Дев’яносто хвилин про людей із приказки
Дев’яносто хвилин про людей із приказки

Дев’яносто хвилин про людей із приказки

Робота вибухотехніків не розкрита в художньому кіно тією мірою, на яку заслуговує.

Не зовсім правильно, доречно та справедливо вирізняти когось одного з героїв — не персонажів, не дійових осіб, саме героїв! — документальної стрічки «Без права на помилку». Та все ж дозволю собі такий жест, бо саме Володимира Перепелицю, вибухотехніка з Херсона, автор і режисер проєкту Василь Київський після перегляду запросив до слова окремо. Короткий спіч чоловіка зустріли оплесками, які вибухали й під час самого перегляду. «Після цього фільму, мабуть, піду у вибухотехніки», — пожартував військовий, котрий восени 2024 року під час розмінування втратив частину правої ноги. А на початку цього року російський дрон пошкодив йому вже протез.

Глядачі, включно з колегами героїв, аплодували показаному й побаченому. Віддаючи в такий спосіб шану щоденній небезпечній роботі тих, хто знешкоджує ворожу вибухівку всіх видів. Особливо додає до усвідомлення того ризику, якому піддають себе наші фахівці, озвучена в фільмі інформація: росіяни вдосконалили справу вбивства максимально. Іноді в голові та на язику крутиться: єдиний вид мистецтва, в якому Росія досягла досконалості та яке опанувала повною мірою, — це мистецтво вбивати. Власне, наш ворог так і ставиться до цього, готуючи вибухотехнікам усе нові й нові смертельні багаторівневі пастки. У фільмі не згадується, але я пам’ятаю історію про те, як росіяни замінували українку разом із немовлям. Причому зробили смертельними не лише невтручання, що само по собі зрозуміле, так і спробу розмінувати.

Але жарт Володимира Перепелиці має значно ширше та глибше значення. І цілковито відповідає загальному контексту фільму «Без права на помилку». Десь на підсвідомому рівні бажання самому піти в вибухотехніки виникає вже десь на тридцятій хвилині перегляду. Проте раніше подібне бажання з’являлося після стрічки від цієї ж команди «Битва за Світло». Загалом існує позитивна практика, яку я дозволю собі визначити як непрямий рекрутинг: у різний час різними людьми в різних країнах створювалися й дотепер створюється художнє й документальне кіно з умовного сегмента «про професії». Не радянська сірятина, котру іменували «фільмами на виробничу тематику» (в це стійло десятиліттями заганяли українське кіно, творці якого лишалися в професії, але не в глядацькій пам’яті), а саме популяризація, якщо хочете — героїзація тієї чи тієї професійної діяльності через історії професіоналів, реальних людей чи створення зібраних художніх образів. Після подібних стрічок бажання особисто долучитися до героїв у багатьох глядачів виникає, а якась частина справді йде «в моряки, в космонавти, в прикордонники, в десантники» тощо.

Потреба такого кіно і таких серіалів озвучена закадровим текстом згаданого фільму. На думку авторів, із якою я в цілому згоден, кожен розказаний і показаний епізод уже вартий сюжету для окремого «голлівудського» бойовика. Україна, де у виробництві домінують переважно несмішні романтичні комедії, хоча воєнна доба вимагає переможної гостросюжетної драматичної героїки, може про «голлівудські бойовики» лише мріяти. Хоча у нас знімають доволі рівні серіали про пожежників «Кохання і полум’я», п`ять років тому теж за підтримки ДСНС створено серіал про рятувальників «Виклик», окремий сегмент — медичні серіали, і ось торік вийшли «Прикордонники», які вже заходять на другий сезон.

Дев’яносто хвилин про людей із приказки - Фото 1

Чи представлені вибухотехніки в художньому кіно? Відразу згадується військова драма Одеської студії «Алегро з вогнем» (1980, режисер Володимир Стрєлков, до речі, є україномовна версія), де, за сюжетом, команда мінерів стикається з підступними німецькими акустичними мінами й розгадує таємницю ціною власних життів. З чогось легшого — голлівудський же бойовик із Сільвестром Сталлоне «Спеціаліст» (1994, режисер Луїс Льоса), у якому йдеться про дуель двох фахівців із вибухових технік, хорошого та поганого хлопців. Можна покопатися ще, але підозрюю, що результат підтвердить мій висновок: тема не розкрита тією мірою, на яку заслуговує.

Чому це важливо в Україні? Насамперед тому, що наша територія названа найбільш замінованою, що зрозуміло: війна. На розмінування прогнозують не менш як сімдесят років. Тобто щонайменше два наступних покоління мусять, умовно кажучи, щодня дивитися собі під ноги й ходити тільки там, де дозволять сапери. Враховуючи підступність росіян і їхню диявольську винахідливість в освоєнні науки вбивства, міни-пастки можуть вибухнути, без перебільшення, де завгодно й коли завгодно. Тому кожна стрічка на цю тематику, документальна чи художня — не залякування, а саме попередження, заклик до пильності, просвітництво й профілактика водночас.

Основні спікери в «Без права на помилку» — згаданий уже Володимир Перепелиця та командир вибухотехнічної служби НПУ Володимир Хоменко, — на конкретних прикладах із Херсонщини та Харківщини показують, як виявляють ворожі вибухові засоби, на що слід зважати військовим і цивільним, аби вберегти себе й інших від необережного кроку, а також частково розвінчують міф про роботизацію процесу розмінування. Так, робототехніка активно впроваджується. Проте якщо на гусінь робота намотається дріт, без людських рук не обійтися. Тож роботи знижують ризики для життя, але не нівелюють.

Ближче до фіналу, приблизно на сімдесятій хвилині, рівна об’ємна оповідь збивається на скоромовку. Не тому, що все сказано — навпаки, є чимало несказаного. І хочеться встигнути охопити якнайбільше аспектів. Зокрема, участь у розмінуванні собак (це не лише про пса Патрона), жіночі обличчя вибухотехніків, взаємодію з цивільними на розмінованих територіях, особливості навчання фахівців. А також впадає в очі бажання окремо загострити увагу на військових, котрі втратили кінцівки на службі, та повернулися в стрій і успішно знешкоджують російську вибухівку. Кілька разів звучить, що «сапер» і «вибухотехнік» — не одне й те саме. Навіть пояснюється різниця. Тим не менше, назва фільму суголосна девізу вибухотехніків — «Без права на помилку», але це гасло, своєю чергою, є відлунням приказки «Сапер помиляється лише раз». Дев’яносто хвилин глядачам показують тих, хто зводить кількість помилок до мінімуму. Адже кожен знешкоджений російський смертельний «дарунок» — це щонайменше десятки збережених українських життів.

Фото Держкіно

LIKED THE ARTICLE?
СПОДОБАЛАСЯ СТАТТЯ?
Help us do more for you!
Допоможіть нам зробити для вас більше!
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Теги по теме
Нацполиция
Источник материала
loader
loader