/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F35%2Fd1d0bccce8a1f4f8aab103df99e0c7cd.jpg)
Доктрина Трампа: какой принцип становится ключевым во внешней политике США
Другий термін президентства Дональда Трампа триває менш ніж чотири місяці, але вже можна спостерігати появу нової доктрини зовнішньої політики.
І, як і багато іншого в його президентстві, вона різко відрізняється від попередніх підходів.
Доктрини відіграють важливу роль в американській зовнішній політиці.
З Доктриною Монро, проголошеною у 1823 році, Сполучені Штати заявили про свою провідну роль у Західній півкулі та про готовність перешкоджати іншим державам у створенні стратегічної конкуренції в цьому регіоні.
На початку холодної війни Доктрина Трумена передбачала підтримку США для країн, які боролися з комунізмом і радянською експансією.
Пізніше Доктрина Картера сигналізувала, що США не стоятимуть осторонь, якщо зовнішні сили спробують встановити контроль над нафтоносним регіоном Перської затоки.
Доктрина Рейгана обіцяла підтримку антикомуністичним і антиросійським силам і державам.
Доктрина Свободи Джорджа Буша-молодшого дала зрозуміти, що ані терористи, ані ті, хто їх прихищає, не будуть у безпеці від американських атак.
Всі ці доктрини мали спільне: вони доносили до широкої аудиторії у світі, що США вважають критично важливим для своїх інтересів і що саме готові зробити для їхнього захисту.
Вони були покликані заспокоїти союзників, стримувати супротивників, мобілізувати американський держапарат у сфері безпеки й інформувати громадськість.
Хоча жодної офіційної Доктрини Трампа не було оголошено, вона починає вимальовуватись.
Її можна назвати доктриною "не помічати очевидного", або "це не наша справа".
Якою б не була назва, ця доктрина означає, що США більше не намагатимуться впливати на те, як країни поводяться у себе вдома.
Адміністрація утрималася від критики президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана за арешт головного опозиціонера, прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу за спроби послабити судову систему країни чи прем’єра Угорщини Віктора Орбана, який систематично підриває демократичні інститути.
Його адміністрація також скоротила або повністю згорнула діяльність низки інструментів просування демократії, зокрема "Голосу Америки", Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) і Національного фонду підтримки демократії (NED).
Найближчим до публічного формулювання нової доктрини був виступ Трампа в Саудівській Аравії 13 травня.
Він із захопленням говорив про "велику трансформацію" цієї країни, додавши, що вона "відбулася не завдяки західним інтервенціоністам, які читали лекції про те, як вам жити і як управляти своїми справами…".
"Протягом останніх років надто багато американських президентів були одержимі ідеєю зазирати в душі іноземних лідерів і використовувати зовнішню політику США як інструмент відплати за їхні гріхи", – наголосив тоді Трамп.
Дії Трампа – насамперед його прагнення до бізнес-угод з авторитарними режимами в Перській затоці й далеко за її межами – ще раз підкреслюють зміст цих слів.
На відміну від Рейгана, Картера, Буша, Барака Обами та Джо Байдена, Трамп чітко дав зрозуміти, що США більше не цікавлять просування прав людини та демократії, засудження авторитаризму чи вимоги звільнення політичних в’язнів.
Звісно, така "байдужість" дозволяє уникнути певних помилок.
Зокрема, надмірного втручання, як у часи Джорджа Буша, коли надмірне прагнення до "поширення демократії" призвело до фатального вторгнення в Ірак.
А разом із тим – такий підхід спрощує співпрацю США з урядами, внутрішня політика яких раніше могла б завадити економічній чи дипломатичній співпраці.
Однак недоліки такого підходу переважають.
Доктрина Трампа підвищує ймовірність того, що авторитарні уряди й надалі посилюватимуть внутрішні репресії та підриватимуть демократію – систему, яка, крім особистих свобод, часто асоціюється з вільним ринком, верховенством права і менш агресивною зовнішньою політикою.
Просування демократії, таким чином, не лише відповідає моральним цінностям, а й захищає інтереси американських інвесторів і знижує ризик втягнення США в нові конфлікти.
Крім того, нова доктрина віддаляє США від багатьох традиційних союзників, більшість із яких, як не дивно, є демократіями.
Таке відчуження підриває американський вплив у світі.
Слід зазначити, що здатність США проводити зовнішню політику, орієнтовану на свободу, залежить і від дотримання демократичних стандартів у самій країні.
Жодна держава не може переконливо закликати інших до демократії, порушуючи її основи у себе вдома.
А адміністрація Трампа порушувала чимало норм і практик, які забезпечують функціонування демократії, що саме по собі нівелює будь-які її спроби бути "вчителем".
Жодна доктрина не є ідеально послідовною – під час холодної війни США підтримували антикомуністів, які самі не були демократами.
І доктрина Трампа не є винятком.
Вона має яскраво виражене корисливе, праворадикальне спрямування.
Його адміністрація критикувала уряди Європи та відкрито симпатизувала крайнім правим силам, зокрема націоналісту Каролю Навроцькому, який переміг на президентських виборах у Польщі.
Попри скорочення зовнішніх втручань, Трамп вів конфронтацію з Гренландією та Канадою.
Але це радше винятки.
Суть Доктрини Трампа полягає в тому, що антидемократична поведінка більше не є перешкодою для бізнесу.
Протягом тривалого часу США намагалися змінити світ, часом дратуючи, а часом надихаючи.
Ці часи минули – частково на краще, але переважно на гірше.
Америка змінилася.
Вона дедалі більше схожа на ті країни, які колись критикувала.
Це так само трагічно, як і іронічно.
Автор: Річард Хаас,.
почесний президент Ради з міжнародних відносин, старший радник компанії Centerview Partners.
Стаття початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника.

