Українці — повноправні переможці у Другій світовій війні
Російське «побєдобесіє» побудоване на брехні і вже дуже давно розповсюджується самим Путіним. Ось про що він казав ще до початку війни з Україною — до 2014 року: «Найбільші втрати понесла РРФСР під час Великої вітчизняної війни». Проголошений Сталіним під час святкування Перемоги над нацизмом тост за «непобєдімий русский народ» зухвало підхоплено Путіним. Російська пропаганда виключила українців з тих, хто переміг нацизм. Завідувач відділу науково-експозиційного відділу історії Визвольної боротьби та рухів Опору Музею, кандидат історичних наук Олександр Білоус так коментує це: «Сказали в Москві, що росіяни — це народ-побєдитель, білоруси — це народ-мученик і партизан, а українці — це народ-предатель, чи як сьогоднішній російський лідер говорить, що і без України ми також би перемогли. Ну це все, як на мене, популізм і нісенітниці».
Загальні втрати у світі під час Другої світової війни — до 75 мільйонів людей на Європейському та Азіатсько-тихоокеанський театрах бойових дій. Українців серед них — до 10 мільйонів. Майже третина всього тогочасного населення УРСР. Вікторія Яременко, керівниця Управління наукового та інституційного забезпечення політики національної пам’яті, пояснює, як ці втрати вплинули на демографію в Україні: «Це була значна демографічна криза. Інститут демографії, оперуючи цими цифрами, вважає, що українці цей збиток не компенсували навіть на початок російсько- української війни у 2014 році. Ми продовжували саме по чоловічому населенню відновлювати генофонд.
Почалася війна для українців відразу 1 вересня 1939 року - тому що ми говоримо про Україну в межах та територій, які маємо сьогодні. І фактично в перші дні війни західноукраїнські міста вже зазнали бомбардування, а українці брали участь вже з перших днів в боротьбі проти Гітлера в складі війська польського. Далі велика частка українців була в складі Червоної армії — близько семи мільйонів».
Те, що в СРСР, а потім в сучасної Росії старанно намагаються забути, стало частиною історії України. Українці жили на території Польщі і Румунії, країн, що постраждали і від Нацистської Німеччини, і від СРСР, які разом розпочали ту Велику війну. Українці починаючи з 1 вересня 1939 року воювали в різних арміях світу. Історик, майор ЗСУ Олександр Алфьоров загадує, де воювали українці: «Українці воювали в Червоній, в німецькій, польській, французькій, англійській, канадській, американській арміях, навіть в армії Нової Зеландії і Австралії воювали, в армії Угорщини і Румунії. У всіх арміях, які були задіяні у Другий світовій, були українці. Також був свій внутрішній рух опору, який називається Українська повстанська армія».
Упівців ані радянська влада, ані сучасні росіяни ніколи не визнавали переможцями над нацизмом. Для них вони вороги: Бо боролися не лише з нацистською окупацією, а і з радянськими загарбниками. Володимир Бірчак — історик та діючий військовий. Майже всі його дідусі були в УПА: «Мій дідусь по маминій лінії, Богдан, був в Організації українських націоналістів. Двоє його братів, Василь і Михайло, були в Українській повстанській армії. Василь був поранений, згодом був висланий на Сибір, на поселення, де й перебував і таки дожив до незалежності. Боротьба для них не завершилась ні 9 травня 1945 року, ні 2 вересня 1945 року, коли завершилась Друга світова війна. Боротьба тривала, тому що це боротьба за створення української самостійної соборної держави».
Партизани Української повстанської армії відтягували на себе величезні сили німців на території України. Бо діяли з Заходу України аж до Сумщини включно. Фактично через підпільний рух пройшло десь 400 тисяч людей, натомість вважається, що сама УПА — десь до 100 тисяч людей. І вона також воювала, в тому числі, проти нацизму. І саме вояки УПА стали для СРСР і надалі рашистської пропаганді кісткою в горлі та головною лякалкою про «злобних бандерівців».
«Міф про українців-бандерівців і міф про колаборацію був створений в СРСР і особливо він поширився в час російсько-української війни, починаючи з 2014 року. Зокрема, до цього міфу звертається Путін в 2023 році, коли, наприклад, прямо звинувачує українців в тому, що вони начебто вбили півтора мільйона євреїв під час Другої світової війни на території України, і що це зробили колаборанти», — каже історик, майор ЗСУ Олександр Алфьоров.
Історик та письменник Андрій Павлишин порівнює ставлення до упівців в СРСР та в комуністичній Польщі до вояків так саме підпільної Армії Крайової, яка також воювала проти нацистів і більшовиків:
«В сталінські часи вояків Армії Крайової саджали, страчували, але починаючи від середини 50-х вони поволі ставали частиною суспільного дискурсу, мали право на офіційне працевлаштування навіть на високі посади в адміністраціях, в дипломатичний корпус. В Радянському Союзі була цілковита ненависть до УПА, їх визнавали повністю ворожою силою, переслідували, цькували, страчували, якщо вдалося знайти якийсь матеріал про їх начебто участь в військових злочинах».
Після радянських таборів та катівень воякам УПА було заборонено право на вільне місце проживання, навчання, професію. До ветеранів УПА навіть у часи Незалежності було неоднозначне ставлення. І лише з початку російсько-української війни 2014 року їм остаточно надали шану.
Втім радянські злочини стосувалися не лише вояків ОУН та УПА. Червоні генерали не жалкували українців загалом. Цивільних чоловіків кидали в бій навіть без зброї, не навченими, їх мобілізацією займалися військові польові комісаріати. Сучасні рашистські методи війни мало чим відрізняються від тодішніх. Старший науковий співробітник Національного музею історії України у Другий світовій війні, кандидат історичних наук Роман Кабачій цитує листа, що писав один з українців, який загинув у 1943 році, батькам: «Він влітку 43-го року тільки одружився, сам з-під Яготина, і загинув при штурмі Києва на Лютізькому плацдармі. Але цей хлопець встиг написати листа: "Мамо, тато, навіщо ви мене родили? Єдине, що я прошу, щоб я помер своєю смертю, і щоб мої кістки не валялись по землі"».
Минуло 80 років після закінчення той війни. Тих, хто брав участь в неї та навіть дітей, що народилися в ті часи, майже не залишилось. Українці весь останній час переосмислюють участь пращурів в Другої світової. Бо воювали не за свою державу, але за свою землю. Чи були українці загарбниками під час військових дій СРСР при розділи Польщі, війни проти фінів та окупації Бессарабії та Молдови та країн Балтії у 1939-1941 роки? Свою думку висловлює викладач історії, блогер Vox veritatis Віталій Дрібниця: «Дуже важке питання, тому що українці були складовою частиною Радянського Союзу, який все-таки був не демократичною країною, а тоталітарною, тому це питання ще підлягає осмисленню».
З російського боку постійно лунають звинувачення українців в співпраці з нацистами. Олександр Алфьоров вважає, що історія з колаборантами після Другої світової війни порушується виключно росіянами, тому що, наприклад, кожен десятий француз був колаборантом. І питання колаборації закінчилося з Організацією Об'єднаних Націй, з закінченням Другої світової війни, і до нього повертаються лише росіяни для маніпуляцій.
В той ж час самі росіяни обрали символом «побєдобесія» георгіївську стрічку, що немає жодного стосунку до червоноармійців. А навпаки.
«Георгіївська стрічка була символом армії Власова, колабораційних підрозділів. Яких, власне кажучи, особливо в полон не брала радянська армія, намагаючись ліквідувати зрадників, як на той момент це вважалося, на місці. І в сучасній Росії поєдналося культ червоного прапора перемоги і культ колабораційних формувань», — пояснює Віталій Дрібниця, викладач історії та блогер Vox veritatis.
Російсько-українська війна для сучасників вже перекрила емоційно ту, Другу світову. Але наразі ми воюємо, в тому числі, за право мати власний погляд на події вісімдесятирічної давнини. За право обирати пантеон своїх героїв, а не тих, кого затвердили в Москві. За право мати свою історію.
В блозі використані матеріали сюжету «Як Росія вкрала Перемогу: історична правда про українців у Другій світовій»
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.

