Україна в центрі польської політики: як перемога Навроцького вплине на відносини з Києвом

Обрання президентом Польщі Кароля Навроцького стало справжнім землетрусом для польської політики.

Поразка проурядового кандидата Рафала Тшасковського звела нанівець план коаліції консолідувати владу і тим самим – розблокувати реформи, що досі не могли реалізовуватися через президентські ветування.

Тепер замість консолідації влади у польській політиці домінуватиме суперечка, на кону якої – результати парламентських виборів 2027 року.

Заручником цієї суперечки стане зовнішня політика Польщі, а отже, і відносини з Україною.

Крок до повернення влади.

Кароль Навроцький вступить на посаду на початку серпня.

Про реальну програму його президентства досі відомо дуже мало.

Найважливіше питання на даний момент – до якої міри він зробить вибір на користь політичної незалежності, а до якої – буде виконавцем політичної стратегії партії "Право і справедливість" ("ПіС")?.

Перші призначення в президентській канцелярії, особливо вибір Пшемислава Чарнека (політика "ПіС", також відомого своїми антиукраїнськими заявами.

– Ред.) на посаду глави канцелярії, вказують на те, що "Право і справедливість" матиме дуже сильний вплив у президентському палаці.

План партії Ярослава Качинського простий – перемогти на парламентських виборах 2027 року і повернути собі владу, втрачену в жовтні 2023 року.

Але для цього буде недостатньо просто показати хороший результат на наступних виборах.

У 2023 році "ПіС" перемогла, отримавши найбільшу кількість голосів серед усіх партій, але не змогла сформувати коаліцію.

Наразі немає жодних ознак того, що підтримка виборців зросте протягом наступних кількох років до рівня, який дозволить "ПіС" керувати одноосібно.

Тому для повернення влади буде необхідна коаліція, а найбільш перспективним партнером є багато в чому антиукраїнська партія "Конфедерація".

Саме виборці Славоміра Менцена, який посів третє місце в першому турі президентських виборів, набравши 14,81% голосів, забезпечили перемогу Навроцького в другому турі.

Однак не варто робити поспішних висновків про те, що майбутня коаліція "ПіС – Конфедерація" – це вже вирішене питання.

Обидві партії прагнуть лідерства на правому політичному фланзі, а головне – між їхнім керівництвом є велика особиста недовіра.

Славомір Менцен продемонстрував зразок своєї переговорної стратегії, коли після першого туру запропонував Навроцькому і Тшасковському підписати декларацію, що містить його найважливіші програмні тези.

Кароль Навроцький без вагань підписав цей документ, що занепокоїло громадську думку в Україні – адже одним із пунктів була заява про те, що новий президент не ратифікує закон про визнання вступу України до НАТО.

Це обґрунтоване занепокоєння, хоча, звичайно, передвиборчу декларацію не слід сприймати буквально, а радше як передвісник можливого політичного процесу.

Дебати навколо України.

Керівна коаліція робитиме все, щоб залишитися при владі до кінця терміну, водночас намагаючись зробити все можливе для збільшення своїх шансів на наступних виборах.

Однак не варто забувати – нинішня коаліція фактично складається з 11 партій.

А в такій ситуації непросто говорити про стратегічну єдність.

Чим ближче до виборів, тим більше напруженості виникає через різні розрахунки щодо того, як відновити підтримку власного електорату.

Навіть ціною добрих відносин з Україною.

Прикладом цього стало нещодавнє схвалення Сеймом законопроекту "про встановлення 11 липня Днем пам'яті поляків – жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА на східних прикордонних землях Другої Речі Посполитої".

Відповідний законопроект був поданий коаліційною партією ПСЛ ще 25 квітня, швидко пройшов усі етапи парламентської процедури і був прийнятий майже одноголосно прийнятий Сеймом 4 червня (тобто – вже після завершення президентської кампанії).

За цю ініціативу проголосували 435 депутатів і лише один – утримався.

Можна очікувати, що Сенат (верхня палата польського парламенту) підійде до цього питання аналогічно, і наступні роковини Волині, які відзначаються 11 липня, вже стануть національним днем пам’яті.

Така позиція ПСЛ не є дивною, оскільки ця партія завжди підносила питання історичного польсько-українського врегулювання у своїй політиці.

Проте одночасно волинське питання ідеально вписується в профіль Кароля Навроцького, голови Інституту національної пам'яті, який завершив свою передвиборчу кампанію в Домоставі, де поклав квіти до пам'ятника "Волинській різанині".

А вже після перемоги Навроцький заявив, що історичні питання будуть важливими для нього у формуванні польсько-українських відносин і що він вважає їх важливою частиною польського національного інтересу.

Звичайно, цей інтерес визначається не лише історією, а й економічними та геостратегічними інтересами, а також пов'язаною з ними політикою безпеки.

Дискусія навколо відновлення митних зборів на український експорт до країн ЄС з 6 червня показала, що в польській політиці існує одностайність і всі партії демонструють свою жорсткість у відстоюванні інтересів польських фермерів чи перевізників.

Основна аргументація в цій дискусії зосереджена на демонстрації того, який уряд, чи то "Права і справедливості", чи то нинішньої коаліції, був більш "поступливим" і проукраїнським.

Є всі підстави очікувати, що така недружня до України риторика не зміниться до парламентських виборів.

Адже політики відчувають зміну суспільних настроїв.

У польській суспільній свідомості щодо України сьогодні домінують такі питання, як історична пам'ять, сформована Волинню, переконання, що українці недостатньо вдячні за допомогу, яку вони отримали від Польщі та поляків від початку війни, страх перед українською економічною конкуренцією під час європейської інтеграції України, зростання неприязні до українських іммігрантів та страх перед безпосереднім втягненням Польщі у війну.

Саме таке усвідомлення є причиною одностайної підтримки закону про національне свято 11 липня, і саме таке усвідомлення є причиною того, що питання про відправку польських солдатів в Україну з миротворчою місією стає табуйованою темою для всіх польських політиків.

Ситуація стратегічної невизначеності.

Проте існує ще одне питання.

Наскільки політика, що проводиться у відповідь на суспільні настрої, може бути врівноважена політикою, сформованою геостратегічними інтересами?.

Тут ситуація виглядає найбільш стабільною – і уряд Дональда Туска, і партія "Право і справедливість", і навіть новообраний президент Кароль Навроцький займають тверду антиросійську позицію і вбачають в агресії з боку Росії найбільшу загрозу для безпеки Польщі.

Звідси постійні заяви про підтримку України в її воєнних зусиллях та розбудові майбутньої архітектури безпеки.

Проте залишається відритим питання, чи має членство Києва в НАТО та Європейському Союзі стати частиною цієї архітектури.

Чи Україна мусить виконувати роль "буферної" держави, що відокремлює країни Альянсу та ЄС від Росії в обмін на інші гарантії?.

Можна лише припускати, наскільки слова політиків є лише словами, а наскільки вони виражають тверду і усталену позицію.

Так само, як можна гадати про значення підпису Навроцького під декларацією Менцена.

Але ключова причина суперечливих заяв щодо України полягає в тому, що.

наразі незрозуміло, на яких стовпах базуватиметься майбутня архітектура безпеки.

Ключовим питанням, схоже, є роль США.

Для польської політичної еліти Сполучені Штати незмінно залишаються найважливішим гарантом безпеки, і цей підхід не змінився навіть з приходом до влади Дональда Трампа.

Питання про те, хто має більше можливостей для розвитку польсько-американських відносин, є предметом політичних суперечок.

Кароль Навроцький під час президентської кампанії хвалився своїм візитом до Білого дому, а як обраний президент вже встиг поговорити з Трампом і обмінятися запрошеннями.

Президент США підтвердив, що любить Польщу (особливо, коли країна обрала правого президента).

Чи захоче новий президент використовувати ці відносини для адвокації України в Білому домі, чи, навпаки, у разі можливого антиукраїнського повороту в політиці США, він опортуністично пристосовуватиметься до неї? Це ще належить з'ясувати.

Після поразки Рафала Тшасковського зірка Дональда Туска як лідера демократичних сил, здатного відтіснити правий популізм, потьмяніла.

Одночасно послабилися його позиції і в європейській політиці, де польський прем'єр зумів зайняти місце одного з "сильних світу цього".

Перемога євроскептика Навроцького виглядає як доказ тези, що проєвропейський Туск не може розраховувати на народну підтримку, і що Польща зовсім не є бастіоном ліберальної демократії.

Аналіз можна ще більше ускладнити, звернувшись до оцінки двосторонніх відносин та відносин з Німеччиною і Францією.

Дональд Туск незмінно зображується правими як виконавець волі Берліна та охоронець німецьких інтересів у політиці.

Антинімецька риторика, складовою якої є очікування військових репарацій від Німеччини, залишиться важливою частиною репертуару нового президента і всього правого табору.

І цей фактор також неодмінно позначиться на оцінці української політики, стратегічним елементом якої є максимальне залучення Німеччини до допомоги у війні та післявоєнній відбудові.

* * * * *.

Перемога Кароля Навроцького не обіцяє покращення польсько-українських відносин у найближчому майбутньому.

Але й не обов'язково означає їхнє погіршення.

Слід пам'ятати, що найважливішим центром влади в Польщі є уряд, а роль президента дуже обмежена, хоча й не позбавлена значення.

Перемога Навроцького розпалила апетит правих сил до повернення влади на наступних парламентських виборах.

А тому найбільший ризик для українсько-польських відносин полягає у тому, що форма польської зовнішньої політики, в тому числі щодо України, буде визначатися більше передвиборчими розрахунками, аніж геостратегічним аналізом.

Автор: Едвін Бендик,.

голова правління Фонду Стефана Баторія (Польща).