«Травма стала брендом». Тенденція, яка вже тривожить психологів

Є тенденція, яка мене цікавила багато років. Але почну здалеку.

У моєму пізньому радянському дитинстві візит до психіатра вважався чимось вкрай ганебним. Навіть стояти поруч з кабінетом цього демонічного фахівця в районній поліклініці було моторошно…

Коли школярів проганяли через психіатра, аби вони підтвердили свою адекватність, виходили вони від нього чомусь завжди з нервовим сміхом, переповідаючи чудернацькі питання, які їм ставив лікар…

Від цього незрозумілого хвилювання цілком можна було б відповісти на якесь просте питання  «по-дебільному»… Наприклад, «який сьогодні день?» чи «скільки пальців на руці?»

Одним словом, було якесь нездорове ставлення до цієї галузі медицини…

Але тепер суспільство хитнуло в іншу крайність. У моду увійшли психологи і послуги вони надають. І почалося це задовго до війни.

Люди, яких я знаю і вважаю психічно стабільними, успішними, адекватними, в певний момент повідомляли, що почали звертатися до послуг психологів.

Гаразд, це справа їхня. Але багато хто з них почали цим не лише ділитися, а й хвалитися. Я думаю, ви самі бачили багато дописів про те, як хтось щось «пропрацьовує»…

Поради, які отримували ці люди (з їхніх же слів), часто були банальними. Головна - «Не жертвувати собою». Одним словом «класти на всіх і на все», і тоді життя налагодиться. Все починалося зі «змінити роботу», якщо не допомагало, далі могло йти «змінити чоловіка/дружину», і так далі. Завершувалося зазвичай все зміною психолога...

Я спостерігав за цим висхідним трендом психології багато років мовчки, бо не фахівець і судити когось за потребу в такій допомозі не маю права. Але тепер проблему констатують самі психологи.

За тридцять років все перевернулося з ніг на голову. Українці почали вважати модними свої психологічні проблеми.

«Виникла гіперчутливість до свого «я», гіперфокус на собі. Та сама помилка, ті самі крайнощі спостерігаємо і у вихованні дітей. Від майже тотального ігнорування дитини ми прийшли до зведення її на такий п’єдестал поклоніння, що це руйнує і дитину, і батьків. Тоді як у всьому потрібен баланс і здорові межі. Мої студенти мені майже з гордістю розповідають, що хтось має галюцинації, хтось – РДУГ (розлад дефіциту уваги і гіперактивності), а ще в когось – розлад аутичного спектра. Бо це і «модно», і трендово, і є певним показником матеріальних статків, бо не кожен може собі дозволити постійні візити до психотерапевта», - каже Анна Собчак, психотерапевтка і викладачка в університеті Грінченка.

Собчак,  інтерв’ю з якою вийшло на «Главкомі», констатує: «Травма стала брендом. Слово, яке мало б бути обережним та професійним, стало новим синонімом чогось неприємного в житті. Ми підміняємо біль – травмою, досвід – патологією, а життя – клінічним кейсом. Психологічна культура в медіа сьогодні часто схожа на супермаркет з жувальними діагнозами: травма прив’язаності, емоційне насильство, нарцисична мама, токсичний тато, дитинство без безумовної любові. І кожен епізод стає приводом його «пропрацьовувати».

Висновок фахівця дуже простий: «Не все потрібно ремонтувати. Щось потрібно прийняти. І навчитися з цим бути».