Ключовий постачальник ЗСУ. Інтерв’ю з Олегом Мітрохіним – про бізнес і скандали в оборонних закупівлях
Ключовий постачальник ЗСУ. Інтерв’ю з Олегом Мітрохіним – про бізнес і скандали в оборонних закупівлях

Ключовий постачальник ЗСУ. Інтерв’ю з Олегом Мітрохіним – про бізнес і скандали в оборонних закупівлях

Епатажний підприємець Олег Мітрохін, один з найбільших постачальників Міністерства оборони. Він постійно говорить про необхідність захисту українського виробника, критикує Міністерство економіки та час від часу конфліктує з антикорупційними активістами. «Главком» зустрівся з підприємцем, щоб дізнатися більше про його бізнес, погляди та складні відносини з державою.  

Про бізнес під час війни

Олеже, ви правда контролюєте до 10% оборонних закупівель у своєму сегменті?

Не думаю, що у когось є така частка. Будь-яка цифра, коли ми говоримо про оборонні закупівлі, буде спекулятивною. Бо для потреб Сил оборони закуповує ж не тільки Державний оператор тилу (ДОТ). Окремі закупки у СБУ, окремі у Нацгвардії, у прикордонників, ГУР тощо. Є багато секретки. Враховуючи всі ці величезні обсяги, навіть якщо брати речовий сегмент, навряд у когось є частка понад 3-5%. Зараз майже всі закупівлі відбуваються на торгах. Якщо ми виграємо, то тому, що подаємо найкращі пропозиції: у нас є виробництво, штат, досвід, перевірки. І знову ж – все в Prozorro. Й іноді нам доводиться ще й виграні тендери захищати від зазіхань фірм-одноденок. 

Звідки ж тоді беруться звинувачення в монополізації? 

Дуже просто. Є багато охочих запхати в армію ліву продукцію. Неякісно відшиту в Азії, подешевше, погірше. Для цього треба дискредитувати українського виробника. Нещодавно у монополізації звинувачували Соколовського і його Текстиль-Контакт, потім – мене, потім ще хтось буде. Головна задача таких атак – дискредитувати українського виробника, який прагне виробляти та заробляти в Україні.

Але ваш бізнес значно збільшився під час війни.

Ми – одні з небагатьох на ринку, хто мав досвід виробництва спецодягу й амуніції на українському ринку. Бо працюємо з 1998 року, коли почали постачати спецодяг на заводи рідного Запоріжжя, а потім по всьому східному регіону. Коли почалося російське вторгнення, а воно почалося 2014, ми почали працювати з державою, з Міноборони. З 2022-го, з повномасштабним вторгненням, коли масштаби війни й обсяги потреб Сил оборони зросли в рази, ми перебудували все. Втративши виробництва в Мелітополі, Токмаку, Оріхові, ми вклалися в нові цехи, організували додаткову логістику. Найважче було не розгубитися, коли одночасно йде війна, змінюються правила закупівель, втрачаються старі постачальники тканини, люди виїжджають з країни, а держава хоче, щоб ми вже через тиждень поставили 10 тисяч комплектів. Як результат у нас є нові, створені з нуля з мільйонними інвестиціями, виробництва в Береговому, Воловці, Могилів-Подільському, Бердичеві, наша фабрика в Марганці продовжує працювати у бомбосховищі. Ще з початку війни МІК (група компаній Мітрохіна – ред.) почав лити  свою пластикову фурнітуру, виробляти м'який балістичний пакет та плити для бронежилетів – все для того, щоб задовольнити потреби ЗСУ вчасно та якісно.

Є багато охочих запхати в армію ліву продукцію

Ви постійно критикуєте державні механізми. Що найбільше заважає працювати в Україні? Бюрократія, податки, конкуренція?

Я багато років у бізнесі й звик до податків і конкуренції. Найбільший ворог – це хаос і недовіра. У нас постійно змінюються правила гри, а бізнесу, особливо такому як наш, потрібні стабільні правила гри та можливість планування. Бізнес, особливо  виробники, хочуть бачити в державі партнера. Держава ж (і чиновники, і силовики) все ще часто бачить у бізнесі загрозу власному комфортному світу. Так не має бути.

Які найбільші виклики для українського виробника зараз?

Крім загальної економічної нестабільності – це відсутність реального пріоритету для українських компаній. Ми багато говоримо про локалізацію, держава має купувати в першу чергу українське.  Але по факту – імпортери й посередники продовжують брати участь у тендерах і вигравати. Я вже мовчу про схеми, коли «українським виробником» називають компанію, яка просто перепаковує в’єтнамські костюми. Хочеш справжню локалізацію – створи чіткі критерії, як це працює в США і ЄС, де до 90% закупівель – у своїх. У нас імпорт складає до 40% всіх державних закупівель. 

А чому Україна досі купує форму за кордоном, якщо є свої виробники?

Бо в нас політика сильніша за економіку. Хтось хоче «завести свого» постачальника з В’єтнаму чи Туреччини, навіть якщо там терміни вдвічі довші, а якість – під питанням. Український виробник шиє швидше, дешевше (бо податки залишаються тут), і врешті – стабільніше. Я бачив, як замовлення на десятки мільйонів йдуть через «прокладку», де немає ні цеху, ні людей. І коли потім та форма не доїжджає до фронту – крайні ті, хто шиє, а не ті, хто схеми придумав.

І як переконати державу в необхідності локалізації?

Треба зрозуміти, що локалізація – це не про «підтримати своїх». Це про виживання країни. Коли ми шиємо форму в Україні – це швидко; якісно (бо можна прийти й подивитися, як шиється); з податками, які лишаються тут; з робочими місцями для наших людей; з надійною логістикою. А ще – це про довіру до своїх. Поки держава не почне системно ставити українського виробника в пріоритет, ми будемо мати «вʼєтнамські костюми по 3 тисячі», зірвані терміни та відео з фронту, де бійці купують форму самі. Локалізація – це не пільга. Це стратегія.

Зміни у Міністерстві оборони й економічна політика

Ви давно працюєте з Міноборони. Як змінилися оборонні закупівлі за останні роки?

За 10 років співпраці з Міноборони я побачив усе: тотальний безлад 2014 року, потім запровадження Прозорро, певні спроби системності у 2023–2024-х. Але головне – все більше політики. Після створення ДОТ ми очікували прорив: швидкі закупівлі, нові справедливі правила, професіоналізація. Натомість на перший час отримали експерименти в стилі «зробимо як ніколи раніше, а там подивимось». Частину процесів спростили, але ці ж ці спрощення стали лазівками для маніпуляцій. Наприклад, запроваджені Мінекономіки в оборонних закупівлях спрощені закупівлі із виключенням Антимонопольного комітету як арбітра. Як результат контракти отримують фірми без виробництва, які зривають поставки, і все починається з нуля. Зараз новий виклик – закриті рамки в оборонних закупівлях, які дають можливість замовнику повернути нас до «правил» паперових тендерів.

Чому в оборонних закупівлях так багато скандалів? Це справжня проблема чи більше медійний ефект?

І те, і інше. Проблеми справді є – і з хаотичністю планування, і з технічними вимогами, і з допуском до тендерів. Але часто скандали розкручують не для того, щоб розв'язати проблему, а щоб «вийти в ефір». Наприклад, ДОТ запустив реформу харчування, запросив ритейл – а ті навіть не подались. І хто винен? Ритейл не прийшов, бо боїться силовиків, нестабільності правил, штрафів і довгих оплат. Але замість змінити систему – запустили відео про «змову старих постачальників». Це зручно, але неефективно. Також, на превеликий жаль, в останній час дуже багато випадків, де новоспечені імпортери використовують недоброчесні ЗМІ для замовлення брехні на виробників із ціллю дискредитування репутації та виживання з ринку. Як ви вже бачили постійні напади на  мене, мою родину, колег, як Олександр Соколовський, суспільних діячів як Дана Ярова, працівників Міністерства оборони, працівників лабораторій – у цих усіх медіаатаках присутня чорна рука новоспечених імпортерів, трейдерів та дистриб'юторів. Чому, запитаєте ви? Відповідь дуже проста – вони не можуть конкурувати з українськими виробниками за ціною за умови збереження необхідного рівня якості, тож вони шукають інші методи впливу – дискредитацію, медіаатаки, змову із силовиками, та всілякі інші пакості, до яких можуть дотягнутися. Наша відповідь їм проста: собаки гавкають – караван іде, попри всі напади ми залишаємось на своїх місцях та працюємо на благо армії та держави.

Державний оператор тилу може стати ефективним закупником?

Може. Там є кваліфіковані люди. Але головна проблема ДОТу – вони повинні нарешті в реальних виробниках бачити партнера, а не ворога, і сконцентрувати свої зусилля на встановленні стабільних і робочих правил і процедур, котрі ґрунтуються виключно на законі. Тоді все поїде. 

Якщо в мене є цех, швачки, сировина, досвід – я хочу чесно виграти тендер, а не програти фірмі-прокладці, яка існує три дні

Ви пропонуєте повернути Антимонопольний комітет до закупівель. Чому?

Бо АМКУ – це єдиний професійний арбітр в публічних закупівлях. Крім того, у системі Prozorro просто не існує процедури реалізації судового рішення – тому в суд йти просто немає сенсу. АМКУ міг би зупинити відверто дискримінаційні вимоги, фіктивні зняття з торгів, фірми-прокладки. І при цьому процедура б тривала. Але хтось вирішив, що «так буде швидше». І що? Тепер маємо зірвані закупівлі, зливи тендерів, постійні повтори – і нічого не змінюється.

Чи справді бізнесу потрібні «пільги», чи просто нормальні, прозорі правила гри?

Бізнес не просить милостині. Бізнесу треба стабільність. Пільги – це коли комусь щось пробачають, вони не працюють однаково для всіх. Ми не хочемо, щоб нам щось прощали. Ми хочемо зрозумілих, стабільних правил гри. І найголовніше – однакових для всіх. Якщо в мене є цех, швачки, сировина, досвід – я хочу чесно виграти тендер, а не програти фірмі-прокладці, яка існує три дні й не має жодного виробництва. Нам не потрібен «ручний режим» чи «прикриття згорілої довідки». Нам потрібна система, яка не змінюється щомісяця і не залежить від політичної кон’юнктури.

Ви часто кажете про передбачуваність. Що конкретно має зробити держава?

Якщо казати про оборонні закупівлі, то це в першу чергу планування закупівель і стабільність технічних вимог. Закупівлі в січні на лютий або березень – це катастрофа. Ми багато разів говорили, що для нормального функціонування галузі треба контракти зі строками виготовлення продукції як мінімум три місяці (це коли є сировина в наявності), а із замовленням сировини – чотири плюс. ДОТ в цьому році першим серед оборонних замовників та вперше із початку війни провів закупівлі майже за таким принципом. І це повинно стати прикладом для інших оборонних замовників.

Але бізнес – це не лише про гроші, а й про відповідальність перед суспільством. Погодитеся?

Однозначно. Я не бачив жодного великого виробника, який не допомагав армії. Ми з 2014 року постійно донатимо, шиємо безкоштовно, підтримуємо бригади, волонтерів, купуємо техніку, генератори, дрони. Це не піар – це внутрішня позиція. Але є межа, за яку держава заходити не має права. Бізнес не повинен усе робити «за свій рахунок» і ще й звітувати перед тими, хто ніколи не створив жодного робочого місця. Бізнес – це не дійна корова, це – партнер. І якщо його поважають, він робитиме більше, ніж від нього очікують.

Про правоохоронців, боротьбу з корупцією і розкіш

Ваш бізнес стикався з перевірками, тиском силовиків? Як це було?

Це відбувається систематично. Насправді в Україні вже давно склалась дивна система: якщо ти виграв тендер, особливо на великі гроші, готуйся до обшуків. Статистично кожен із виробників має 3-4 кримінальних провадження кожен рік, які запускаються з не дуже благородних міркувань. Не тому, що ти щось порушив, а тому, що хтось інший не виграв. Хтось хоче тебе «посунути», хтось хоче створити картинку «боротьби». За останні три роки ми пережили низку інформаційних атак і візитів силовиків. Ми чудово розуміємо, від кого ці замовлення. 

Від кого?

Від тих, хто сам хотів постачати, але не зміг забезпечити ні якість, ні обсяг. Або від так званих «активістів», які за рахунок бізнесу будують собі політичну або репортерську кар’єру на словах про «хапуг».

Де межа між боротьбою з корупцією та тиском на бізнес? Як її провести?

Межа проста: є факт, є документ, є порушення – дійте. Згідно з законом. У нас купа органів, судів, НПУ, ГСУ, НАБУ, САП, ДБР, прокуратура. Якщо є докази – покажіть їх. І суд хай ухвалює рішення. А коли немає нічого, крім емоцій і відео «у трусиках біля каміна», то це не боротьба з корупцією, це боротьба за лайки. І спроби сформувати у людей ненависть до бізнесу. Це шоу. І воно б’є не по мені чи моїх колегах – воно бʼє по довірі суспільства до бізнесу. А без бізнесу у нас ніколи не  буде розвиненої економіки, розвиненої промисловості. 

Але ж вас теж звинувачують, в тому числі публічні антикорупціонери. 

Давайте розбиратися. 

Я офіційно та цілком законно можу дозволити собі доволі високий рівень життя і комфорту

Ви живете в маєтку за мільйони, їздите на люксових авто, а ваші компанії фігурують у розслідуваннях.

Нагадаю, мій бізнес існує з 1998 року, створений з нуля – це не приватизовані мною готові підприємства – це створені нами виробничі потужності, котрі постійно модернізуються та оновлюються. І це вже давно велика виробнича група компаній. МІК (група компаній Мітрохіна) – великий платник податків. Тому я офіційно та цілком законно можу дозволити собі доволі високий рівень життя і комфорту. 

Ваша дружина демонструє розкішне життя: бренди, поїздки, прикраси. Ви купуєте дорогу нерухомість. Ви розумієте, який вигляд це має під час війни?

Ніхто не має жити в наметі, і я чи моя дружина також. На відміну від тих саме Гринкевичів, наша компанія виконує кожен контракт з Силами оборони, ми даємо роботу більше ніж 1500 людям, сплачуємо податки. Значну частину прибутку я особисто доначу на потреби Сил оборони. Це десятки мільйонів гривень щороку (звертає увагу на стіну з подяками від військових частин, – ред.). І я б не хотів, щоб хтось ліз у шафу до моєї дружини. Вона не працює на держпосаді, не живе за кордоном – вся моя сім'я:  батьки, діти, дружина – усі постійно живуть в Україні.

Антикорупційні активісти часто критикують бізнес, що заробляє «на війні», а потім витрачає на себе прибутки.

Щодо нашої антикорупційної тусовки у мене взагалі багато питань. Є ті, хто справді працює по суті: аналізують документи, викривають порушення, борються за системні зміни. Я поважаю таких людей, і готовий з ними співпрацювати. Бо як реальний виробник зацікавлений у нормальному ринку. А є інші. Для них важливо, щоб було «гучно», а не «правильно». Вони не розбираються у специфіці тендерів, не розуміють логістики, не були на виробництві, але можуть написати, що «Мітрохін вкрав, бо у нього Lexus». І це заходить у Facebook. Люди не питають, скільки податків ми сплатили, скільки комплектів поставили, скільки робочих місць створено. Вони питають: «А чому він не бідний?»

Давайте ближче до претензій. Вас звинувачують у тому, що через «фірми-прокладки» ви виводите гроші за кордон – зокрема через болгарську Victor Invest, пов’язану з вашою тещею. Як це прокоментуєте?

О, це прекрасна історія. Жоден, хто бігає за мною з цією фірмою, не спитав, для чого ми її створили. Victor Invest – постачальник тканини й інших товарів, які ми не можемо купити напряму. Українська легка промисловість все ще по багатьох компонентах (окремих видах тканин, фурнітури) залежить від Китаю, дещо нам доводиться там закуповувати. І коли почалася велика війна, багато китайських фірм заблокувало постачання певних номенклатур товарів в Україну через політичні причини. Тому ми возимо їх через Болгарію.

Вас звинувачують у тому, що постачали армії форму сумнівної якості.

З 2014 року ми поставили ЗСУ мільйони комплектів. Жодних системних проблем. Якщо і були якісь претензії у Міноборони чи ДОТ, ми їх завжди оперативно виправляли. Це буквально можна перевірити. 

Ви любите епатаж – відео у трусах біля каміна, виступи з провокаційними заявами. Це навмисно?

Олег Мітрохін у робочому кабінеті
фото з відкритих джерел

А чого мені соромитися? Я не з кабінетної породи. Я людина роботи. Якщо можу сказати щось прямо – скажу. Мені здається, набагато більшим лицемірством є ховатися від усіх, а потім в тебе знаходять маєток у Монако.

Яка ваша найдорожча покупка за час війни? Будинок?

За особисті гроші? Офіс в Києві, для компанії. Мені компанія з прибутку виплатила дивіденди, я сплатив з них податки, придбав офіс за 60 млн, зараз робимо там ремонт. До речі, на ці цілком легальні дивіденди міг би купити пару готелів десь в Італії, але реінвестую тут, в Україну. У мене немає ніяких бізнесів та нерухомості поза межами України – я цілком український підприємець. 

Я б запровадив KPI для міністрів. Не виконав – йди. Бо зараз «реформа» – це коли ти красиво виступив чи презентацію гарну намалював

Давайте ще одну історію розберемо. Про політичні звʼязки. Як ви познайомились із нардепом Геннадієм Касаєм і чому ваша приймальня розташована разом з його?

Я з Запоріжжя. Геннадій – теж. Практично однолітки. Ми знайомі дуже давно, можна сказати з дитинства. Часто перетиналися ще у Запоріжжі. Приймальня в Києві йому була потрібна, я допоміг товаришу, не більше. Геннадій все життя займався і займається оборонкою, але не в тому сегменті, що ми. Він працював на Мотор Січі, як депутат мав ініціативи щодо Укроборонпрому. Але це зброя – там все закрито та під грифом. Ми ж шиємо форму та всі наші закупівлі на Prozorro – вони відкриті та публічні, й будь-хто може їх побачити. І цими закупівлями опікуються різні структури. Нами – Державний оператор тилу, зброєю – Агенція оборонних закупівель, Мінстратегпром, власне, колишній Укроборонпром. Це різні бюджети та різні сфери впливу. 

Ваш син працює помічником Касая. Це не є конфліктом інтересів?

По-перше, він помічник на громадських засадах, тобто не отримує ні зарплати, ні премій – жодної копійки з бюджету. По-друге, Артем вільно володіє п’ятьма мовами й неодноразово допомагав під час зустрічей із міжнародними делегаціями – як перекладач і як координатор. Це громадське навантаження, яке він сам взяв на себе добровільно, без моєї участі. І як батько, я тільки можу підтримати те, що молода людина хоче бути корисною державі. Його діяльність в комітеті жодним чином не перетинається з діяльністю нашого бізнесу. Артем не бере участі в торгах, не має впливу на рішення Міноборони чи ДОТ. І якби не було спільного прізвища – ніхто б не звернув на це уваги. Але прізвище Мітрохін зараз «гучне», тому будь-яка деталь перетворюється на сенсацію.

Ви чи син збираєтесь у політику?

Син доросла людина, він сам може відповісти. Але я – точно ні. Ви самі питали про епатажний спосіб життя. Він мені дійсно подобається. Я не хочу бути лицеміром, не хочу ставати не собою, щоб сподобатися виборцю чи відповідати стандартним очікуванням від політики. Свої питання до держави та свої побажання я можу і як бізнесмен висловити. А політика – точно не моє. 

Чого ви хочете від держави?

Щоб не заважала і поважала. Прозорі правила для бізнесу. Без «домовився – виграв», без «сьогодні тендер – завтра обшук». Реальна антикорупційна реформа. Не по ТБ, а на рівні процедур: контроль, відповідальність, покарання. Щоб не бігали за бізнесом, а переслідували бюрократів-крадіїв. А ще я б запровадив KPI для міністрів. Не виконав – йди. Бо зараз «реформа» – це коли ти красиво виступив чи презентацію гарну намалював. 

Україна після війни. Якою ви бачите її економіку? Які сектори – ключові?

Ті, які створюють додану вартість і дають валюту в країну. Оборонна промисловість. І не тільки для себе, а й на експорт. Ми здобули колосальний досвід – це можна і треба монетизувати. Легка промисловість. У нас є традиції, робоча сила, інфраструктура. Треба просто не заважати. IT і інжиніринг. Знову ж таки – якщо держава створить передбачувані податкові умови, ми можемо стати хабом для Центральної Європи. Інфраструктура, логістика. Це теж експортний потенціал. А ще – машинобудування, сільське господарство й агропереробка, енергетика, зокрема децентралізована. Але все це можливо тільки за однієї умови: довіра до держави. Без неї жоден інвестор не прийде.

Ким себе бачить Олег Мітрохін в Україні після війни?

Українським бізнесменом, якому не заважають працювати в Україні. 

«Главком»

Источник материала
loader
loader