Волинська трагедія․ Чому поляки звинувачують українців, які реальні причини та кількість жертв
Волинська трагедія․ Чому поляки звинувачують українців, які реальні причини та кількість жертв

Волинська трагедія․ Чому поляки звинувачують українців, які реальні причини та кількість жертв

Із наближенням липня в Польщі все активніше лунають антиукраїнські гасла та настрої, а місцеві політики завзято витягують на світ божий дуже болючу, але й дуже рейтингову тему "Волинської різанини", тобто трагічних подій на Волині середини 1940-их років.

Мусимо констатувати: попри відкритість України до співпраці щодо встановлення історичної правди, в Польщі гору взяли історичні маніпуляції та сформувався наратив, в якому поляки – виключно жертви, а українці – злобні варвари. До цього доклалися не лише політики, але й митці та окремі науковці – всі вони разом виробили історичний міф про геноцид поляків руками українців на Волині.

24 Канал в межах рубрики "Історія дня" пояснює, чому політикам має бути соромно за історичні спекуляції, розповідає про природу та характер польсько-українського конфлікту, а також про роль у ньому німців і росіян.

Волинська трагедія: нове загострення в Польщі та як реагує Україна

У червні 2025 року польський Сейм оголосив 11 липня "Національним днем ​​пам'яті поляків – жертв геноциду, скоєного ОУН та УПА на східних територіях Другої Польської Республіки". За кілька днів до цього Польща обрала нового президента – ним став історик Кароль Навроцький, який власне й зробив собі ім'я на односторонніх трактуваннях подій Волинської трагедії.

Під час президентської кампанії Навроцький активно спекулював на темі, а після перемоги прямо заявив, що блокуватиме євроінтеграцію України, доки та офіційно не оголосить спокуту за так звану "Волинську різанину".

Те, що це вже сталося ще в часи президента Кучми та згодом не раз було повторено його наступниками, пана Навроцького від закидів не втримало, адже обраний президент Польщі прагне вибачень не за цивілізованою і прийнятною формулою "вибачаємо та просимо вибачення", а вимагає від українців покірного каяття з елементами плазування, прийняття польської версії подій та взяття повної відповідальності за них.

Волинська трагедія․ Чому поляки звинувачують українців, які реальні причини та кількість жертв - Фото 1
Кароль Навроцький / Фото PAP / Marcin Bielecki

В Україні такі заяви цілком зрозуміло викликали обурення й слова про "ніж у спину" від поляків, поки ми вкотре боремося "за нашу й вашу свободу" у війні з росіянами, з'явилися вже самі по собі і стали найбільш влучною оцінкою ситуації, що склалася.

Трохи дипломатичніше ці емоції передає українське МЗС:

МЗС розцінює рішення Сейму… як таке, що йде врозріз із духом добросусідських відносин між Україною і Польщею. Такі односторонні кроки не сприяють досягненню взаєморозуміння й примирення, над якими тривалий час працюють наші країни, зокрема у форматі Спільної українсько-польської групи з питань історичного діалогу, яка діє за участю міністерств культури та інститутів національної пам'яті двох країн.

Як Волинь стала основою польської історичного міфу

Поляки та українці пройшли в дечому схожий історичний шлях. У середньовіччі вони мали власну потужну державу, але згодом її втратили та опинилися під владою інших імперій. У 20 столітті обом народам вдалося відродити державність, але згодом знову зазнати ворожої окупації, яка остаточно завершилась лише наприкінці століття створенням повноцінних національних держав.

Шлях до незалежності був важкий і кривавий. Щоб це підкреслити – в Польщі почали активно переймати досвід Ізраїлю та консолідувати суспільство навколо наративу нації-жертви, яка пройшла важкі випробування на шляху до самостійності.

Ключовими елементами цього наративу стало Варшавське повстання 1944 року, потоплене нацистами в крові (180 тисяч загиблих), а також масові розстріли польських офіцерів у Катині радянськими карателями з НКВС у 1940-му (понад 20 тисяч вбитих).

При цьому історичні претензії інших народів до себе (наприклад, євреїв чи німців) поляки старанно відкидали.

У такий спосіб сформувалися історичні претензії до двох історичних ворогів Польщі – Росії та Німеччини.

Втім, це був час інтеграції Польщі до ЄС, де Німеччина стала головним спонсором, тому ненавидіти німців вже було якось незручно.

А відкрито ненавидіти росіян – подекуди страшно, бо воєнна база в Калінінграді (польська назва – Крулевець) нікуди не зникла, як і російська агресивність. Ситуацію не переломила навіть загибель польської політичної еліти разом із президентом Лехом Качинським в квітні 2010 року під Смоленськом. У ній спершу звинуватили росіян, але згодом (коли з'явилися розшифровки записів "чорних ящиків") справу зам'яли.

Тож якось непомітно й ніби сама по собі в суспільному дискурсі з'явилася та швидко набула популярності тема Волинської трагедії.

  • Перші дослідження з'явилися в Польщі у 1980-их і базувалися переважно на усних свідченнях.
  • Ще в 90-их ті події були на маргінесі польської історичної науки й були практично забуті – соціологія не фіксувала значного зацікавлення поляків темою "Волині" і лише незначна частина так званих "кресов'ян", тобто етнічних поляків, переселених до Польщі з українських земель, вважали себе жертвами українсько-польського протистояння в Західній Україні.

Головними ж польськими претензіями до українців на зламі тисячоліть взагалі були не Волинь, а повстання Хмельницького (згадайте емоції навколо фільму Єжі Гоффмана Ogniem i mieczem), Листопадовий чин (антипольське повстання українців у Львові 1918 року) і приведення у належний вигляд польських воїнських поховань на так званому "Цвинтарі Орлят".

Ситуація почала стрімко змінюватися на початку 2010-их. Тоді "Волинські студії" стають мейнстрімом у Польщі. Цікаво, що цей почин активно підтримали представники російської "п'ятої колони" в Україні. Зокрема, нардепи-регіонали Колесніченко і Царьов, а також міністр освіти Табачник. І це вже дає підстави говорити про "російську братську допомогу" в розкрутці теми.

За кілька років Волинь стала ледь не основою польського історичного міфу, що витіснив як Варшавське повстання, так і Катинь. Тож політичні рішення не забарилися. У 2013 році польський Сейм проголосував ухвалу "Про етнічну чистку з елементами геноциду", а 22 липня 2016 року Сейм визнав події на Волині геноцидом-людобуйством і поклав провину за нього на вояків УПА.

Остаточно в суспільній свідомості закріпив версію про односторонній та неспровокований геноцид фільм "Волинь 43" Войцєха Смажовського, що вийшов на екрани восени в 2016 році та зібрав усі штампи польської історичної пропаганди, включно з образом немовляти на вилах. Нині він втілений у відверто крінжовому та неодноразово розкритикованому притомними поляками пам’ятнику в селі Домостава (Прикарпатське воєводство Польщі), мітинг біля його став кодою для виборчої кампанії переможця виборів-2025 Кароля Навроцького.

Волинська трагедія․ Чому поляки звинувачують українців, які реальні причини та кількість жертв - Фото 2
Пам'ятник роботи скульптора Анджея Пітинського у Домоставі / Фото represjonowani.pulawy.pl

Яка польська версія трагедії на Волині


Поляки нібито стали жертвами неспровокованої агресїі з боку українців. Не лише УПА та ОУН, а й звичайних українських селян, які радо долучилися до "людобуйства" з метою грабунку (так само, як, до речі, українські селяни з фільму Ogniem i mieczem). Трагічні події були локалізовані в південній Волині і нібито мали спланований характер. Координатороми геноциду нібито були ватажки УПА, при цьому головну відповідальність чомусь несе особисто Степан Бандера, який в цей час перебував у концтаборі, але ще в 30-ті роки задумав "масакру".

Жертвами українців, за версією польських істориків, стали від 100 000 до 500 000 поляків. Натомість польські зворотні акції – це виключно "самооборона", внаслідок якої загинули від 1 000 до 2 000 агресивних українців. Але не більше. І переконують у цьому нині понад 2 000 співробітників польського Інституту національної пам'яті та безліч інших пропагандистів.

Які справжні причини українсько-польського протистояння

Українсько-польське протистояння в роки Другої світової не виникло саме собою, а мало причини та передумови. Їх багато.

  • Можна заглибитись далі в історію та пригадати Хмельниччину, Коліївщину та інші події, які стали частиною українсько-польського історичного протистояння.
  • Сюди ж можна віднести й події першої половини 20-го століття, коли західні українські землі опинилися в складі відновленої польської держави, яка взяла курс на агресивну асиміляцію українців і терор як інструмент її реалізації.


Мапа Речі Посполитої передвоєнного часу / LIKБЕЗ: історичний фронт

Можна згадати й сумнозвісні пацифікацію Галичини 1930 року, масове завезення на Волинь польских колоністів-кресов’ян і ревіндикацію 1937 – 1938 років на Холмщині, Підляшші та тій самій Волині, коли польська влада масово нищила православні храми та "витісняла" українське населення з їхніх домівок. А також варто не забувати про "земельне питання" і фактор російської, а згодом радянської агітації проти поляків.

Всього цього має бути достатньо, щоб зрозуміти, що перед початком Другої світової між двома народами, які ділили одну й ту ж територію, не було приязні, а давні образи лише накопичувалися й чекали вибуху. І вже у вересні 1939 року були зафіксовані перші вбивства за етнічними ознаками – з обох боків.

Згодом важливим фактором загострення стосунків між українцями та поляками стали німці, які діяли за принципом "розділяй і володарюй", роблячи ставку поперемінно то на українців, то на поляків.

Що відбувалося на Волині в 1942 – 1943 роках

Однією з причин трагічних подій на Волині літа – осені 1943 роки стали не менш трагічні події 1942 року на Холмщині, Люблінщині, Посянні та Галичині, де жертвами польських повстанців стали українці, саме там були перші спалені села та біженці, деякі з них осіли на Волині та принесли звістку про звірства поляків.

Звісно, це поглибило ненависть і стало живильним середовищем для наступної відплати. Відтак місцеві поляки, які взимку та навесні 1943 року відмовились, за прикладом українців, масово дезертирувати з німецької служби і стали мішенню.

У відповідь німці проводять пацифікацію і відводять велику роль у ній полякам, які вступають у так звані "допоміжні загони". Ті, отримавши зброю і підтримку від нацистів, створюють власні осередки – "самооборону", які стають польськими острівками в українському морі на Волині.

Волинська трагедія․ Чому поляки звинувачують українців, які реальні причини та кількість жертв - Фото 3
Пацифікація одного зі сіл Галичини / Фото Вікіпедіа

"Самооборона" разом із німцями проводять акції відплати, у відповідь українські партизани знову мстяться полякам і закручують ще сильніше спіраль насильства. Так поодинокі вбивства переросли в "масакру" – масові вбивства.

Яка реальна кількість жертв Волинської трагедії

Нині в Польщі у відповідь на це питання почнуть закидати про сотні тисяч загиблих і може навіть дійти до фантастичного числа в півмільйона жертв. При цьому відомий польський історик Гжегож Мотика схиляється до "консервативних" майже 100 000 вбитих.

Але й це фейк і насправді кількість польських жертв Волинської трагедії в рази менша. Згідно з підрахунками українських істориків, мова може йти про приблизно 30 000 – 35 000 польських жертв, але сукупно – тобто разом і вояки, і цивільні.

При цьому деякі українські дослідники припускають, що максимальна кількість жертв все ж може сягати 60 – 65 тисяч.

Польські історики наразі оперують встановленим поіменним списком жертв і він наразі налічує близько 20 000 – 25 000 поляків, якщо вираховувати по прізвищах, що не дуже точно, носії польського прізвища могли мати українську ідентичність і навпаки. При цьому 100 000+ не виходить ніяк.

Через це нині в Польщі побутує теорія змови, що Україна все блокує і приховує правду, а от коли підуть масові ексгумації та тести ДНК, то тоді буде точно 500 000 жертв. Але це так не працює.

Ба більше, є обгрунтоване припущення, що чим далі піде процес ексгумацій жертв протистояння, тим більше розчарованими будуть саме поляки, бо не отримають потрібної їм кількості жертв, який насправді буде в рази менше. І це зруйнує весь пафосний наратив, що нині перетворюється, даруйте, у танці на кістках.

Українські жертви Волинської трагедії складають сукупно 8 – 12 тисяч (а всього протистояння – близько 30 000, з них 20 000 – це поіменний список). Імена жертв поляків вдалося встановити та зібрати завдяки роботі проєкту Українського католицького університету "Жертви українсько-польського протистояння у 1939 – 1947 роках", куратором якого є професор Ігор Галагіда.

Поляки визнають не більше 1200 – 2 000, говорячи про жертв "Армії Крайової" (АК), точніше – створеної з польських дезертирів на німецький службі 27-ої волинської дивізії АК, яка проводила акції з відплати українцям.

Чому ж така величезна розбіжність у цифрах

Бо маємо справу зі свідомими маніпуляціями та дійсними складнощами при встановленні істини. Основна відправна точка та методика їхніх підрахунків – порівняння статистики, але це доволі сумнівні джерела, бо порівнювати треба з даними польського перепису 1931 року, а також радянського перепису 1939 року та німецьких переписів на окупованих територіях.

Кожен із них мав свої особливості та відповідні вади, тому встановити реальні демографічні втрати, а особливо – їхні причини, є завданням із зірочкою.

​​Перепис населення Польщі 1921 року зафіксував чисельність у 1 437 907 мешканців Волинського воєводства. За переписом 1931 року у воєводстві налічувалося 2 085 574 мешканців.

Втім, польська історична школа традиційно вирішує це питання шляхом арифметичного віднімання, ігноруючи безліч факторів і причин. Таким чином, до жертв українського "людобуйства" в теорії можуть потрапити:

  • "поляки", які були репресовані радянським режимом після його спільного з Гітлером нападу на Польщу в 1939 року;
  • українці, які були силою записаними в "поляки" в 1931-му (там був перепис не представників національностей, а носіїв мови);
  • поляки-біженці й ті, що були вигнані німцями на примусові роботи;
  • жертви бойових дій в роки Другої світової;
  • депортовані громадяни під час акції "Вісла", а також інші переміщені особи й ті, що померли своєю смертю.

Правда, й цього замало, бо згідно перепису населення 1931 року носіїв польської мови на Волині було лише 346 640 людей або 16,6%, тому вочевидь до омріяних 500 000 вписали й українців, євреїв і всіх інших.


Етнолінгвістична мапа Речі Посполитої зам результатами перепису 1931 року

Звучить абсурдно? Так, але приблизно тим самим займається зараз цілий пласт українських істориків, штучно збільшуючи кількість жертв Голодомору до понад 10 мільйонів людей, ніби ведучи якесь химерне змагання і ставлячи в такий спосіб під сумнів реальний радянсько-російський злочин.

Ареною звірств була не лише Волинь

Криваве протистояння двох народів мало місце не лише на Волині, бо ареною протистояння поляків і українців стала й Галичина, а також українські етнічні території, які нині є частиною Польщі – це Холмщина, Лемківщина, Надсяння, Підляшшя.

Втім, поляки "чомусь" воліють згадувати лише про Волинь. Чому? Бо були тут у меншості і програвали, значить – можна розкрутити наратив про націю-жертву. Натомість у тій же Холмщині справи в польських повстанців з "Армії Крайової" йшли значно краще і тут ніякого "людобуйства" вони вже не визнають, бо тоді б довелося в розслідуванні "виходити на самих себе" та руйнувати міф. Зокрема, дізнатися, що польська операція "Буря" (akcja "Burza") мала на меті те саме, що й УПА, тобто встановлення контролю над Західною Україною. І так само не рахувалася з побічними жертвами. А українцям є що нагадати полякам.

Як відбувалася "Буря" – знаємо за прикладом Холмщини (тепер Люблінське воєводство Польщі – 24 Канал), де лише 10 березня 1944 року польські відділи "Армії Крайової" та батальйони хлопські здійснили зазделегідь сплановану атаку на кілька українських сіл.

Епіцентром фактичної етнічної чистки стало селище Сагринь, де поляки замордували 600 українців, включно з жінками та дітьми, а також вбили декількох поляків, які, схоже, просто на встигли сказати, хто вони такі. Всього ж 10 березня внаслідок злочинів АК ​​у Грубешівському повіті загинули понад 1200 українців, абсолютна більшість із них були цивільним і єдиною їхньою провиною була національність.

Волинська трагедія․ Чому поляки звинувачують українців, які реальні причини та кількість жертв - Фото 4
Польські партизани після спалення Сагрині / фото з архіву історика Ігора Галагіди

Волинська трагедія․ Чому поляки звинувачують українців, які реальні причини та кількість жертв - Фото 5
Підрозділ Армії Крайової під час знищення українського села Сагринь, 10 березня 1944 року / фото з архівів

Атака (на Сагринь – 24 Канал) почалася приблизно о 4 – 5 ранку. Поляки швидко здобули пост, бо здебільшого там були жінки й діти, які не могли боронитися. І пізніше, коли та коротка оборона закінчилася, то почали вбивати мирних людей. Польські вояки підпалювали хати, частина людей пробувала ховатися у ями чи пивниці, куди часто кидали гранати. Ще частину просто закололи багнетами. Польські партизани навіть фотографувалися на фоні палаючих хат. Тому не йдеться про боротьбу. Про це свідчить і диспропорція втрат. З українського боку – 606 жертв, з польського – двоє і кілька поранених. Одна з польських жертв – це партизан, якого вбив його ж командир за якісь провини. Без сумніву, це був злочин,
– Ігор Галагіда в інтерв'ю "Локальній історії" про польську атаку на Сагринь.

А Сагринь – це хіба не "людобуйство"? А як щодо Акції "Вісла" – хіба це не злочин? Чи жертви не такі? Можна також згадати й насильне переселення мільйонів етнічних німців з території сучасної Польщі в 1946 році. Втім, нині польські дослідники кажуть, що різанина українців в Грубешівському повіті – це була лише превентивна акція, щоб запобігти великому українському повстанню, але чомусь скаженіють, коли українські історики обережно припускають те саме щодо подій на Волині влітку 1943 року.

Можна сказати полякам "пощастило", що в Україні тема польсько-українського протистояння тривалий час не була мейнстрімом і цікавила лише вузьке коло дослідників. Натомість звичайні українці банально не розуміли, чого від них хочуть, бо з правової точки зору вбивали один-одного громадяни Другої Речі Посполитої, а не України.

Крім того, у радянській традиції, яку ми успадкували від колишніх "совєтів", всі жертви списали на нацистів, а для особливо допитливих була книга Володимира Яворівського "Вічні Кортеліси".

Але ситуація змінюється, бо Польща відкрила скриньку Пандори, а значить – рано чи пізно неприємну правду доведеться визнати й самим полякам, адже все тягнеться одне за одним. Бо як інакше пояснити, чому нині проводиться ексгумація "жертв" так званої "Волинської різанини" у Пужниках в Тернопільській області? Це ж не Волинь? А це дуже цікаве питання, бо там лежать тіла не жертв етнічної чистки, а полеглих у бою комбатантів – так званих "стребків".

Волинська трагедія․ Чому поляки звинувачують українців, які реальні причини та кількість жертв - Фото 6
Спільна українсько-польська експедиція в Пужниках у 2023 році / фото puzniki.pl

Довідково! "Стребки" – це бійці колишніх воєнізованих загонів на німецькій службі (так званий шуцманшафт, а також залізничної та кримінальної поліції), які в 1943 – 1944 роках влилися до "Армії Крайової", а згодом перейшли на бік "совєтів" та склали основу польських винищувальних батальйонів ("істребітєльних батальйонів" – звідси, власне, назва, співзвучна з польським "ястребки").

Головним завданням стали спільні з НКВС операції проти українського підпілля. За це поляки отримували "бронь" від мобілізації до Червоної армії. Тобто радянська влада руками тих же поляків боролася з українцями. Цікаво, що раніше приблизно те ж робили й німці. Але нині в Польщі прийнято всі гріхи списувати на радянську окупацію, мовляв, ми були жертвами і нічого не вирішували, але ж чимало "стребків" – це колишні вояки АК (нині офіційно визнані в Польщі героями та борцями за Незалежність – 24 Канал). Як бути з цим?

Селище Пужники було опорним пунктом "стребків" – базою "самооборони", де крім польських комбатантів були також і вояки НКВС. Бій за це село або як його називають в документах УПА "наскок" – був військовою операцією, а не актом геноциду.

Гра в пошуки геноциду

Для порівняння справжньою етнічною чисткою є спільна каральна акція німців, угорців і росіян-колаборантів у Корюківці, коли нацисти та їхні союзники спалили ціле містечко й за добу вбили 6 700 людей на початку березня 1943 року. Натомість більшість мешканців Пужників після "наскоку" залишилися живими, загинули ж в основному комбатанти (чоловіки та жінки, бо в "стребків" були й жіночі загони).

На жаль, були жертви й серед цивільних, зокрема, загинули діти, але сумнівно, що саме таку мету ставили перед собою бійці УПА.

Втім, це не може звільняти їх від відповідальності за можливе надмірне насильство. Власне, цього ніхто в Україні й не робить. Бо геноцид – дуже важке звинувачення, яке потребує належних доказів і має відповідати ряду ознак, нехай вони прописані не надто чітко. Це і наявність плану знищення, намір та можливості, які передбачають, наприклад, і ефективний контроль над територією. Те, що мали нацисти і совєти, наприклад.

Також мають бути документи, які підтверджують злочинний намір. З чим великі проблеми. Бо той же командир УПА на Волині і громадянин Речі Посполитої Дмитро Клячківський (він же Клим Савур) прямих наказів про проведення етнічних чисток поляків не давав і документи про це невідомі. Натомість є звіти про акції, тобто знищення сіл, що були оголошені базами самооборони поляків.

З цих документів ми можемо зробити висновок про надмірне насильство з боку українських повстанців і застосування ними до мешканців здобутої боївки так званої "колективної відповідальності". Це, до речі, воєнний злочин, але не геноцид, а ексцес виконавців.

Тобто потрібно розглядати кожен випадок окремо й так само встановлювати відповідальних. А серед них є і радянські чи то совєцькі провокатори, які влаштовували диверсії та в такий спосіб підставляли український визвольний рух (найбільш відомий – подвійний агент капітан НКВС Василь Левочко, який керував загоном УПА, відповідальним за вбивства 200 поляків у селі Порицьк (нині Павлівка Волинської області) 11 липня 1943 року).

Крім того, потрібно зважати, що ОУН – не дорівнює УПА, як не дорівнює УПА і українським повстанцям, бо їх було чимало і вони мали різні переконання та підлеглість. До того ж сама УПА не була однорідна.

Серед найбільш відомих повстанських українських загонів назвемо мельниківців, бандерівців, бульбівців і червоних партизанів, які також не завжди діяли спільно. Так само і з польського боку не була сама лише АК, а також батальйони хлопські, націоналістичні польські формування, міліції самооборони і просто цивільні банди.

Нині головне звинувачення поляків: це події 11 – 12 липня 1943 року на півдні Волині, коли нібито було вирізано та спалено від 180 до 200 польських сіл. Втім, це такий мейнстрім нині, натомість самі польські джерела та звіти АК говорять про "десятки сіл". Це також дуже багато, але в рази менше, а значить – значно менша кількість жертв.

Насправді десь так і було, бо в той час сукупна кількість повстанців на тій території навряд чи перевищувала 3 – 5 тисячі, тобто вони фізично не могли спланувати та здійснити таку масштабну акцію за такий короткий період. Це просто нереально, навіть якщо припустити, що була "мобілізація" на вбивство селян, якої не було.

Офіційна позиція української влади та наукового співтовариства полягає у визнанні фактів воєнних злочинів і надмірного насильства, Втім, Україна відкидає польські закиди про геноцид і пропонує на противагу їм детальне розслідування кожного епізоду, не замикаючись у межах Волині.

І цього поляки бояться як вогню, адже під ризиком спростування опиняється свідома диверсія польської пропаганди, метою якої є дискредитація української боротьби за незалежність і створення стереотипу про українців-варварів.

На жаль, ці ідеї глибоко вкоренилися в Польщі, що підтверджують як остання соціологія та слова обраного президента, так і скандальні заяви його попередника – Анджея Дуди, який у такий контроверсійний спосіб вочевидь шукає собі плацдарм для продовження політичної кар'єри.

Дуда, нагадаємо, в травневому інтерв'ю буквально дихав ненавистю до України, що не завадило йому через кілька днів нагородити орденом очільника ГУР Кирила Буданова.

Для мене Бандера і ОУН-УПА – звичайні військові злочинці, вбивці, геноцидники, і так ми завжди будемо їх називати. Коли я приїжджаю в Україну, а мене обіймають люди, у яких на руках пов'язки в кольорах бандерівського прапора – це абсурд. Польща ніколи не погодиться із законами України, які вважають ОУН-УПА борцями за свободу України,
– президент Дуда 26 травня 2025 року.

Заява Дуди про Волинську трагедію: дивіться відео

Шлях до порозуміння між поляками та українцями

Пан Дуда може не погоджуватись скільки завгодно, але бійці ОУН-УПА були саме борцями за свободу України, так само як і вояки "Армії Крайової" були борцями за незалежність Польщі та нині вшановуються як національні герої, хоча деяки з них є воєнними злочинцями та колаборантами, які співпрацювали як з нацистами, так і з радянськими спецслужбами.

Це неприємна правда, яку в Польщі визнавати не хочуть, бо звинувачувати в усьому українців зручніше і приємніше, а про свої злочини або співучасть у них можна просто забути або ще краще – заборонити законодавчо.

Втім, це тупиковий хід, він може принести тимчасові дивіденди на внутрішній арені, але врешті заведе на манівці. Історія партії "Право і Справедливість" це добре доводить. Рано чи пізно українцям і полякам доведеться домовлятися і примирятися, й формула цього примирення давно відома: "вибачаємо та просимо вибачення". Якщо про це змогли домовитись загони УПА та АК в 1946 році для спільної боротьби проти совєтів, то чому б не повторити їх нащадкам. Тим більше, що спільний ворог у обох націй – той самий.

Про це нагадує завжди тактовний український МЗС: "Україна послідовно виступає за наукове, неупереджене вивчення складних сторінок спільної історії. Ми переконані, що шлях до справжнього примирення лежить через діалог, взаємну повагу і спільну роботу істориків, а не через політичні односторонні оцінки. Закликаємо польську сторону утриматися від кроків, які можуть призвести до зростання напруження у двосторонніх відносинах та підірвати досягнення, здобуті конструктивним діалогом і співпрацею між Україною і Польщею… Вкотре нагадуємо, що не слід шукати полякам ворогів серед українців, а українцям – серед поляків. Ворог у нас спільний – Росія. Заради спільної сили, свободи та безпеки наших двох дружніх країн, маємо спільно вирішувати проблемні питання, а не загострювати їх".

Теги по теме
Польща История
Источник материала
loader
loader