Місяць без новин

Раніше я обожнював новини, прямо плавав у них. Доля не закинула мене в журналістику, хіба пару разів за життя писав колонки. Зате читати я їх любив до нестями.

Зараз розумію, що це було не просто хобі, це був спосіб триматися в курсі, поки світ летить шкереберть. Дайджести я тоді зневажав. Вибачте, фанати цього формату. Мені здавалося, що справжній поціновувач новин сам собі в голові складає картину дня. Ти ж усе бачиш, усе знаєш. То навіщо тобі хтось чужий буде переказувати? Це як слухати спойлери до фільму, який ти щойно подивився.

Я пишався тим, що тримаю руку на пульсі, і вважав це мало не своїм обов’язком. Підходив до справи власного інформування як до того, де без знань мене всліпу використають інші. І, мабуть, для мирного часу це було дійсно адекватне рішення. Буду радий колись до нього повернутись, коли буде змога.

Проте зараз війна. Скажімо так, вільного часу стало менше, ще й новини зіпсувались. Не в тому плані, що вони дуже погані. Яка війна, такі й новини. Зіпсувалось те, що в цих новинах було як зміст. Тож цього року я наважився спробувати. І влаштував собі місяць без новин. Ото хіба на перекурі щось почую.

Платон, але не Воронько.

Почав 1 березня. Текст дописую 3 квітня. І знаєте, що? Нічого не змінилося. Вза-га-лі. Служба йде своїм ходом, як і йшла. Офіцером не роблять, як і раніше не обіцяли. Сім’я на зв’язку, друзі інколи пишуть, усе так само. Ризики ті ж. Хіба одне змінилось: уперше за багато років я не псував собі нерви через кожну дурню, що спливає в мережі.

Я не чекав, поки чергова сенсація вибухне і згасне за кілька годин, поступившись іншій. І вперше за досить тривалий час відчув, що дихаю спокійніше. Ніби вимкнув радіо, яке весь час тріщить про кінець світу (а той ніяк не настане, от біда).

Хтось скаже: «Ти помиляєшся, так не можна». Добре, ваша правда. Як уже писав, рано чи пізно я повернусь до старої звички, коли будуть для цього відповідні обставини. Втім, навіть зараз готовий погодитися за однієї умови. Назвіть мені хоч одну максимально істеричну новину за цей рік, яка реально все змінила. Не ту, що забулася до вечора, а ту, що стала початком чогось великого. Я таких не пригадаю. Може, пропустив з поважної причини, то хоч підкажіть.

Чомусь із новинних стрічок волає суцільний шум, який розчиняється швидше за ранковий туман. Мені набридло ганятися за привидами. Коли у росіян з’являється новий розвідувальний дрон, я б із задоволенням почитав щось про нього. Корисно знати про те, що літає над тобою. Але в ЗМІ воєнного часу чомусь є що завгодно, крім війни.

Коли ж щастить побачити й стосовно війни певні роздуми, то замість толкових офіцерів ефір забивають усілякі експерти. Хоча я навіть не знаю, що вони можуть мені розповісти нового. І їхня компетенція залишається на совісті самих ЗМІ, тобто питання насправді ще те.

Особливо вишуканий привіт я надсилаю тим, хто досі всерйоз сприймає Світана та інших льотчиків-танкістів. Таке я слухати та читати точно відмовляюсь. Самі, без мене. До біса такий шум! Голосних звуків зараз вистачає і без цього. Думаю, ви зрозуміли, про що я.

Переконувати інших не збираюся. Звісно, це не панацея. Може, просто загрубів із часом. Коли товариша поранили, я відчував справжній біль. Коли за один тиждень не стало двох хороших друзів, біль був. Але від новин відчувається хіба роздратування. Тобто я не розучився рефлексувати зовсім, лише припинив це робити через далекі й роздуті приводи. Підстав для рефлексії навколо дуже багато і без цього.

Коли хтось гине, а комусь цікавий лише обвал на біржі, то клав я на такі біржі. Мені начхати на політиків, соціологів, підприємців, та хоч астронавтів, якщо вони не мають жодного стосунку до нашої війни. На чужі стартапи, які ніколи не торкнуться ні мене, ні України. І тим паче на паперові показники оборонки. Будь-якої та чиєї завгодно. Бо справжня оборонка не у звітах, а у кількості випущених снарядів та їхній якості. Це я вже зрозумів на практиці.

Бачив, як у нас рахували кожну міну, коли в росіян свій БК явно був без обмежень. Тому знаю: кількість вирішує більше, ніж красиві графіки. Якість без кількості не дасть системних рішень. Решта є казочками для інвесторів.

Наші партнери ніяк не розберуться між собою. Це видно без новин. США гризуть Європу, та бурмоче у відповідь. Я згадую перші закордонні навчання в Німеччині. Наші хлопці з бойовим досвідом приїхали, а тамтешні інструктори ледь кулемет розбирали. Один так і сказав: «Американці нас прикриють». Я не наважився сказати йому правду. Згодом перевіримо.

То нам людей не вистачає, чи не такі чизбургери?

Гудіти на партнера погано, паразитувати на ньому не краще. Поки вони сваряться, воюємо ми. Я не применшую внесок тих іноземців, які до нас приєдналися. Низький уклін кожному. Але це їхній особистий вибір, а не політика їхніх країн. Тож і ставлення до цих держав у мене просте. У певному сенсі, якщо й шлюб, то по розрахунку.

Хтось з усього світу тягне нам зброю та спорядження. Хтось пише резолюції заради хвилини перед камерами. Як на мене, розраховувати можна тільки на тих, хто вже тут хоча б частково залучений. Поки чиясь резолюція не навчиться палити ворожу броню.

І наостанок про гроші. Мені з 2022-го байдуже, що там із нашою економікою. Процвітати під час війни на своїй землі ніхто б не зміг, це аксіома. Одного обстрілу вистачить, щоб помножити на нуль усі економічні прогнози. Але для того, щоб вижити, ресурсів нам вистачить, якщо розпоряджатись ними розумно. Так, буде важко. Та це точно не важче, ніж воювати. Хто чекав економічного дива, той не зрозумів, де опинився разом із державою.

Якщо хтось мріяв про валютні транші, які тут розчиняються в нікуди, у мене для нього погані новини. Щоб їх брати, спочатку країну зберегти треба. От тільки над цим уже три роки чомусь працює далеко не кожен. Одні гинуть, інші шукають, де б урвати. Та скільки ж можна?! Навалімось разом, врятуємо країну від окупації, налагодимо справи, тоді й транші ваші підуть легше. Інакше це мрії про манну небесну.

Усе це можна хоч тиждень перетирати. А заради чого? Армія б’ється, як і билася. За її спиною процвітають схеми, відкупи, корупція. Усе, окрім воєнної економіки. Так, у війську теж є корупція, але порівняти її з тилом недоречно. Це як обговорювати дрібний дощ поряд із цунамі. В армії хоч якась відповідальність є, від якої далеко не завжди вийде прикритись друзями в потрібних штабах.

Промовчу про те, як наші суди наліво й направо відпускають підозрюваних, а ті потім зникають. Вибачте, в армії із цим хоч трохи боротись виходить. Штурмовики, у яких раптово «зникли» системні крадії, це підтвердять. Хто зрозумів, той зрозумів. Хлопці, так тримати. А в тилу б їх відпустили, потім іще суд компенсацію наказав би виплатити.

Пора підбити підсумки. Якщо балачки про новини не впливають на наше виживання, а тільки відволікають, ми просто гаємо час. Точніше, сам я за цей місяць нічого не втратив. Спробуйте і ви так. Влаштуйте собі тиждень без інформаційного шуму. Ви його точно заслужили. А потім обов’язково подивіться, що змінилося.

Впевнений: ви самі здивуєтесь, наскільки мало важить ця істерика. Порожній підсумок важить більше, бо його хоча б можна заповнити корисними штуками. Отже, я свій вибір зробив. І вам раджу хоча б раз це спробувати.