо і сміх.

"Я відкрила очі й бачу, що багато лікарів на мене дивляться. Я кажу їм: "Ліза померла, Ліза померла…". В мене почалась істерика, я виривала усі катетери й мені ввели заспокійливе", – пригадала Ірина.

Пізніше лікарі допитували її, хто з персоналу чи відвідувачів сказав про смерть доньки. Медики не вірили у сон.

Ірина кожен день просила лікаря, щоб її відпустили на поховання доньки. Медики пояснювали, що вона прикута до ліжка, це неможливо. Ба більше, Ірині навіть не говорили, у який день відбудеться поховання, але вона сама це зрозуміла.

Ліза дуже любила пісню "Ой у лузі червона калина", вони постійно танцювали під неї. У день похорону Ірина почула, як скрипка грає цю мелодію.

"Я побачила, як її світлий образ лежить, а її накривають простирадлом. Я зрозуміла, що цей день настав. Я довго не могла себе вибачити, що не змогла прийти попрощатись з нею", – пригадала жінка.

Вперше вона поїхала на могилу доньки через місяць, коли її виписали з лікарні. Тепер приходить до доньки кожної неділі.

"Я не приймаю, що її більше немає"

Перші кілька місяців Ірина пам'ятає лише уривками. Вона жила сама 7 місяців в Австрії, коли лікувалась. Ірина відправила маму додому, адже не могла бачити її сумною. Її сльози підтверджували ще більший біль Ірини.

Після багатьох розмов з психологами та психіатрами Ірина зрозуміла, що біль у неї тепер назавжди, але вона навчилась з ним жити. Їй легше, коли по усій квартирі є фотографії Лізи.

Якби це все забрати – я б тоді відчула, що у мене забрали велику частину життя і мене намагаються зламати. Я не приймаю, що її немає. Я просто змирилась, що у мене така доля, у мене відібрали дитину, зруйнували моє життя. Я знаю, що це сталося, я бачила це на власні очі, але повного прийняття немає,
– пояснила вона.

Тільки після 2 років жінка почала повноцінно працювати. Усе, що їй додає сил жити, – сни з Лізою, які трапляються кожні 2 – 3 місяці. Ірина сприймає сни з донькою як знак, що вона все робить правильно, Ліза її підтримує, а тому жінка може рухатись далі.

У снах мама з донькою гуляють, обіймаються, Ірина тримає Лізу на руках, а донька їй каже, що сильно любить. Ліза у сні бігає, посміхається. Коли жінка вранці просинається – почувається дуже щасливою. Водночас і сумує, бо це лише сон, а її реальність інша.


Ліза показала Ірині, що таке величезна чиста любов / Фото з сімейного архіву

Дивитись на інших дітей Ірині не боляче. Вона розуміє, що ці діти – не Ліза. Її донька була для неї ідеалом.

"Я пам'ятаю, як ще до трагедії ми сиділи на кухні у мами й тоді я сказала: "Ну як я народила такого ангела? Подивись, це ангел. Вона неземна". Вона єдина людина у світі, яка давала мені таку чисту любов. Я не пам'ятаю 29 років свого життя "до", але чітко пам'ятаю 4 роки й 5 місяців, які я прожила з нею", – запевнила жінка.

"Через 1,5 року прийшла найбільша хвиля хейту"

Перші кілька місяців Ірині усі співчували, але згодом жінка була шокована словами у свій бік.

"Через 1,5 року я почала жити далі, фарбуватись, виходити у світ – тоді почалась найбільша хвиля хейту. Люди писали мені: "Я за тебе молилась, я за тебе хвилювалась, а ти живеш далі…" і матюки. Мене називали с*кою, надсилали мені фото з поховання Лізи, з дня трагедії. Мені казали, що я не заслуговую на життя далі, бо мою дитину вбили", – розповіла Ірина.

Негативні та образливі коментарі з'являються і досі під кожним новим дописом, але Ірині все одно.

Мене зараз неможливо пробити, бо найбільший жах в моєму житті вже стався. Якщо я пережила такий жах, все інше – пилюка,
– запевнила вона.

Попри це, вона хоче, аби суспільство навчилось правильно співчувати та розуміти людей, які переживають втрату. Ледь не щодня вона чує фразу: "Ти ще молода, ще народиш дитину, візьми собі дитину з дитбудинку...". І кожен раз ці слова вбиваються ножем у серце, бо такої ж Лізи – не існує. Її дитину не заміниш ніким.

"Це те саме, що відрізати ногу, тобі поставлять протез і скажуть: "Забудь, нічого не сталось". У співчутті достатньо слів: "Обіймаю, я з тобою, я тебе підтримую". Все", – сказала жінка.


4-річна Ліза загинула у Вінниці 14 липня 2022 року / Фото з сімейного архіву

Батькам, які втратили найдорожче

Ірина Дмитрієва: "Що б я не казала батькам, які втратили дитину, – їхній біль сильніший за мої слова. Вам легше від того, що ви кудись їдете – їдьте. Вам легше працювати – працюйте. Вам легше закритись і пережити – робіть так.

Я хочу звернутись до рідних цих людей. Не треба думати, що якщо ви поруч – цього достатньо. Людям потрібна професійна допомога психолога або психіатра. У мене було дуже багато спроб самогубства, але в останній момент я це зупиняла. Але є люди, які не зупиняють це.

Все одно кожна людина помре, ніхто ще не залишився жити вічно. Настане час, коли я помру й обов'язково буду зі своєю дитиною. Життя вже не буде таким, як було до трагедії. Але нам дали шанс іти далі, тому ми маємо прожити свій залишок".

Теги по теме
Винница Статьи Дети и несовершеннолетние
Источник материала
loader
loader