Продюсерка й режисерка Олена Кривенко: Я хотіла знімати щось авторське, а на Суспільному для цього є всі можливості
Продюсерка й режисерка Олена Кривенко: Я хотіла знімати щось авторське, а на Суспільному для цього є всі можливості

Продюсерка й режисерка Олена Кривенко: Я хотіла знімати щось авторське, а на Суспільному для цього є всі можливості

Креативна продюсерка та режисерка-документалістка Суспільного Олена Кривенко розповіла, як почалася її робота на Суспільному, як вона обирає героїв фільмів, про документальні проєкти, які вже зняла, та що планує знімати.

Олена Кривенко прийшла працювати на Суспільне п’ять років тому в новостворений Координаційний центр мовлення національних меншин. Нині це департамент з питань розмаїття, інклюзії та рівних можливостей Суспільного, який уже має багато напрацювань, чималий доробок документальних проєктів, фільмів і циклів телепрограм.

А п’ять років тому вони разом із керівницею центру Анастасією Гудимою розпочинали цей напрям із чистого аркуша. Олена Кривенко розповіла, що саме на Суспільному вона відчула творчу свободу, яка дозволила їй утілювати в життя всі задуми, реалізовувати проєкти, а також професійно розвиватися.

Вона починала як креативна продюсерка та редакторка циклу документальних репортажів «Невидима сила». Пізніше вже як режисерка зняла документальні фільми «Капелани. Віра на війні», «Мій Крим», «Таким мене зробила війна», «Капеланки. Молитва в пеклі», «Йона. Голодне марення». Ці проєкти отримали не лише схвальні відгуки аудиторії, а й були відзначені нагородами на міжнародних конкурсах.

— Олено, ви доєдналися до Суспільного п’ять років тому, а саме — до команди Координаційного центру мовлення національних меншин НСТУ. Анастасія Гудима в інтерв’ю «Детектору медіа» розповіла: «На посаду креативного продюсера надійшло 16 резюме. Під час проведення співбесід мені було важливим, щоб людина розуміла цінності й місію Суспільного, вектор руху компанії, чому хоче працювати з національними спільнотами. Люди приходили з комерційних каналів, продакшнів, деякі з них просто не розуміли, що ця посада на Суспільному відрізняється від такої ж на комерційних каналах, у яких на меті “вразити” глядача. Кандидатам пропонувалися творчі завдання. Найбільше з усіх мені сподобався проєкт Олени Кривенко, а також її бачення ролі національних меншин у медіа». Чим вас тоді привабила ця робота та чи змінилося ставлення до неї протягом цих років?

— Розповім свою історію. До цього Суспільне оголошувало конкурс «Створюй із Суспільним», я ходила десь близько року на пітчинги Суспільного представляти свої проєкти. На реалізацію однієї програми я навіть отримала часткове фінансування. Потім мені зателефонувала ейчар-менеджерка й каже: «Ми шукаємо креативного продюсера в новий департамент, можете прийти на співбесіду?». Потрібно було зробити тестове завдання. Я почала вивчати інформацію про національні спільноти, дивитися відеоматеріали. Зрозуміла, що в Україні якісного контенту на цю тематику майже немає, і це мене зацікавило, адже є можливість зайняти цю нішу та запропонувати аудиторії достойні відеороботи.

Я зробила тестове завдання та прийшла на співбесіду ще в «Олівець». Вирішила спробувати, бо знала, що на Суспільному є творча свобода. До цього 11 років працювала на комерційних каналах, створювала контент за біблією проєктів, у мене був чіткий план і я не могла від нього відійти. Давно хотіла знімати щось своє, авторське, а на Суспільному є для цього всі можливості. Підписала контракт на три місяці — й із того моменту почалося моє нове творче життя. Ми з Настею будували наш департамент удвох, по цеглині.

— Зараз у вашому творчому доробку багато документальних проєктів, які відзначені професійними нагородами та схвальними відгуками глядачів. А пригадайте свою першу роботу? З чого все починалося?

— Мені цікаво було робити контент на ромську тематику, тому що багато знала про цю спільноту, спілкувалася з цими людьми. І розуміла, що майже всі матеріали про ромів дещо однобокі, вони виставляють ромів як крадіїв і жебраків, і я розуміла, що потрібно спростовувати ці міфи. Я вже на той час була знайома з багатьма успішними людьми з ромської нацспільноти. Запропонувала зняти документалку про ромську молодь, щоб показати глядачу їх з іншого боку. Перший наш проєкт був за фінансування фонду «Відродження»—«Невидима правда». У ньому я працювала ще не як режисерка, а як креативна продюсерка і редакторка. Він схвально був сприйнятий аудиторією.

До цього я працювала шеф-редакторкою на великих проєктах, але мені завжди була цікава візуалізація. Я ходила за операторами, спостерігала за їхньою роботою. Під час зйомок фільму «Невидима правда» зрозуміла, що хочу спробувати себе як режисерка. Також знала, що мені не потрібен редактор, тому що я сама можу кастингувати героїв, писати інтерв’ю та відповідати за змістову частину у проєктах. І вже наступні проєкти почала робити як авторка й режисерка.

Далі у нас був спільний із регіональними редакціями проєкт «Відтінки України», це був тривалий і складний цикл документальних репортажів. Дистанційно, з купою зумів. Інколи виїжджала на зйомки, вся відповідальність за цей проєкт була на мені. Ми реалізували два сезони, це 44 епізоди. І отримали за нього нагороду, премію Івана Франка. Пишаюся цим проєктом і командою, яка була зі мною в той час.

— Тобто саме на Суспільному ви спробували себе вже як режисерка? Усе вийшло?

— Так. Суспільне мені взагалі відчинило двері до професійного розвитку. Мене цікавила ромська тема — добре, розробляй і знімай. Я хочу знімати про ЛГБТІК+ людей — окей, реалізуй. Мені ніхто не казав: «Ні, не можна це знімати. Ні, це потрібно висвітлювати от під таким кутом». І це мене надихало.

— Перший великий документальний проєкт, у якому ви були авторкою та режисеркою, це «Капелани. Віра на війні». Розкажіть, як виникла ідея та як його створювали?

— Колега з Одеси розповіла історію про знайомих капеланів, які потрапили на острові Зміїний у полон, коли поїхали туди до наших хлопців зі своєю місією. Я почала шукати відзняті матеріали на цю тему, знайшла кілька новинних сюжетів. Зрозуміла, що з цього можна зробити документалку, бо дуже цікаві герої та сильна історія. Їх утрьох не знімали, писали інтерв’ю з кожним окремо. Нам дуже допомогла Оля Мудрова з Одеської філії Суспільного, яка дала контакти цих капеланів. Уперше ми спілкувалися з ними по відеозв’язку. Мене зацікавило судно «Сапфір», на якому їх захопили росіяни, дізналася, що воно стоїть в місті в Одеській області. Почали писати купу листів, щоб отримати дозвіл на зйомку. Нам дозволили.

  • Читайте також: «У росіян немає ані віри, ані бога, ані чеснот, ані правил»

Моя ідея була в чому? Минув рік після звільнення, вони на цьому судні не були з того часу. Я хотіла повернути їх у ту історію, щоб вони згадали все. Я розуміла, що вони дуже сильні чоловіки, це не буде для них травматизацією, і вони готові про це говорити. Це була документальна зйомка, вони реально зустрілись уперше втрьох біля цього судна, розповідали в деталях і показували, де їх тримали, катували.

Продюсерка й режисерка Олена Кривенко: Я хотіла знімати щось авторське, а на Суспільному для цього є всі можливості - Фото 1

Олена Кривенко з нагородою за фільм «Капелани. Віра на війні» на фестивалі «Серце Європи» (Варшава, Польща)

— Ви вдало обираєте героїв для своїх фільмів, які не лишають байдужими глядачів.

— Та це основа всього. Ми ретельно проводимо відбір героїв. Якщо ще на етапі кастингу тобі не відгукується герой, то як ти можеш його розкрити, щоб він знайшов відгук у глядачів? Чомусь на Суспільному не було такої практики, що треба кастингувати героїв. Домовилися телефоном — поїхали, відзняли. А ми з ними проводимо зуми по 2—3 години. Потім це продовжується в листуванні, дружбою у фейсбуці, тож до нашої зустрічі ми вже спілкуємося як друзі чи гарні знайомі. Стежимо за їхнім життям, в курсі, що відбувається з ними щодня. З «Капеланами» нам відверто пощастило, вони всі виявилися крутими.

Багато людей є цікавих, проте не всіх потрібно знімати. Я швидко розумію, що це не мій герой, тому що цінності різні, життєва позиція чи ще щось. Мені потрібно відчути, полюбити героя, загорітися ним, думати про нього і вдень, і вночі, щоб вийшов хороший матеріал.

  • Читайте також: Документальний проєкт Суспільного «Мій Крим» — оповідь про корінні народи України

— У серпні 2023 року відбулася презентація документального фільму «Мій Крим», над яким працювала команда Координаційного центру мовлення національних меншин Суспільного. «Цього року ми вирішили, що нам обов’язково треба його відзняти, оскільки зараз майже кожен українець розуміє біль і страждання, через які пройшли наші корінні народи, коли неможливо поїхати до рідних, у свій рідний будинок, на свою рідну землю», — сказали ви в коментарі «Детектору медіа». Фільм, на мою думку, вийшов теплим і душевним, попри те, що він торкається болючих тем. Не останню роль у цьому відіграли герої стрічки. Розкажіть, яким чином ви їх підбирали?

— З 2014 року ми були далеко від війни, не так це все на собі відчували, як це сталося у 2022-му. У мене і в оточенні багато кримських татар було, і колеги були. Переживши схожі почуття, я зрозуміла, який це для них біль, як це непросто. Мені захотілося про це розказати. Як люди двічі переживали втрату дому, депортацію. Як складно двічі починати все з початку.

Ми почали шукати героїв — і виявилося, що, наприклад, караїмів в Україні дуже мало. Я відштовхувалася від того, що у нас є один чистокровний караїм, якого я в результаті знімала в цьому фільмі з донькою, тут варіантів інших не було. І дідусь, і Наталя — це просто бонус, у них чудова родина. Я розуміла, що дідусь уже старенький і його історію потрібно встигнути зафільмувати. Також досить мало залишилося кримчаків на території вільної України. Ми не знайшли нікого, крім В’ячеслава Ламброзо. Кримських татар багато, але я шукала особливого героя, якого раніше не знімали. Колега запропонувала Ділявера, я з ним познайомилася — й він став третім героєм фільму. Отак мені пощастило з людьми. Мені взагалі щастить із людьми.

Продюсерка й режисерка Олена Кривенко: Я хотіла знімати щось авторське, а на Суспільному для цього є всі можливості - Фото 2

На зйомках фільму «Мій Крим»

— Складну та довгу передісторію має ваша стрічка «Таким мене зробила війна». Розкажіть, чому вирішили допомогти військовому ромського походження Арсену Меднику та розповісти його історію у фільмі? 

— Це була доленосна зустріч, це вже я розумію зараз. Ми випадково зустрілися з Арсеном на вулиці у Рівному. А до цього не бачилися років 20. Я знаю його з дитинства, ми жили по сусідству. Він був ніби не з їхньої родини, завжди чемний, гарно вчився в школі, завжди мав охайний вигляд. Він поділився своєю історією, а я тоді шукала теми для сюжетів. Я зняла репортаж про Арсена. Мені потім зателефонувала Настя, сказала, що цей матеріал подивилося багато людей, усіх розчулила його історія. Ми з ним після цього листувалися, він дуже мріяв потрапити до ЗСУ. Ходив тижнями, а його не хотіли брати. Він навіть до мене звертався: «Лєна, а ти можеш мені допомогти, щоб мене взяли в ЗСУ?». І через якийсь час написав, що вже служить. Він визволяв Херсонщину. Ми спілкувалися, я стежила за його життям. А потім він зник, ми його шукали. Він отримав поранення, отямився в Одесі в шпиталі. Я зрозуміла, що хочу познайомити глядача з його історією. Хочу показати правду.

  • Читайте також: Документалка прямої дії

Коли ми зустрілися в Києві, я побачила зовсім іншу людину. Йому було погано, він мав порушення слуху, у нього постійно боліла голова, він не спав уночі. Арсен погодився зніматися, фільмування тривало близько року. Я вже була на фінальному етапі, коли він зателефонував: «Лєн, я тебе не хочу підводити, мені дуже погано. Я не хочу, щоб ти брехала і я не хочу брехати. Ти знімаєш мене, як героя, а насправді в мене є погані сторони». І він зізнався, що наркозалежний. «Ти готовий цим поділитися?», — запитала я. Він кілька днів подумав, а потім погодився. І ми почали шукати для нього допомогу.

Продюсерка й режисерка Олена Кривенко: Я хотіла знімати щось авторське, а на Суспільному для цього є всі можливості - Фото 3

На зйомках фільму «Таким мене зробила війна»

— Вийшло так, що ви не просто знімали фільм — ви реально змогли допомогти людині побороти цю залежність.

— І це дуже великий плюс. Ось заради чого потрібно працювати. Коли ми це обговорювали з командою, то перша думка була — як ми покажемо військового з наркозалежністю. «Та багато таких історій, насправді. Хлопці не витримують, рятуються за допомогою таких засобів», — сказала я. Арсен був штурмовиком. Розповідав, що після того, як покурять солі, то з’являлася сміливість іти на ворога, готовий усіх порвати.

Ми з Настею об’їздили багато реабілітаційних центрів, розказували цю ситуацію, отримували багато відмов. «Та ні, це ж залежність, ми таке не лікуємо», — казали нам. Ми шукали, поки не натрапили на «Лісову поляну», куди його взяли. І слава Богу. Зараз Арсен не має залежності та проходить реабілітацію за кордоном.

  • Читайте також: «Таким мене зробила війна»: Суспільне презентувало документальний фільм про адаптацію військового до мирного життя

За цей фільм ви отримали спеціальну відзнаку премії Journalist Excellence Awards 2024, а також друге місце у категорії «Короткометражний документальний фільм» на  IV Міжнародному телефестивалі «Серце Європи». У чому цінність цих відзнак?

— Я багато їздила на конкурси й бачила, які теми про війну та військових висвітлюються колегами. І всі у такому ключі: які військові сильні, ми непереможні.

Не пам’ятаю, в якій країні до конкурсу допустили росіян. Був пітчинг — і росіяни, звісно, зі свого боку висвітлювали війну. Вони говорили про те, що люди не вивозять своїх дітей, п’ють, їх хочуть евакуювати, але вони з дітьми й тваринами залишаються на небезпечних територіях. Вони говорили про проблеми. Я зрозуміла, чому європейська аудиторія вибрала цей проєкт для фінансування, а не український. Ми все однобоко показуємо і розказуємо. Ми переважно говоримо про героїзм, а не про те, що в нас уже бракує сил, що не вистачає людей, нам складно. Історія Арсена зацікавила журі конкурсів, бо я показала реальні проблеми та зворотний бік цієї війни. Я говорила відверто та правдиво у своїй роботі.

Продюсерка й режисерка Олена Кривенко: Я хотіла знімати щось авторське, а на Суспільному для цього є всі можливості - Фото 4

Олена Кривенко отримує  нагороди на Міжнародному телефестивалі «Серці Європи» за фільм «Мій Крим» (1 місце) й «Таким мене зробила війна» (2 місце)

— Документальна стрічка «Капелани. Віра на війні» отримала свого роду продовження у стрічці «Капеланки. Молитва у пеклі». Як виник цей задум?

— Я подумала: «Є багато жінок-капеланок, чому ж усі говорять лише про чоловіків?». Ми почали шукати героїнь, переглядали сюжети. І тут у нас вже був тривалий кастинг. Це був складний проєкт, бо одна з капеланок жила в Іспанії, треба було встигнути її відзняти, коли вона приїжджала в Україну. Інша — багато хворіла, лежала в лікарні. Ми знімали його довго. І до того ж нам не давали дозволи на зйомку в військових частинах і шпиталях. Ми приїжджали, довго стояли в полі й у результаті їхали без матеріалу.

Я знімала антологію, новелу про кожну капеланку, не хотіла переплітати ці історії. Хотіла підкреслити цінність і важливість кожної героїні. Цей проєкт дуже близький мені. Складний, але близький. Я досі спілкуюся з Оленою Легенчук — і це велика підтримка, вона мене дуже надихає.

Продюсерка й режисерка Олена Кривенко: Я хотіла знімати щось авторське, а на Суспільному для цього є всі можливості - Фото 5

Під час зйомок документального фільму «Капеланки. Молитва в пеклі»

Продюсерка й режисерка Олена Кривенко: Я хотіла знімати щось авторське, а на Суспільному для цього є всі можливості - Фото 6

Під час зйомок документального фільму «Капеланки. Молитва в пеклі»

Продюсерка й режисерка Олена Кривенко: Я хотіла знімати щось авторське, а на Суспільному для цього є всі можливості - Фото 7

Під час зйомок фільму «Капеланки. Молитва у пеклі»

— Торік Суспільне презентувало ще одну вашу роботу — документальну стрічку «Йона. Голодне марення». Як на мене, вона відрізняється від усіх попередніх робіт. Розкажіть, як створювали її?

— Це щаслива випадковість. Йону я ніде не шукала, мені просто показали її як майбутню героїню сюжету, який планувався до річниці Голодомору. Коли її побачила, то зрозуміла, що про неї не сюжет, а фільм потрібно знімати. Того ж дня ми домовилися про кастинг. Йона сиділа у своєму сараї-майстерні. Ми дуже довго спілкувалися. Я зрозуміла, що до неї потрібен особливий підхід. Далі було листування та дзвінки впродовж місяця. До старту зйомок я вже про неї та її життя знала все. Зрозуміла, що потрібно швидко їхати в її село. Йона унікальна, вона мене дуже зачепила. Щоправда, я поки не розуміла, в якій стилістиці її знімати. Тема страшна і трагічна. Ми коли заїхали в село, то всій команді там було емоційно складно. Я вирішила, що будемо ходити й знімати слідом за Йоною, фіксувати все, що вона робить. У мене з нею вже був контакт, і вона мене постійно шукала очима. Я вирішила не писати з нею інтерв’ю, а просто поступово розкривати її історію в лайфах, на різних локаціях. Ми фільмували її з ранку до ночі. Хлопці втомлені й злі були, що ми нонстоп знімаємо. Це дуже складні були зйомки. Ми всі пересварились і я навіть змінила оператора-постановника.

  • Читайте також: «Капеланство не має статі»: Суспільне презентувало документальний фільм «Капеланки. Молитва у пеклі»

«Йона. Голодне марення» — це той проєкт, де я дала волю творчості. Я знімала те, що відчувала. І це для мене дуже цінно. Ми реально з Йоною стали подругами. У неї складний характер, були моменти під час зйомок, коли вона перегравала, мені доводилося з нею проводити бесіди. Вона плакала, пила каву, заспокоювалась — і ми продовжували. Так, це була виснажлива, але особлива для мене робота.

Продюсерка й режисерка Олена Кривенко: Я хотіла знімати щось авторське, а на Суспільному для цього є всі можливості - Фото 8

Презентація документального фільму «Йона. Голодне марення»

— Розкажіть про відкриття, які зробили під час роботи над документальним проєктом «Будь її голосом»?

— Складно йшов пошук героїнь, постійно зривалися зйомки, люди не пускали до себе у квартири в останній момент. У мене такого давно вже не було. Приїхали знімати — а немає де, люди не хочуть іти на контакт. Ми бігали й уже на місці розв’язували багато питань, аби не зірвалися зйомки. Таких складнощів було багато. Потім з’явилася Людмила Миколаївна, фельдшерка. Вона не була нашою обраною героїнею, але коли її побачила — зрозуміла, що це наш подарунок. Ми заради неї навіть затримались у відрядженні. Потім мені порадили поговорити з Зіною, у неї виявилася дуже хороша історія, до того ж це роми, табір — дуже близька мені тема. І я трохи видихнула.

Майже паралельно ми реалізовували фільм «Вакансія: Людина», який на відміну від «Будь її голосом» дуже легко йшов. Це документалка про працевлаштування ЛГБТІК+людей і про дискримінацію на робочому місті. Чому люди приховують свою сексуальну орієнтацію і яка реакція на це у суспільстві, коли вони відкриваються. Я цю тему давно вивчаю і знімаю, і мені дуже цікаво працювати над такими проєктами.

Продюсерка й режисерка Олена Кривенко: Я хотіла знімати щось авторське, а на Суспільному для цього є всі можливості - Фото 9

Олена Кривенко та Анастасія Гудима на презентації документального проєкту «Будь її голосом»

— Над чим працюєте нині, є плани, які хочете втілити в життя?

— Хочу поговорити про вік, старіння людей. Можливо тому, що сама дорослішаю. Найближчим часом планую знімати пізнавальний проєкт, у якому ми не лише почуємо людські історії, а й думки різних експертів. Що відбувається зі шкірою, волоссям, м’язами та з нашим внутрішнім світом. Ми вже знайшли шість учасників. Я з величезним задоволенням спілкуюся з цими людьми. Боже, як вони мене заряджають позитивом! У кожного свої секрети, у когось це спорт, у когось кохання, у когось улюблена справа. Я вже не можу дочекатися зйомок! Хочу побачити їх та обійняти. Зараз маю потребу знімати мотиваційний і пізнавальний контент.

Фото з особистого архіву Олени Кривенко; Максим Поліщук, «Детектор медіа»; Суспільне

Продюсерка й режисерка Олена Кривенко: Я хотіла знімати щось авторське, а на Суспільному для цього є всі можливості - Фото 10
Источник материала
loader
loader