Ось навіщо Путіну був потрібен Стамбул

Колеги запитують – а що буде далі? Чи буде мир? Який мир, якщо буде? Чи буде війна? Яка війна? Що станеться в Стамбулі?

Зараз ми підійшли до етапу, коли деякі з цих питань, хоч і не отримали повних і остаточних відповідей, все ж таки набувають доволі чітких обрисів, які можна відтворити чи вгадати доволі точно.

Почну з думки, яку за останні 2-3 роки повторював чи не найчастіше – мирні переговори і мирний процес ще не почались. Поки ми воюємо за те, щоб розпочати цей процес чи ці процеси, і за можливість увійти в них не з найгіршої позиції.

Війна не закінується тоді, коли ми втомились чи вирішили, що хочемо її припинити переговорами. Війна закінчується тоді, коли цього хочеш не лише ти, але й твій ворог.

Позиція Росії непроста. Керівництво Росії і значна частина її еліти вважають, що просування на фронті і триваючий терор мирного населення і цивільної інфраструктури України свідчать на їх користь і є ознаками  повільного просування до перемоги. Можливо вони просто не мають можливості думати чи заявляти інакше, але заявляють вони про це настільки впевнено часто і скоординовано, що сумніватися в цій позиції не доводиться.

Понад риторику військові та економічні приготування Росії свідчать про продовження мобілізації усіх можливих ресурсів для продовження війни.

Отже, якщо хтось заявляє, що хоче воювати до перемоги, і робить все можливе, щоб забезпечити можливість продовжувати воювати, значить, швидше за все, так воно і є.

Складність же позиції Росії полягає не в проблемі передбачення дій її керівництва, а в прогнозуванні реальних можливостей її економіки і суспільства вести криваву і виснажливу війну далі. Усі види втрат Росії набули таких масштабів, що їх більше ніхто не може ні ігнорувати, ні заперечувати. Падіння цін на нафту, економічна рецесія і як наслідок скорочення бази для оподаткування, а також  постійне відволікання основних партнерів Росії на власні регіональні та інші конфлікти, на мою думку, позбавляє її джерел тривалого фінансування військових видатків. Життя в Росії поступово скорочується до тисячі кілометрів фронту з Україною. Все інше зникає і втрачає своє значення.

Верхи не можуть, а низи не хочуть. Щось таке вже закипає. І якби не вкрай низька ціна людської гідності та життя в Росії, то вже мало би десь рванути. 

За інших обставин, єдиним логічним способом для керівництва України реагувати на цю ситуацію було б безкомпромісно заявляти про віру у моральну вищість України, а відтак у її перемогу. Зрештою так це і відбувалось до середини 2024 року. І саме ця мільйон разів розкритикована західними ЗМІ «самовбивча позиція» дозволяла і подекуди досі дозволяє нашій країні отримувати ззовні усю ту допомогу, яка дозволяє нам підтримувати рівень життя десь на тому ж рівні, що і в Росії.

Тенденції «втоми від війни в України» наростали повільно і поступово, але остаточно цю ситуацію змінила поява на політичному небосхилі Дональда Трампа і його виборча кампанія, яка чим ближче підходила до фіналу, тим менше залишала сумнівів, що ігнорувати нову реальність буде неможливо.

Українська дипломатія зробила усе можливе, щоб спробувати задовільнити «миротворчий зуд» усіх партнерів – і в Європі, і в США.

Моя іронія щодо «миротворчого зуду» пов’язана винятково з тим, що будь-які розмови про мир є наївним політичним прожектерством або блефом з огляду на описані вище причини, пов’язані з позицією Росії. В іншому разі мати мир чи процес, який веде до нього, було б прекрасно!

Але вже після виборів нового американського президента стало зрозуміло, що не має значення з якою ретельністю ти розставляєш на дошці шахові фігури, якщо грати тобі доведеться зі слоном і не в шахи, а в Чапаєва.

Особливо, якщо цей «слон» ще перед початком гри заявляє, що більше за все на світі він любить мир, а тому йому байдуже якою ціною для України цей мир буде досягнутий.

Таким чином, Україна в особі президента Зеленського ніколи не втрачала раціонального тверезого погляду і розуміння поточного політичного моменту. Але реагування на нього адекватно змінювалось відповідно до ситуації.

І ось тепер все здається зайшло так далеко, що як не у понеділок, то у четвер розпочнеться 30-денне перемир’я, а далі щось ще, і поступово піде-поїде і війна припиниться. Ті, хто так мріє, як правило намагаються не думати і не говорити при цьому на тему – а як виглядатимуть кордони України і Росії за цього миру?

Якщо відкинути романтику, то не лишається сумнівів, що Росія йде на контакти в Стамбулі переважно у спроби дограти гру, спрямовану на роз’єднання США та європейських союзників, розмивання політики санкцій і таким чином полегшення собі вирішення проблеми пошуку ресурсів для продовження війни до повної чи якоїсь суттєвої перемоги над Україною.

Україна йде на ці контакти, намагаючись не допустити реалізації російського сценарію.

Як би там не було, ніщо не свідчить, що зустріч в Стамбулі чи то за участі двох президентів чи без них, започаткує сталий миротворчий процес.

Найгірше, що може статися, коли всі (якщо чесно, то лише Дональд Трамп, бо для решти все і так більш-менш зрозуміло) зрозуміють, що з Путіним і Росією знову «не так сталось, як гадалось» – це якщо нічого не зміниться.

Якщо після цього адміністрація США і далі вигадуватиме абсурдні маневри і поступки, на які має йти Україна, та уникатиме принципової реакції на продовження агресії Росією, то ми зайдемо на ще одне коло цієї «дипломатичної свистопляски».

За кращих для нас обставин безрезультатність майбутньої зустрічі поступово трансформуватиме позицію США в бік продовження військової підтримки України, та сприятиме подальшому згуртуванню європейських держав навколо питання оборони України, збільшуватиме санкційний тиск на Росію.

Враховуючи те, що зустріч в Стамбулі (знову ж таки не залежно чи за участю президентів чи на нижчому за саміт рівні) відбуватиметься без припинення бойових дій, перед українською стороною стоятиме складне тактичне завдання – не допустити того, щоб ця позиція Росії була «зарахована» як доказ її миролюбності, а миротворчий процес без припинення кровопролиття був інституйований у вигляді роботи якихось новостворених робочих груп чи підгруп. Я би принаймні зробив усе можливе для того, щоб уникнути повторення у будь-якій формі і «норманського» і «мінського» процесу.

Так чи інакше усі ці дипломатичні маневри навряд чи серйозно позначаться на інтенсивності боїв, що не затихають.

Проте, якщо Україна зможе довести свою партію до логічного кінця, максимально згуртувавши європейців та поступово змінюючи політику США, з’являється обережний оптимізм, що можливість для таких «ігор під дипломатичним прикриттям» зникне спочатку для Росії.