Дональд Трамп. Сеанс психоаналізу в день народження

14 червня президенту США Дональду Трампу виповнюється 79 років. Вік – поважний, але не це робить спілкування з американським лідером таким складним. На свій день народження Трамп готує грандіозний парад – формально він буде присвячений 250-річчю армії США. Але фактично немає сумнівів у тому, що американський лідер оберне його на свій індивідуальний тріумф. Хоча причин тріумфувати у Трампа, здається, небагато... Він нічого не досяг за п’ять місяців правління, що минули з інавгурації. Принаймні, російсько-українську війну точно не зупинив – ані за 24 години, як було ним обіцяно, ані за довший час. Але не псуватимемо винуватцю свята настрій.

Поки він готує парад, «Главком» з психологинею Світланою Чуніхіною обговорює Трампа, їй як фахівцю є, що сказати про іменинника.

«Уявіть, що було б, якби особа, яка плекає недружні плани щодо України, мала інтелектуальні здібності, аби ці плани втілювати»

Пані Світлано, хто такий Трамп з точки зору ваших компетенцій – соціопат? Садист? Психотерапевт Джон Гартнер визначив його проблему як «злоякісний нарцисизм».

У 2017 році вийшла книжка «Небезпечний випадок Дональда Трампа» (The dangerous case of Donald Trump). Її у співавторстві написали 27 психологів та психіатрів. Пізніше до них доєдналися ще десятеро, тобто тепер у новому виданні цієї книжки вже 37 есеїв. Автором одного з них, до речі, є Філіп Зімбардо – той, що ставив Стенфордський експеримент. (Добровольці грали ролі в'язнів та охоронців в умовній в'язниці. При цьому «охоронці» проявляли схильність до садизму, а «в’язні» виявилися морально за зламаними за ті шість днів, поки тривав експеримент. Зімбардо припинив його достроково – «Главком»).

Тобто мова йде про шанованих і досвідчених фахівців. Їхня консенсусна думка полягає у тому, що у Трампа – нарцисичний розлад особистості.

Це не критично. Але це накладає деякі обмеження на людину: вона не здатна встановлювати близькі відносини, постійно прагне здобувати визнання. Такі люди живуть одночасно з переконаністю у власній величі та зі страхом зустріти нищівний сором у випадку поразки. Між цими двома полюсами триває їхнє життя, що не робить нарцисів щасливими.

Ви сказали – із соромом? Не схоже, щоб Трамп чогось соромився.

А це те, чого не видно. Це те, від чого нарциси намагаються втекти. Його маневри довкола мирної ініціативи – це якраз неможливість визнати, що він схопився за штангу, яку не зміг вижати. Жахлива поразка, як для нього.

Писали, що сам Трамп побоюється повторити долю батька, який мав хворобу Альцгеймера. Чи не звідси ростуть ноги у його обсесивних самоідентифікацій: «я той, при кому війна би не почалася», «я той, хто вміє укладати угоди», «я – не «сонний Джо»? Він ніби сам собі нагадує, ким він є, а ким не є.

Ні, те, що він робить у політиці, не пов’язане з його страхом захворіти на Альцгеймера. Це пов’язане саме з тим, про що я казала: Трамп – нарцисична особистість. Він позбавлений емпатії, перевищує свою значущість і є тим, кому важливо жити у маренні про свою велич, успішність, винятковість…   

Він був таким у свою першу каденцію?

Він завжди був таким. Він був таким від народження, точніше, з моменту, як почав діяти як автономна особистість.

Але ж маячню стосовно Гренландії, Канади, Панами він не ніс… Щоправда, стримувальні фактори можна шукати у політичній площині – у Конгресі, котрий успішно протистояв Трампу у період 2017-2021 років…

Саме так. А психологічно він завжди був нарцисом. А зараз він подбав про те, щоб голоси, які йому протирічать, більше не звучали в його оточенні.

Як ви оціните інтелект Трампа?

Важко сказати. Гадаю, що інтелект у нього невисокий. Але це навіть добре для нас. Бо уявіть собі, що було б, якби особистість, яка плекає недружні плани щодо України, ще й мала б інтелектуальні здібності, аби ці плани втілювати. Уявіть, що Трамп на додачу до свого нарцисизму ще й підступний та хитрий – приблизно як Путін, котрий, звісно, розумніший за Трампа. 

Інтелект пов'язаний з психічними розладами людини?

Жодним чином.

Трамп ніколи не жартує. Взагалі. Він не чутливий до сарказму, який на ньому відточує Путін. Про що це говорить для вас?

Це ви добре підмітили. З почуттям гумору у нього й справді не все гаразд. Він може злобно пожартувати над кимось, але самоіронія у нього відсутня в принципі. Бо з нарцисичною особистістю це просто не стикується. Він надзвичайно серйозно сприймає всі ті лестощі, які на нього сиплються…  

Колишня спеціальна помічниця президента США у справах Росії Фіона Гілл в одному з інтерв’ю розповідала про випадок, якому вона була свідком у першу каденцію Трампа. Під час зустрічі з Трампом Путін хизувався своїми новими гіперзвуковими ракетами, аж поки зачарований Трамп не вигукнув «Я хотів би їх отримати!». На що Путін відповів російською: «Конечно, Дональд. Ты их получишь». Звісно, Трамп не вловив сарказму.

Надто тонко для Трампа…

Так, він вперто тримається думки, що Путін його поважає. Якщо він колись дійде протилежного висновку, його картина світу просто обвалиться. Трампа накриє хвиля сорому, про який ми говорили раніше. Для звичайної людини природно помилятися, але для нарциса це нестерпно.

«Ображати Трамп уміє, жартувати – ні. Дотепність – це точно не Трампове. Ображаючи інших, він отримує задоволення»

Зіронізувати над Трампом спробував президент ПАР Сиріл Рамафоса. «Вибачте, я не маю літака для вас», – сказав він, натякаючи на подарунок, який Трампу зробили в Катарі. «Шкода, – відповів Трамп. – Я б це прийняв». Здається, він не зрозумів, що Рамафоса вибачається жартома.

Може бути. І якщо він згодом зрозуміє, що Рамафоса над ним кпинив, його накриє лють. Як його накрила лють після критики Брюса Спрінгстіна. Він оприлюднив мстивий колаж, де удар Трампа ключкою для гольфу посилає м’яч прямо в спину Спрінгстіна. (Американський рок-музикант Брюс Спрінгстін публічно зазначив, що «США нині в руках корумпованої, некомпетентної та зрадницької адміністрації». Ще раніше, у 2016-му, Спрінгстін називав Трампа «ідіотом» – «Главком»).

Меми у Трампа теж несмішні. Як і прізвисько «сонний Джо», який він дав Байдену.

Ображати він уміє, жартувати – ні. Дотепність – це точно не Трампове. Ображаючи інших, він явно отримує задоволення.

Як і у випадку з Зеленським та знаменитою перепалкою в Овальному кабінеті?

Ні. Там була інша історія. Тоді Трамп був страшенно розлючений. Він розраховував, що Зеленський буде покірним і дасть Трампу насолодитися своєю перемогою. Але все пішло не за планом.

До речі, Зеленський себе правильно поводив тоді? Не з політичної точки зори, а з позиції людини, яка сидить у товаристві вкрай самозакоханого нарциса?

Не думаю, що цю ситуацію можна і варто розглядати поза політичним контекстом. Мінус, який виник в Овальному кабінеті, згодом обернувся на плюс. На плюс і для Зеленського (він підняв рейтинг), і для України. Бо як кажуть фахівці, угода, котра була підписана пізніше, краща за ту, що лежала на столі 28 лютого. А Зеленський реагував спонтанно та щиро.

«Трамп ніколи не розглядатиме Зеленського як рівноправного партнера…»

І все ж давайте розберемо цей кейс поза політикою. Бо тоді було багато претензій саме до Офісу нашого президента: закидали відсутність нормальних профайлерів, психологів… Відсутність когось, хто сказав би Зеленському: «Сідай і будемо грати. Ти – це ти, тобто Зеленський, а я – це Трамп. Граємо у те, що Трамп поводиться неадекватно. Яким буде твій фідбек?».   

Не треба перебільшувати значення психологів у цій конкретній ситуації. Бо є конкретні передумови, і вони полягають у тому, що Трамп ніколи не розглядатиме Зеленського як рівноправного партнера. Як би його не готували до зустрічі… У нарцисичної особистості взагалі немає опції, яка відповідає за визнання когось рівним. Для нарциса люди поділяються винятково на нижчих та вищих.

Тобто Путін…

Для нього вищий, так. Звісно, в ідеальному світі нарциса він сам – вищий за всіх. Але буває так, що він визнає когось ще більш значущим за себе. І Зеленський ніколи не переламає цю ситуацію, хоч наймай профайлерів, хоч не наймай. Керувати Трампом він навряд чи не зможе. Єдине, що можна було б порадити Зеленському, так це не сперечатися з Трампом, не наражатися на зайві неприємності… Але, враховуючи підсумки скандалу в Овальному кабінеті, зухвалість може виявитися кращою тактикою, ніж удавана покірність.

А лестощі з ним працюють? Судячи з портрета, який передав йому Путін…

Лестощі він сприймає як належне. Йому комфортно, коли йому лестять. Але чи змінить він через лестощі свою позицію щодо України? Ні.   

А от президент Фінляндії Стубб приїхав до Трампа в його маєток Мар-а-Лаго – поснідав там, пообідав, пограв з Трампом у гольф, дозволив себе перемогти і поїхав його найкращим другом…

І що це Стуббу дало у практичній площині?

Йому особисто як президенту Фінляндії – нічого. Але цей раунд гольф-дипломатії він використав для того, аби поговорити з Трампом про Росію. І розтлумачити Трампу, що Україна в жодному разі не повинна здаватися, як цього колись вимагав СРСР від Фінляндії…

Ще раз кажу: Зеленський може робити все можливе і неможливе – його поле для психологічного маневру у випадку з Трампом все одно залишатиметься вузьким. Ну не має він на нього впливу, і край. У людей взагалі не такі вже й широкі можливості впливати на собі подібних. Є, щоправда, винятки – такі майстри вербування, як Путін. Але Путін має ядерну бомбу, і це справляє враження на Трампа. Мав би її Зеленський – можливо, й у гольф би грати не довелося.

«Поки Путін інвестує у грандіозне его Трампа, між ними зберігаються особливі стосунки, це підживлює віру Трампа у те, що він – винятковий»

Трамп і Меланія. Під час першої каденції їм передрікали швидке розлучення, але прогнози не збулися. Нині Меланія змінилася і активізувалася. Тепер вона готова виконувати обов’язки першої леді, які ігнорувала раніше. Це вливає на її чоловіка чи йому вже все одно?

Нам же насправді не те цікаво, хто і як впливає на Трампа. А те, чи змінить він свою позицію щодо України. А він її не змінить – принаймні, я не бачу нині для цього психологічних підстав. І Меланія не є релевантною фігурою у цьому розумінні. Вся їхня родина – антиукраїнська, причому у найгірших проявах…

Тут не розлучення з Меланією варто відстежувати, а «розлучення» Трампа з Путіним. Бо це єдине, що може змінити рахунок на нашу користь – якщо стосунки цих двох погіршаться. Поки Путін інвестує у грандіозне его Трампа, поки між ними зберігаються особливі стосунки, це підживлює віру Трампа у те, що він – особливий, винятковий, що він – король всесвіту. Ще б пак, адже його сам Путін цінує!

Так вже облаштовано світ Трампа… І зміниться цей світ тоді, коли Путін перестане бути гіперцінним, коли до Трампа дійдуть чутки про те, як він його насправді зневажає, як насміхається над ним абощо. Але зараз Путін залишається несучою конструкцією нарцисизму Трампа.

Хитрий сучий син…

Звісно. Але Трамп – мішень доволі легка. Путін маніпулював і більш складними особистостями.

«У его Трампа є несуча конструкція. І назва їй – Путін»

Але, чорт забирай, чому Трампу як пороблено на того Путіна? Чому він вважає його вищим? Через ядерну бомбу і «гіперзвукові ракети»? Так все це є і у Трампа, і, можливо, кращої якості…

Не знаю. Це нагадує те, як Гітлер на початку політичної кар’єри був «закоханий» у Муссоліні. Чим пояснити цей феномен? У мене немає відповіді.

При цьому Муссоліні Гітлера терпіти не міг…

Отож… Але тим не менш, такий от спостерігаємо броманс (від англійського bro і romance – дуже тісні, але несексуальні стосунки між чоловіками, які ще називають «гомосоціальними» – «Главком»).

Такі взаємини виникають між тими, хто прагне абсолютної влади, абсолютного контролю. Деяким політикам властиво захоплюватися і «закохуватися» у тих, хто впритул наблизився до їхнього ідеалу абсолютної влади. Путін якраз наблизився, він узурпував владу у своїй країні, і Трампу це, вочевидь, подобається.

Деякі мої колеги кажуть, що Трамп прагне визнання свого покійного батька, якого він нібито бачить у Путіні, але я насправді думаю, що Путін аж ніяк не схожий на батька Трампа. Це щось інше, щось глибше. Гітлер захоплювався Муссоліні, Сталін захоплювався Гітлером і не вірив у його напад на СРСР… А коли надходило розчарування, це було щось на кшталт зради у коханні, а не розпад політичного союзу.

«Єдині, у кого зараз вистачає сміливості протистояти і Трампу, і Путіну – це українці. Нам вже просто нічого більше втрачати»

А як ви прокоментуєте іншу сцену між Трампом і Зеленським – вже не у Вашингтоні, а у Ватикані? Їхні пози, їхня близькість, два впритул зсунуті стільці посеред величезної порожньої зали, Макрон, якого попросили піти і не псувати цей тет-а-тет… Що скаже психолог про таке рекогностування?

А ось ця сцена дійсна виламується з шаблону. Візуально це виглядало як дуже інтимна зустріч близьких людей. У психології це називають словом «рапорт» – з наголосом на «о». Це коли люди дуже об’єднані емоційно, захоплені чимось спільним і занурені у спільне. Вони навіть несвідомо синхронізують рухи тіла – настільки значна їхня близькість… Отак воно усе виглядало збоку, але потім Трамп відкотився на попередні позиції, і мені, чесно кажучи, складно усе це пояснити…

Може, Трамп ревнує Зеленського? Ревнує до уваги світу? Згадайте, як спочатку Трамп дуже пишався особистим запрошенням короля Чарльза, але коли той раніше прийняв Зеленського, охолов до поїздки в Британію…

Можливо, певні ревнощі мають місце, але це не ревнощі рівного до рівного. Для Трампа Зеленський – прикра перешкода на шляху його планів. Він неодноразово казав про Україну як про нікчемного партнера, який є слабким і «без козирів», але при цьому ніяк не погоджується на правила гри Трампа. Так що тут скоріше не так заздрість, як роздратування – мовляв, знову цей Зеленський…

Ви казали, що єдине, що може вплинути на Трампа, це – «розлучення» з Путіним. Але, приміром, падіння його рейтингу буде для нього значущим? Або втрата підтримки з боку вчорашніх соратників?

Так, якщо Трамп побачить, що його власна партія його знецінює, це справить враження. Поки що він відкидає усі погані новини, увесь негативний зворотний зв'язок, заявляючи, що це – «фейк-ньюс». Але проблема в тому, що поки що члени Республіканської партії не наважуються відверто тиснути на Трампа. Потрібно, щоб знайшлися сміливці з числа республіканців, які рішуче виступлять проти Трампа, пам’ятаючи про те, як безжально він розправляється з ворогами.

Але американці зараз скуті острахом. І хоча вони розуміють, що Трамп – це катастрофа, доки ціна питання – кар’єра кожного з них, соратники Трампа мовчатимуть. Тобто те, що Трамп такий, який він є, це ще пів біди. Значно гірше, що соціальний відгук на його діяння слабкий. Хтось не хоче вв’язуватися, а хтось поділяє марення Трампа про його велич.

Єдині, у кого зараз вистачає сміливості протистояти і Трампу, і Путіну – це українці і Україна. Нам вже просто нічого більше втрачати.

«Якщо у вас поганий настрій, розпач через відсутність хороших новин – це не депресія, це нормальна реакція на війну»

Так, ми тримаємося як можемо, бо іншого виходу просто немає. Але при цьому ми всі інфіковані депресією, ми у лещатах невизначеності, бо, лягаючи спати, не знаємо, чи прокинемося на ранок. Горизонт планування нещадно обрізаний, жодні довгострокові плани не працюють. І це ще мова про тил, важко уявити, що відчувають люди на фронті… Що робити у такій ситуації, де черпати сили?

Це хороше питання. Але зауважу, що депресія – це клінічний стан. Якщо у вас поганий настрій, стан невизначеності, розпач через відсутність хороших новин – це не депресія, це нормальна реакція на події війни. Тож поки що ми реагуємо цілком адекватно. А якби ми навпаки не відчували тривоги абощо – ось це якраз було б ненормально.

Ви ж пам’ятаєте Франкла, який описав свій досвід у концтаборі, де була та ж проблема: відсутність горизонту планування та й взагалі – контролю над своїм життям. Його рецепти були прості: не засліплювати себе надією на швидкий порятунок, а натомість прийняти ситуацією такою, як вона є. Так, це важко, бо зараз ми усі коливаємося разом з Трампом то в один бік, то в інший. (Віктор Франкл – австрійський психіатр. В його основній праці «Людина в пошуках справжнього сенсу», яка була вперше була опублікована в 1946 році, викладений його екстремальний досвід виживання в концентраційному таборі – «Главком»).

Скажу: те, що Трамп робить з українським суспільством, є досить небезпечним з психологічної точки зору. Бо спочатку він дає надію на завершення війни – хай навіть наївну і нереалістичну, а потім її відбирає. Але саме таким є наше рівняння життя.

Тож рекомендацій – як виживати – не буде?

Ну, які тут рекомендації… Прийняти ситуацію як даність. Не заглиблюватися у негативні реакції, бо це нормальні адекватні реакції, і втрачати їх не слід. Це по-перше.

А по-друге, на противагу негативним емоціям збільшувати обсяг позитивних. Будь-яких. Кому що близько і доступно… Словом, намагатися тримати баланс хорошого і поганого своїми силами. Ну і контролювати те, що ми здатні контролювати. Саме цього навчав Франкл. Ми не можемо впливати на Трампа, але ми можемо впливати на коловерть наших повсякденних справ.

Так, зараз інтенсивність загрози раптово померти збільшилася в рази. Але така загроза існувала завжди. Ми – не безсмертні. Ми й до війни не знали, чи переживемо завтрашній день, бо може трапитися нещасний випадок або раптова важка хвороба. Зараз нам просто важче, бо ми ясніше усвідомлюємо, наскільки крихке наше життя. Але не Путіну, не Трампу і навіть не Зеленському обирати те, як ми його зрештою проживемо.

Яким би не був горизонт нашого існування, він – наш і більше нічий.

Наталія Лебідь, «Главком»