БЗВП для душі

Як часто згадуєте тих, чия смерть на війні стала для вас знаковою? Людей, чия втрата болить так, що хочеться мстити, діяти, бити ворога. Навіть якщо не до кінця розумієш, як це зробити.

Особисто я в такі моменти думаю про Романа Ратушного. І, на жаль, не можу пригадати імені того хлопця, який на самому початку вторгнення підірвав себе разом із мостом, щоб зупинити ворожі колони. Але таких героїв набагато більше. У кожного, хто не втратив совість, є свої імена, що не відпускають.

Те саме з обстрілами. Згадайте, як бомбардування драмтеатру в Маріуполі всіх шокувало. Тоді це здавалося вершиною жаху. Але з’явилися ударні дрони, і трагедії стали іншими — може, меншими за масштабом, але більш регулярними та розкиданими по всій країні. Вони ніби розмазують біль. Роблять його буденним, від того не менш гострим.

Пишу про це, бо помітив одну річ. Люди, які прагнуть успіху, часто мають когось, заради кого вони стараються. Ім’я, пам’ять, мету. Це може бути сім’я, кохання (хай навіть без взаємності) чи спогади про тих, кого вже немає. Іноді все разом. А от ті, хто пливе за течією, чомусь таких мотивів не мають.

Втрати є у кожного. Але одні обирають життя з ними, нести їх як прапор. Інші — відрізати, щоб не боліло. І це дає не лише міцнішу психіку, а й звичку нічого не робити, маючи вигоду за рахунок інших.

Пасажир чхати хотів на пробоїну.

Я не хочу копирсатися в чужих душах. Пишу про інше. Всі ми втратили надто багатьох. Тому хочеться, щоб у майбутніх поколіннях було менше тих, хто «обрізає» себе від болю й відповідальності. Тих, хто пливе за течією, ставлячи власний комфорт вище за людські душі.

І це не про високі матерії чи духовність. Мої погляди прагматичні: я знаю ціну своїй «зграї». Якщо в друга біда, допоможу. Інакше, коли біда прийде до мене, я залишуся з нею наодинці. Щоб цього не сталося, треба тягнути оточення до якомога кращого становища, нехай це й потребує зусиль.

І до чого я дійшов? До банального, але важливого: обов’язкова військова підготовка для всіх. Раз на рік, без винятків. Це не лише про обороноздатність країни — хоча й це очевидно. Це про те, як не дати суспільству після війни впасти в кому, замкнутися на власному егоїзмі, виправдовуючи байдужість чужим горем.

Армія вчить думати не тільки про себе. Я бачив, як одні ламаються, а інші розкривають себе з нового боку. І після війни вона стане не лише бойовою машиною, а й школою, що не дасть нам скотитися назад у болото.

Під час війни всі бояться смерті — крім хіба що відчайдушних психів. І це нормально. Але чого боятимуться після війни ті, хто буде проти обов’язкових військових зборів? Того, що їх вирвуть із їхнього затишного гніздечка — із квартири з євроремонтом у будинку, чий під’їзд нагадує руїни Донецького аеропорту.

Там, у їхній фортеці, вони королі. А за дверима — чужа земля, яку можна лише грабувати, а берегти зовсім не треба. Сам факт загальних обов’язків їм буде як рабство. Але хто ж винен, що дорослі люди росли в уявній державі, поки реальна держава їм про цю реальність не поспішала нагадувати.

Сама по собі держава й не згадає. Ось наша влада під час війни не спромоглася на нормальну мобілізацію. То невже вона потім підтримає ідею обов’язкової військової підготовки? Радше скасує все, що пахне армією, лишень зібрати ще пару відсотків на виборах. Тож покладатися на державу в цьому не варто.

Але ми заслужили право щось вимагати. Ми це вміємо. Ми це вже довели. Якщо після війни не сховаємося у свої мушлі, все у нас вийде. Потрібні ветеранські рухи. Нехай і з присмаком політики. На тлі того зброду, який зазвичай тусується в нашій політичній еліті, я навіть не проти. Мета проста: не дати суспільству повернутися в 2021-й, коли ми самі собі копали яму.

Ветерани зацікавлені в сильній армії найбільше. Бо інакше одного дня нас знову покличуть у найгарячіші точки. Попросять «зробити нормально», а ми у відповідь спитаємо: «Як ви тут до ранку дожили?». Дякую, таких ситуацій у біографії вже вистачає, хоча служив недовго.

Те, що можна повернути, але ми не маємо права.

Ми вже були сильні замість інших. Не скаржимося, але були. І тепер не маємо права давати вибір тим, за кого довелося йти. Той, хто не втече за кордон — мусить побувати в армії. І не раз на строковій службі, а вже регулярно. Раз на рік чи, може, два. Спочатку хтось нас проклинатиме, але згодом користь від цього він уже не заперечить хоча б чесно перед самим собою.

Зараз цього дуже не вистачає. Задумайтеся, чому стільки негативу йде саме з тилу. Люди, які його продукують, навіть не уявляють, що таке тиск хоч трошки ближче до фронту. Ця дріб’язковість і є симптомом того самого егоїзму.

Прифронтові міста, побиті шрапнеллю, чомусь менше ниють через побутові проблеми, ніж комфортні обласні центри десь далеко від війни. Думаю, ви здогадалися, про кого я. І з цим нам доведеться працювати, якщо після війни ми також хочемо вижити.

Тож військова підготовка — це не лише про калаш із правильного боку. Це про те, як не дати суспільству забути, заради кого ми воюємо. І заради чого більше не маємо права зупинятися.

P.S. Я точно не генерал і не міністр оборони. Чесно скажу: до 2022-го я в армії не був. Пішов, бо покликали товариші, без чіткого плану. І це спрацювало так, що наприкінці року лише дурне поранення зупинило мою мрію про військову кар’єру. Та не скаржуся.

P.P.S. Дякую, що хоч моє перебування на фронті задокументували — чув, у багатьох добровольців із цим були проблеми.