Гроші друзів та гроші ворогів

У сучасному світі легко знайти справжнього ворога. Війни бувають рідко, але якщо на тебе напали — то, мабуть, нападник і є ворог. Без варіантів. Тут усе просто, як два плюс два.

Але тепер я свій сарказм відкладу в шухляду. Бо виринає значно складніше питання: як розібратися, хто тобі друг, а хто — не ворог, але й точно не друг? Саме тут замість простих рівнянь починається справжня головоломка.

Це завдання куди хитріше. Ми спираємося на риторику, публічні заяви. Але за кулісами тривають непублічні домовленості. Без них нікуди, інакше б цілі організації втратили сенс свого існування.

І тут я раджу не забувати, як ми живемо після отримання паспорта, бо насправді зв’язки та співпраця між країнами не відрізняються. Світовий порядок не дуже залежить від того, хто кому потиснув руку. Усе тримається на грошах.

Згадайте себе в мирному житті. Як ми ставимося до звичайних вуличних активістів? Вони можуть кричати, що воюють із депутатом Х., бізнесменом Ж. чи навіть із самим Сауроном. Але ж розумні люди не на їхні слова одразу звертають увагу. Вони питають, звідки в тих гавриків кошти.

Цілком імовірно, що вони воюють із депутатом Х., беручи на це гроші від самого депутата Х. Тоді це піар-кампанія, яку депутат Х. невдовзі гучно переможе.

Можливо, кошти на це дає бізнесмен Ж. Тоді, виходить, у депутата Х. та бізнесмена Ж. стався конфлікт інтересів, і один іншому мізки вправляє вуличними методами.

Однак для того, щоб робити такі висновки, треба знати одне — хто дає гарний конверт зі світлим майбутнім ось цим хлопчикам, які бігають прямо по вашій вулиці. Якщо не знати його ім’я, вся їхня діяльність для вас означатиме не більше, ніж художній фільм.

І це правильний підхід. Інакше кожен чорний піарник ходив би в ореолі монаха, який їсть лише сухарі та бореться зі злом виключно із любові до справедливості. Але ж ні. Ми начебто Дубінського святим не вважали, чи не так?

Не розуміти агресора та жертву водночас? Це легко зробити, і ось як саме.

Так і в глобальній грі. Говорити можна що завгодно, робити обіцяне на половину котушки, а цілі мати зовсім протилежні. Тому головне — це гроші. Money talks. Звідки вони беруться, куди течуть, хто їх заробляє та на що витрачає. Ось що вирішує все.

Росія напала на нас і досі вбиває наших людей, це факт. Місце ворога зайняте надовго. Але подивімося, звідки в цього ворога беруться гроші. Це ж не просто цікаво. Я одразу розгортаю питання з правильних ракурсів.

Саме за ці кошти росіяни луплять по нас ракетами. За ці кошти вони наймають чергового «контрактника», який перед смертю встигне застрелити нашого мобілізованого. Ці кошти доволі швидко перетворюються на нові КАБи.

І що тут дивує — під жорсткими санкціями росіяни чомусь примудряються тримати економіку на плаву. Ой, як же так вийшло? Чи не простіше замість суперечок навколо публічних заходів задати просте запитання: так хто Росії в цьому допомагає? Економіка ніколи не була її сильною стороною.

Було б зручно, якби Росії платили лише злочинні синдикати чи картелі. Їх ми з легкістю вміємо зневажати. Досвід 2000-х, коли цілі коаліції держав потужно бігали за мужиками в капцях, тобто боролись із тероризмом, відклався у голові надто сильно. Та є проблемка.

Це ж не терористи платять. Навіщо їм нафта, газ, енергоносії? Їм потрібні порох, зброя, вибухівка або похідні від цих запитів. Те, кому Росія подібні речі відвалить, зовсім не позначається на стані її економіки. А тут, вибачте, хтось саме економіку їй рятує. І робить це системно. Навіть, я б сказав, ретельно.

Ми не можемо одразу вважати ворогом того, хто дає Росії гроші. Він і нам їх може насипати. От тільки другом його вже не назвеш: той, хто купує у росіян ресурси, одночасно живить їхню машину війни. І чомусь гроші наших друзів та ворогів часто мають одне й те саме походження.

2022-го ще можна було пробачити країнам, які брали російські ресурси. У нас тоді щойно почалася повномасштабна війна. І я зовсім не максималіст. Тому не можу навіть вимагати, аби увесь світ одразу обривав із Росією всі зв’язки. Цього, звісно, мені б дуже хотілося. Але так не буває.

Проте зараз 2025-й. Три роки — більш ніж достатньо, щоб обрубати хвости російській економіці. І якщо певні країни досі стабільно купують російські енергоносії, називати їх друзями язик не повертається. Хай вони нам і допомагають, але нашому ворогу допомагають значно більше. Ще й більш регулярно.

Купівля російських ресурсів — це не просто галочка в графі «вхідні платежі». Це підтримка робочих місць, інфраструктури, політичної стабільності. Для Росії, не України.

Платон, але не Воронько.

Поки хтось купує в Росії газ чи нафту, нам вона ламає всі ці робочі місця, інфраструктуру та політичну стабільність дуже швидко. Кількома дронами чи одним ударом балістичної ракети.

Не дуже розумні люди зазвичай дивляться лише на допомогу. Є погані Орбан і Фіцо, які не дають нам гроші та зброю. А як щодо не «поганих», але і не «хороших»? Навіщо годувати себе напівправдою?

Щоб дати нам допомогу, партнерам треба зібратися, проголосувати, узгодити, виділити бюджет. А щоб купити в Росії те, за рахунок чого вона нас убиває — о, для цього не треба навіть із крісла вставати. Просто підписав контракт, та і все потому.

Я не хочу нав’язувати висновки. Почитайте, хто досі закуповується в Росії. Чим та як часто. Якщо пощастить, може, навіть суми знайдете. Подумайте, що відбувається частіше: виділення нам допомоги чи ці придбання. Раджу краще ставитись до тих, хто водночас дає нам хоч щось і при цьому не дає ворогу нічого. Це було б прагматично.

На побутовому рівні я пояснюю такі речі хіба що дітям. Але, щойно такий самий підхід починає стосуватись політики — таке враження, що дітьми стає повальна більшість людства.

І саме тому демократії такі вразливі. Не «ті дебіли, а ті розумні». Всі ми навчились бути хитрими на рівні власного побуту, та досі не стали такими на стратегічному рівні.

Тож хоча б дивіться на гроші. Саме вони показують, хто друг, а хто заробляє на нашій біді. Нехай він і плескає по плечу — важливо, чи не передає він іншою рукою кеш для нашого ворога.