/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F432%2F96c24e09aeb79a23b279cd726568c226.jpg)
Сотні КАБів щодня, евакуації з області та весна. Як живуть прифронтові Суми і Сумщина
- Суми у середині весни
- Крихти битого скла
- "Війна мерзотна, але вона вчить"
- Знакове місце для сум'ян
- Евакуація під крилами янгола
- Війна нового покоління
Люди у Сумах віднедавна оперують новим часовим маркером – до та після 6 серпня 2024 року. Саме у цей день підрозділи ЗСУ зайшли у Курську область Росії, і відтоді Суми стали виразно прифронтовим містом.
Тепер це потужний хаб ЗСУ з помітною військовою присутністю, а отже й підвищеною увагою з боку ворога: в рази почастішали ракетні і дронові атаки, руйнації, поранення та загибель людей.
Як наразі живе Сумщина – область, чий кордон з Росією найдовший в Україні? Читайте у репортажі LIGA.net.
Суми у середині весни
Близькість війни відчуваєш ще далеко на під’їзді: на певній ділянці шляху пасажирський потяг проходить критично близько від російського кордону – до десяти кілометрів. І важко не помітити присутність оборонної інженерії ЗСУ – залізобетонні "зуби дракона" вдалині та інші фортифікації.
На виході з вокзалу чимала кількість військового патрулю – перевіряють документи переважно в чоловіків мобілізаційного віку.
Погода чудова, як для середини весни. Можна сказати: на Україну впало літо.
Тротуарами крокують сум'яни різного віку: літні жінки все ще у теплому одязі, натомість нестримна молодь поспішає підставити сонячним променям якомога більше оголеного тіла – хлопці у шортах, дівчата у футболках. Щоправда, молодь чоловічої статі представлена на вулицях переважно студентським віком і підлітками, чоловіків 30+ вкрай мало. Але – такі часи: хто воює, хто уникає зустрічі з ТЦК.
Вулиці чисто прибрані. Моє око столичного мешканця це помічає одразу: у Києві подібної чистоти я не пам’ятаю.
Отже, чисте місто, усміхнені обличчя, лагідне сонце… Але ж, учора – у Вербну неділю – сталася жахлива подія, звістка про яку облетіла весь світ. Варварський ракетний обстріл центральної частини Сум забрав 35 життів і понад 100 людей скалічив.
То ж я прямую до місця трагедії.
Йде друга доба аварійних робіт – розбирають завали. У медіа додають новинні подробиці. На тому самому роковому перетині вулиці Петропавлівської і Академічного провулка стоять згорілі автівки. Працює техніка, втомлені рятувальники присіли перепочити. Волонтери нарізають дерев’яні щити, якими замінюють вибите у вікнах скло. Крові на асфальті вже не видно, але мені підказують: де чорні вологі плями – там лежали скривавлені тіла. Плям ще чимало, але вони вкриваються пилом, затоптуються, затираються колесами техніки. Скоро їх не стане зовсім.
Cеред безкінечної кількості уламків, покрученого заліззя, битого скла, пилу й попелу виростають гірки квітів і дитячих іграшок, які – на знак жалю і співчуття – до місця трагедії несуть небайдужі сум'яни.
Крихти битого скла
Будівельник Олексій Клюєв мешкає неподалік місця трагедії. Коли пролунав перший вибух, він пив каву на балконі і, вже вдягнений, готувався йти на роботу. Від другого вибуху за хвилину посипалося скло з вікон у його під’їзді.
"На цьому перехресті я був вже за кілька хвилин і побачив жахливу картину: стояв автобус без вікон, поруч палали автівки. Валив чорний дим – лунали ще вибухи – ймовірно, то вибухали колеса, бензобаки. Вусібіч розходилися люди – скалічені, закривавлені, вони тягнулися якнайдалі від перехрестя. Багато тіл лежали без ознак життя – понівечені вибуховою хвилею, деякі вже сильно обгорілі. Дуже швидко приїхали рятувальники, поранених почали зносити у бомбосховище поруч, надавали допомогу, бинтували. Під парканами також сиділи знесилені закривавлені люди. Я багато бачив раніше, але це була страшна картина", – розповідає Олексій.
Ми розмовляли біля входу до розтрощеного ракетою Конгрес-центру Сумського державного університету. Через гучну роботу техніки доводилося робити довгі паузи – тракторець з великою щіткою для прибирання вулиць час від часу проїздив повз нас. З-під щітки летіли крихти білого скла, тож нам доводилось не лише замовкати, а ще й відвертатися, прикривали голови куртками.
Олексій – головний інженер будівельно-монтажного управління підприємства "Насосенергомаш", а також очільник волонтерської організації "Сумський Добробат", що займається допомогою у ліквідації наслідків ворожих обстрілів.
Історія "Добробату" почалася 28 квітні 2022 року, коли ЗСУ звільнили окуповані Росією райони Сумщини – міста Тростянець, Охтирка і прилеглі села. Тоді постала необхідність розбирати зруйновані споруди, консервувати їх або відновлювати. Першими на руїни приходили сапери – перевірити на вибухонебезпечність. За ними – ДСНС, а вже далі – комунальні служби й волонтери. Роботи вистачало усім.
"Зазвичай кількість волонтерів на подібних місіях в рази перевищує кількість комунальників. На цьому об’єкті, крім нас, працюють такі волонтерські проєкти, як "Жито. Сіємо добро", Sumy Defense, Lion Pride та ін. Від нашого "Добробату" тут працює 30 людей, а якщо брати всіх волонтерів, то, гадаю, 200 набереться. Професійним рятувальникам вистачає роботи з технікою, але якщо їх ще поставити на прирізку листів ОСБ і забивання вікон – їм банально рук не вистачить. Натомість такі роботи наразі є найбільш затребуваними. Бо там, де вибухом пошкоджує один будинок, вікна вилітають у десятьох сусідніх", – говорить Олексій Клюєв.
"Війна мерзотна, але вона вчить"
Активіст благодійної організації "Жито. Сіємо добро" і координатор Центру готовності цивільних "Благодійного фонду Сергія Притули" Федір Зайцевський почув потужний вибух, колі їхав у машині. Зорієнтувавшись, він одразу попрямував до міста трагедії.
"У мене в машині бронежилет і дві аптечки з турнікетами й іншими засобами для першої допомоги. Схопив аптечки, побіг, одразу побачив чоловіка років 25-30, в нього було проникаюче поранення черевної порожнини. Поруч зі мною опинився хлопець з великим медичним рюкзаком – можливо військовий медик. І ми разом заходилися допомагати пораненому: перевірили на масивні кровотечі, перекрили всі отвори на тілі, далі вже передали екіпажу швидкої – його повезли до лікарні. Ну і так ми надавали допомогу іншим потерпілим. Переносили людей у підвал університетської будівлі, там вже було багато хлопців – медиків і просто військових. Носили воду, відносили людей до евакуаційних машин. Всі були корисні, багато людей насправді прийшли на допомогу", – розповідає Федір Зайцевський.
Наостанок він додає філософічно: "Війна мерзотна, але вона вчить. Якби цей жахливий обстріл стався у 2022-му, жертв могло б бути набагато більше. Четвертий рік війни – дуже багато тих, хто вміють надавати допомогу".
Знакове місце для сум'ян
На думку сумського історика-краєзнавця Євгена Мурзи, автора проєкту Sumygard, два російські "Іскандери" зранку 13 квітня поцілили не просто у центр міста, а у його "історичне серце" – своєрідне місце сили.
"Три будинки на перетині Академічного провулку і Петропавлівської вулиці. Один з них, куди поцілила ракета, – це колишній Окружний суд, збудований у 1917 році. Його реконструювали за радянської доби – там містився обком Компартії Української РСР до переїзду в нову споруду на тодішній площі Леніна", – розповідає Євген Мурза.
Навпроти окружного суду – одноповерхова садиба ХІХ століття, яка також сильно постраждала. Зараз у ній міститься Інститут прикладної фізики. Але сама будівля історична – її пов'язують зі знаними сумськими родами Суханових, Сумовських, Кондратьєвих. До слова, Герасим Кондратьєв є засновником міста Суми.
"На місці цієї цегляної садиби колись був дерев’яний будинок Кондратьєва. Зруйнований Конгрес-центр споруджений 2008 року, але на території цієї самої історичної садиби. То ж, уявіть, наскільки це знакове місце для сум'ян. Це старовинне місце саме по собі", – додає історик.
Донедавна садибу від тротуару відділяла кована огорожа – також давня, яка має історичну і художню цінність. Вона пережила буремність Першої і Другої світових війн, але… не витримала підступного удару російської армії.
Евакуація під крилами янгола
Через постійні обстріли прикордонних районів на Сумщині тут працює "Білий янгол" – спецпідрозділ поліції, що евакуює людей з прифронтових населених пунктів. Їдемо разом із ними на евакуацію броньованим мікроавтобусом. Зовні він схожий на спецмашину банківських інкасаторів, зсередини – на машину швидкої допомоги з медичним ліжком-ношами. Поки їдемо, розмовляємо.
"Останні місяці росіяни методично руйнують наші прикордонні села. КАБами, FPV-дронами. Місцеві жителі в більшості вже евакуйовані, та все ж не всі. І це при тому, що села в кількох кілометрів від кордону. Ворожі дрони бачать їх, як на долоні. КАБи нищать школи, сільські клуби, лікарні, інші примітні будівлі. "Ефпівішки" – ті кошмарять конкретні людські обійстя, де можуть побачити ознаки життя – худобу, доглянуті городи", – розповідає підполковник поліції Сергій Тарасенко.
У прикордонних селах немає електрики, зв’язку, не працюють магазини. Тут майже немає людей, а тим, що лишаються, складно виживати на самоті. Та все одно якась кількість селян тягнуть з евакуацією до останнього. Розуміють, що іншого виходу нема, обіцяють виїхати, але… щоразу знаходять привід сказати: а давайте я поїду завтра. Для них страх полишити рідну домівку сильніший за страх загинути.
Таких, повторюся, одиниці в кожному селі, але цих одиниць багато загалом по всьому прикордонню. Тож групи "Білого янгола" не сидять без діла. В них різні схеми роботи. Був час, коли ходили по дворах, вели роз’яснювальну роботу щодо евакуації. Натомість зараз працюють за заявками від старост сіл, які комунікують з мешканцями і погоджують з поліцейськими подробиці евакуації – адресу й час, кількість людей і майна тощо.
Ми прямуємо до селища Краснопілля – колись райцентр, а нині центр однойменної громади. Школа, лікарня, церква. Багато зруйнованих споруд.
Зупиняємося біля хати, звідки маємо забрати двох людей – 77-річного Миколу Івановича і його 54-річну доньку Ольгу. Група "Білого янгола" складається з чотирьох поліцейських. Двоє одразу вистрибують з машини і займають позиції на ділянках, з яких можна бачити більше неба. Дробові багатозарядні гладкоствольні рушниці в них напоготові. Ці офіцери виконують функції такої собі власної ППО – виглядають ударні дрони, і в разі атаки готові збивати їх рушницями. Начинені мілким дробом мисливські патрони ефективніші, ніж би це робити кульовою зброєю – тими самими автоматами Калашникова.
Дронів не чутко, можна починати евакуацію.
Швидко забираємо людей та їхні речі. Окрім пакетів з одягом і ліками, "пакуємо" кицьку. Кіт у мішку поїде в евакуацію. Ольга Миколаївна виглядає змученою. Вона просить зачекати хвилину і заходиться знімати зі стіни стареньку вицвілу ікону. Іконка зовсім простенька – приклеєна до шпалер ілюстрація з церковного календаря. Жінка ріже ножем по стіні і зрештою виносить ікону перед себе. З неї сиплеться пісок, бо шмат відрізаної шпалери потягнув за собою штукатурку.
Чоловік просить і собі хвилину для останнього дійства у своїй хаті: приносить дві дерев’яні планки з уже наживленими цвяхами. Ними він хутко забиває хрест-навхрест двері, як це показують у кіно. Його донька хреститься і плаче, чоловік просто дивиться на перекреслені двері.
Вони в прямому розумінні поставили хрест на своєму житті до евакуації. Що буде з ними і з цим будинком далі – ніхто на планеті не знає.
Ми – всі семеро – стоїмо ніби у міжчассі. Триває неоголошена хвилина мовчання.
Дорогою капітан Альона Ставицька заповнює документацію, уточнює особисті дані евакуйованих.
– Ой, а в мене паспорт ще радянський, як мені бути? – раптово згадує Ольга. Це дещо приголомшує всіх. "А хіба таке ще буває?!" – хочеться вигукнути мені, але мовчу.
– Та якось будете, пропасти вам не дадуть, – заспокоює Альона.
– Мене ж у монастир не схотіли брати. А куди ж тепер візьмуть? Кому я нужна? – тихо зойкає Ольга і заходиться сльозами.
Її батько переживає по-своєму – нервово посміхається і без упину розказує, розказує. Що до останнього тримав голубів, "два десятки звичайних льотних і пару поштових, вони летять на 100 кілометрів запросто". Що учора російський дрон вбив у Краснопіллі молодого хлопця – 35 років. Їхав вулицею велосипедом, вибух, впав, кров зі спини. Довго лежав…
А ще Микола Іванович сказав що троє його онуків воюють: "На Покровському, на Сіверському напрямках і один десь під Харковом. Всі троє інженери – двоє електронники, один енергетик. А сам я водієм все життя. А служив строкову у морфлоті, у Феодосії – чотири роки…".
У Краснопіллі, за другою адресою, ми забрали ще одну жінку з речами. Від неї дізналися сумну статистику, яку (з її слів) вона сама почула від старости: позавчора на територію Краснопільської громади прилетіли 29 КАБів. Це багато, але не рекорд, говорить жінка. Позаяк найбільше число денних прильотів по громаді – 53 керовані авіабомби.
Всіх трьох евакуйованих з майном наш "панцерник" відвозить далі від кордону, де їх пересаджують на інший транспорт – звичайний, не броньований. Евакуйованих доправлять у шелтер в Сумах, де з ними працюватимуть відповідні служби.
"Білий янгол" розвертається і знову прямує у бік кордону – у село Осоївка.
І знову той самий алгоритм дій: двоє з рушницями "на шухері", двоє працюють з людьми.
Вантажимо клунки з продуктами, ковдрами, одягом, трилітрові банки з крупами, консервованими помідорами, закатаним салом, картоплю у мішках і навіть тогорічну цибулю, яка вже дала свіжі зелені паростки. А ще – козу і четверо маленьких козенят.
Альона натренованими рухами бере кізочок, відносить до машини, де їх так само вправно підхоплює і прилаштовує у салоні старший лейтенант Віктор Кіяшко.
Хазяйка обійстя Катерина Іванівна показує, що саме вантажити, я тягаю речі в парі з її чоловіком Миколою. Нарешті завершуємо.
Хвилину тому десь на іншому краї села вибухнув КАБ, зараз стає видно гриб диму, і це спонукає всіх підганяти самих себе: швидше, швидше, рушаймо!
Але, виявляється, їдуть не всі – Микола лишається і ледь помітно дає прощальний знак дружині.
Вже дорогою дізнаюся від Катерини, що чоловік лишився через літнього батька, котрий настільки слабий (три дні тому йому виповнилося 89 років), що навряд чи витримає переїзд.
– Вчора ще дід виходив на кухню, а сьогодні вже й не встав із постілі. Сказав, що буде вмирати. Ну, шо ти йому зробиш – і не заборонеш же…, – сумно каже про старого його невістка.
– А ви самі куди прямуєте? – запитую.
– На Суми. Кіз пристрою колежанці з роботи, в неї приватний будинок. А потім додому – в мене квартира у Сумах. А як далі – не знаю. Бачте, тесть при смерті, і чоловік з ним лишився. Може, і я повернуся, бо як вони там самі…
Плаче.
Типова життєва формула: вони з чоловіком сільського роду, змолоду подалися у місто на завод, одержали квартиру, лишили її вже дорослим дітям, а самі повернулися до села – доглядати немічних батьків, зустрічати власну старість.
Час розкидати каміння, і час збирати каміння. Але війна внесла корективи у цю біблійну парадигму, додавши третій виток спіралі: час розкидати, час збирати і… знову розкидати каміння – повертатися з села знову до міста.
З селами Сумщини люди прощаються.
Кози щедро справляли в машині свої життєві потреби, тож один з поліцейських дістає щітку і звичними рухами заходиться прибирати евакуаційний транспорт.
"Наша машина – це як ковчег Ноя, – каже майор Ігор Борко. –– Кого тут тільки не перевозили: кури гуси, індики, собаки, кози… І, зважте, у броньованій машині, яка витримує автоматні кулі і уламки – де би ще так худобу захищали?! У Ноя на ковчегу броні не було".
Війна нового покоління
Чи збільшився після 6 серпня 2024 року потік переселенців із Сум? Підприємець Віктор Колінько напівжартома каже: як дивитися на кількість автотранспорту на міських вулицях, то, здається, народу навіть і побільшало. Це завдяки військовим – їх зараз багато.
"Жвавішою стала торгівля, більша заповнюваність кафе-ресторанчиків. На ринках щоранку можна спостерігати наплив військових пікапів за продуктами, їм заздалегідь готують пакети замовлень, вони хутко їх вантажать і – назад, в бік кордону, на позиції. Мені навіть розповіли картинку: військова на базарі рацією викликала дрон, він прилетів за геоміткою прямо до неї. Дрон з великою корзиною, у ній список, шо купити і банківська картка. Дівчина з торговцем все спакували, вона розрахувалася, поклала картку назад у корзину і каже у рацію: готово! Дрон з покупками полетів на позиції. Це називається війна нового покоління", – розповідає Віктор Колінько.
Від російського міста Суджа до обласного центру Курськ 100 кілометрів, натомість від Суджи до Сум – лише 45. То ж у минулі часи суджани завжди були частими гостями у Сумах. Серйозні великі купівлі, профільні автосервіси, платні клініки – у Сумах все це ближче. А скільки було спільних бізнесів, включно й з контрабандними. Близькість кордону завжди годує – у всіх країнах, у всі часи.
Суми – зараз найближчий до Росії обласний центр України. А Сумська область має найдовший з країною-агресоркою спільний кордон – 564 кілометри. Для порівняння, це як протяжність України з півдня на північ – від Чорного моря до Білорусі. І цей кордон сьогодні під захистом ВСУ. Суми – не останній логістичний центр у складній системі цього захисту.
Більшість сум'ян з розумінням ставляться до присутності в місті військових. Але є й невдоволені: мовляв, військові саме й накликають на місто біду, бо не було би їх – Суми би не обстрілювали. Людей, які так вважають, лякає, що військові машини заїздять на паркувальні майданчики супермаркетів. Мовляв, битимуть по них, постраждаємо й ми. Але ці голоси негучні – більшість розуміє ситуацію правильно: не буде у місті українських солдатів – будуть російські.
– Чи не страшно вам? Не думали полишити Сумі – їхати вглиб України чи на Європу? – запитую 22-річну журналістку Анну Шпурік.
– Ні, таких планів нема. Хоча можливе все: якщо росіяни активно наступатимуть, будуть на околицях міста і нам загрожуватиме окупація – тоді думатиму про евакуацію. Але поки що небезпеки захоплення нема, а небезпеки загинути від ворожої ракети… Ну, так це є реальністю в будь-якому іншому місці України.
Прикметно, що Анна не вважає себе надто сміливою. Каже, що також лякається сирен тривоги, особливо нічних:
"Може, це дивно звучить, але балістика мене не надто лякає, бо це миттєвий вибух, секунда. Якщо ти цей вибух чуєш, значить ракета прилетіла "не по тебе". "Шахед" – він дзижчить у повітрі ще здаля, звук наростає. Здіймається стрілянина ППО, проходить п’ять, десять, п'ятнадцять секунд – перш ніж стає зрозуміло, що "шахед" пролетів далі і він також "не твій". Тому "шахеди" підсвідомо сприймаються чимось більш жахливим, ніж важкі ракети, хоча від ракет горя насправді більше", – ділиться відчуттями Анна.
Дівчина розповіла, що наступного дня після трагічної Вербної неділі вона зателефонувала Тетяні Нянькиній – керівниці їх з чоловіком родинного театру "Нянькіни". Театр містився у підвалі Конгрес-центру, і від вибуху його приміщення привалило зруйнованим перекриттям. Обійшлося без жертв, але – втрачене обладнання, костюми.
Окрім роботи з професійними акторами, подружжя також веде театральну студію для дітей і підлітків "Реп’ях". Один з учасників студії, 13-річний Михайло разом з другом випадково опинилися поблизу і дістали поранення. Іх доставили у лікарню. Неймовірно, але попри весь цей жах вже за два дні до Тетяни телефонували діти й батьки з питанням: як скоро відновляться репетиції і де саме.
То ж Суми живуть і житимуть.
А театр "Нянькіни", до слова, вже знайшов нове підвальне приміщення і готується до репетицій.
Перед від’їздом я ще раз побував на місці трагедії. Квітів там ще побільшало.

