"Донька питала, чи я вже наплакалася": розмова з дружиною Андрія Верхогляда у роковини загибелі

Рівно 3 роки тому, спекотного 22 червня 2022 року, зі свого останнього бойового завдання на Донеччині не повернувся легендарний комбат 72 бригади Андрій Верхогляд "Лівша". Того дня Україна втратила одного з найкращих воїнів-піхотинців, відважного командира, офіцера нового покоління, а його сім'я – частину всього свого життя.

З дружиною Мариною вони познайомились на службі у 2018 році. Обидвоє військові, із сильними характерами, які не одразу зійшлися, але це не завадило парі написати свою історію любові – на війні та поза нею.

У рамках проєкту "Життя після втрати" Марина Верхогляд розповіла сайту 24 Каналу про їхні "найнестандартніші стосунки", службу чоловіка на фронті та маленьку Юлію Андріївну, яка сьогодні дає їй сили жити далі.

Від постійних сварок до щирої любові: як залицявся "Лівша"

Після закінчення військово-медичної академії Марина потрапила до 1 батальйону 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Одразу приїхала на Донеччину, щоб приймати посаду. Почала їздити по позиціях, підписувала документи з командирами рот. На одній з них стояв Андрій Верхогляд зі своїм підрозділом.

Перше враження було дуже позитивним, до Марини вийшов надзвичайно красивий хлопець у смішній панамі. Але коли почалася спільна робота, то все змінилося.

З вищих штабів мені ставили певні завдання, наприклад, щоб у всіх бійців були джгути, аптечки. Тому я їздила по позиціях, перевіряла. Ніхто не пручався, окрім Андрія. Він прямо сказав, щоб я їхала геть з його позицій і не заважала працювати,
– розповіла Марина.

Далі спілкування тільки загострювалося. Все дійшло до того, що комбат викликав обох офіцерів і дав їм пів години на примирення. Відкинувши емоції, "Лівша" пояснив, що не може робити все так, як каже керівництво, бо війна диктує інші правила, а його головне завдання вберегти людей.

Коли виходив з кабінету командира, то ніби в жарт сказав, що, можливо, він так залицяється. Марина поцікавилась в колег, хто взагалі цей хлопець, і почула великий послужний список. У 22 роки "Лівша" пережив пекельні бої в Авдіївці, складне поранення, отримав звання Народного Героя, низку медалей, став кавалером ордену Богдана Хмельницького.

Про нас можна казати, що ми пройшли шлях від ненависті до любові. Наступним етапом зближення було його поранення, а далі – втрата друга, яку він дуже боляче переживав,
– додала Марина.

Андрій Верхогляд з дружиною / Фото надане 24 Каналу

Навів приклад "Да Вінчі": яким було життя двох військових

Варто згадати, що Україна дізналася про Андрія Верхогляда ще в січні 2017 року, коли він з побратимами утримував позицію "Алмаз" в Авдіївці. Це були пекельні бої у страшний мороз. Досі складно пояснити, як групка людей вистояла й виконала завдання. На жаль, тоді загинув командир Андрій Кизило, з якого "Лівша" завжди брав приклад.

Бійці, які пережили ті бої, щороку в день його загибелі – 29 січня – їздили до стели в Авдіївці. Це єдине місце, куди "Лівша" ніколи не брав дружину, бо лише там відважні воїни могли поплакати.

Якось Андрій прибіг на КСП до начальника штабу, який теж був з ним в Авдіївці. Він розповів, що загинув їхній побратим. "Лівша" не плакав, але було видно, як йому погано. Мене покликали, щоб я надала певну медичну інформацію і так сталося, що я залишилася з ними,
– додала Марина.

Потім волею випадку вони опинилися наодинці у КСП, проговорили всю ніч і тоді почалася їхня історія – під свистом куль вони танцювали перший танець, на побаченнях він вчив її стріляти, радів, коли могли разом знищувати російські позиції.

В один день Андрій розповів Марині про Дмитра Коцюбайла "Да Вінчі" та його дівчину Аліну, з якими дружив. Сказав, що вони як ніхто розуміють один одного, бо двоє на війні. Вірив, що їхня пара теж так зможе.

"Лівша" і "Да Вінчі" / Фото надані 24 Каналу

Відносини на війні – це завжди про чесність, відкритість. Я ніколи не ходила нафарбована та в короткій сукні, він приїжджав за мною не на дорогій машині, а на БМП. Ми були такими, як є. Це зовсім інша романтика, взагалі не схожа на ту, що в цивільному житті,
– підкреслила дружина "Лівші".

Коли про їхні стосунки дізналися у батальйоні, то командир навіть думав, що вони зустрічалися ще задовго до 2018 року. Був упевнений, що саме через це закохані так сварилися у перші дні.

"На самому початку "Лівша" сказав, що це будуть найнестандартніші стосунки. Так воно і сталося. Але це були неймовірно щасливі та романтичні дні – на службі та в коротких перервах між нею", – додала жінка.

Повістка на весілля та народження донечки

Коли Андрій дізнався, що стане татом, то неймовірно зрадів. У цей час вони вже готувалися до весілля, планували камерну вечірку. Пара не любила "офіціозу", пишних гулянь, а на своє свято приїхали з фронту за повісткою.

Після короткої весільної подорожі "Лівша" знову повернувся на фронт. Марина служила до 8 місяця вагітності, а потім пішла у декретну відпустку – готуватися до народження маленької Юлі. Ім'я донечки обирав Андрій. Йому подобалася співзвучність ім'я та по батькові, адже скорочено "Ю. А." асоціювалася з Україною – UA.


Офіцер із сім'єю / Фото надані 24 Каналу

Марина згадує, що у 2018 – 2019 роках її чоловік час від часу задумувався про другу вищу освіту, говорив про журналістику. На це вплинула ситуація на фронті: окопна війна, війська були розведені, діяла заборона стріляти – все це тиснуло на Андрія, який хотів щось робити, нищити ворога, відвойовувати землю.

"Він не для того вчився на офіцера, щоб просто сидіти, навпаки – став піхотинцем, щоб бути в епіцентрі всього, бачити результат тут і зараз. Цим він жив і про це міряв з дитинства", – додала жінка.

Першою сім'єю для "Лівші" завжди був підрозділ

Таких як Андрій називають елітою війська, офіцерами нового покоління, які ніколи не відсиджувалися в тилу, здобували авторитет в боях і своїм прикладом змінювали армію. "Лівша" не міг сприймати безглузді вказівки. Казав, що не буде просто дивитися, як росіяни лізуть до наших позицій, бо є наказ стріляти тільки у відповідь. За це часто отримував догани.

Він знав, що рано чи пізно все це призведе або до повномасштабної війни, або до замороження конфлікту на довгі роки. У такі моменти думав про звільнення, але я ніколи в це не вірила. Війна і підрозділ були всім його життям. Навіть я та дитина – це друга сім'я, бо більше часу він проводив зі своїми хлопцями,
– сказала Марина.

Андрій служив за принципом "роби, як я": сам йшов вперед, виїжджав з бійцями на завдання. Взяття позицій, зачистка – всюди був з ними. Ніколи не хотів сидіти на командних пунктах. Коли був начальником штабу, то намагався швидко закінчити всю документацію і біг на позицію, щоб бачити результат в реальності, а не на картах.

"Так само поводився і під час повномасштабної війни. Я бачу до чого це призвело, але по-іншому він не міг," – додала дружина.

"Це війна, може всяке статися": життя після 24 лютого

У січні 2022 року в Андрія стало більше відряджень, бригада готувалася заступати на кордони в Чернігівській області, та зрештою їх залишили на Київщині. На початку лютого офіцер вперше сказав дружині, що потрібно зібрати "тривожну валізу", але до можливості повномасштабної війни Марина ставилась скептично.

Напередодні вторгнення Андрій співпрацював з місцевою владою Бориспільщини. Він казав їм, як будувати укріплення, рити окопи. Дотепер, коли Марину бачать місцеві, то дякують за чоловіка, кажуть, що якби не інфраструктура, яку він розробив, то повторився б Мощун чи навіть щось гірше.

З дому він поїхав 23 лютого. А наступного ранку, як і всі українці, ми прокинулися від вибухів. Я одразу написала Андрію, спитала що робити. Він був спокійним, відповів – "подивимось",
– згадала жінка.

Вони з донькою хотіли бути ближче до чоловіка, тому далеко не виїжджали. 72 бригада захищала підступи до столиці, ворог наступав авіацією, скидав бомби, але навіть в такі моменти "Лівша" жартував, надсилав смішні відео, робив усе, щоб дружині було спокійніше.

"Лівша" після звільнення Київщини / Фото надане 24 Каналу

Для того, щоб описати всю роботу 72 бригади під час оборони Києва, подвиги бійців та командування Андрія Верхогляда – знадобиться не одна стаття. Це був час неймовірного героїзму, про який ще писатимуть книги. А вулиці, перейменовані школи, ліцеї, меморіальні дошки, які відкривають у Києві та по всій Україні в пам'ять про "Лівшу" – тільки підтверджують його великий вклад в те, що весною 2022 року наша держава вистояла.

Я скидала йому відео як Юля повзає по піску, а він жартував, що сьогодні так само повз від ворожої арти. Зрозуміло, що це страшні ситуації, в яких він мало не загинув, але розповідав про них з жартами,
– поділилася дружина.

Андрій міг сказати, що йдуть сильні бої, що він 3 дні не спав і живе на енергетиках, але ніколи не втрачав віри. Скаржився лише на те, що до них ще не дійшла колона ворога і він не може її знищити.

Після звільнення Київщини, підрозділ "Лівші" був на Чернігівщині, потім біля Чорнобиля. Ніякого полегшення після тих боїв офіцер не відчув. Він розумів, що війна триває, ворог досі на території України, тож після короткого відновлення вирушив на Донеччину.

Переломним моментом для мене став день, коли загинув його друг з батальйону. Тоді я спіймала себе на думці, що мій Андрій також не безсмертний. Я злякалася. Коли розповіла про це чоловіку, він лише спокійно відповів, що це війна, може статися що завгодно, але ховати когось завчасно не потрібно. Після його загибелі мене довго не покидала думка, що може це я накликала на нас біду…,
– сказала Марина.

"У той день все було дуже дивно": звістка про загибель

Марина не раз чула розповіді дружин військових про те, що їхні чоловіки можуть кілька днів їм не писати. У неї такого ніколи не було. Андрій керував батальйоном, мав мати доступ до Starlink, а коли виходив на завдання, то завжди її попереджав. Навіть під час сильних штурмів міг поставити "+", щоб вона не хвилювалася.

День 22 червня чомусь видався для Марини іншим, ніж всі попередні. Вранці їй видали ордер на службову квартиру, принесли квіти й дякували за чоловіка. Від цих слів стало ніяково.

Я скинула Андрію фото, квіти. Він дуже радів. Зазвичай я питала, як у нього справи, чи йдуть штурми, але тоді говорили лише про квартиру, документи, ремонт,
– пригадала Марина.

Військовий написав, що робота планується на пізніший час, але чомусь швидше перестав виходити на зв'язок. Вже тоді дружина дуже розхвилювалася. Вона як могла відганяла від себе погані думки, але страх перемагав. Відтак почала писати побратимам "Лівші". Дехто просто мовчав, хтось відповідав, що все гаразд. Тоді ніхто не наважувався першим сказати правду.

Ввечері Марина прочитала допис командира бригади у фейсбуці. Він написав, що від нас йдуть найкращі. Всередині все похололо. Вона добре знала, кого він міг так називати.

А потім мені написав наш близький друг. Він сказав, що більше не може приховувати, що Андрій загинув. Я вийшла в коридор, взяла до рота подушку, щоб не розбудити дитину, і почала ридати. Мене розривало на шматки,
– пригадала Марина.

Наступні дні були сумішшю болю, сліз і нерозуміння, що робити далі. Юлі, якій було тільки 2,5 роки, нічого не говорили, а вона не могла збагнути, чому всі навколо плачуть, чому мама так змінилася. А попереду чекало ще одне пекло – дочекатися, коли заберуть тіло Андрія.

Знали, що можуть загинути: як бійці повертали тіло командира

У той страшний червневий день Андрій пішов на позицію, щоб допомогти хлопцям. Він знав, що там вже були 200-ті й 300-ті командири. Бійці відмовлялися йти, тож він пішов з ними. Разом вони укріпилися, зачистили позицію і "Лівша" вирішив повертатися, щоб привести підтримку.

Досі ніхто не може сказати, що сталося далі. Людина, яка йшла разом з ним, уже теж загинула. Тіло Андрія повернули тільки через 10 днів. Це було літо, спека. Судмедекспертиза не виявила нічого. Я нікому не побажаю прочитати про свою кохану людину той висновок судмедексперта, який прочитала я,
– сказала Марина.

Після загибелі "Лівші" командир бригади та його заступник викликали людей та запитали, чи готові вони за власним бажанням піти й забрати тіло. Територію, де воно лежало, вже захопив ворог, тому віддавати наказ ніхто не міг.

Бійці, які зголосилися, знали, що можуть загинути. Вони свідомо пішли до ворога, розуміли, що не виконають ніякого стратегічного завдання, а лише повернуть тіло "Лівші" його сім'ї.

Під час цієї складної операції, на жаль, були поранені, вона вдалася не з першого разу, але сьогодні військові пишаються, що насамкінець змогли зробити щось для свого командира – людини, яка завжди була поруч з ними.

"Якщо за твоїм тілом йдуть хлопці й свідомо наражають себе на смерть – це багато про що говорить, щонайменше про те, що ти був хорошою людиною", – сказала дружина Героя.

Офіцер на фронті / Фото надане 24 Каналу

"Мій тато загинув, щоб ваші жили": якою росте Юля Верхогляд

Згадуючи ті дні, Марина каже, що зробила помилку, коли одразу не розповіла доньці правду. На тлі стресу, нерозуміння, що відбувається – у маленької Юлі почалися проблеми зі здоров'ям. Вона стала дуже тривожною, нікуди не хотіла відходити від мами.

Коли її віддали у садочок, то адаптація була важкою. Дівчинка боялася, що мама за нею не прийде, не повернеться так само як тато. Але за останні 3 роки вона подорослішала, стала самостійною і дуже схожою на Андрія. Тому в сім'ї Юлю називають "маленьким командиром".

Досить довго мені було важко навіть вимовити слова: "загинув тато", "Лівша". Я вперше взяла Юлю на кладовище на 40 день. Пояснила, що тепер тут дім її тата, бо він загинув на війні, але сюди ми можемо приходити, щоб з ним поговорити. А він з неба буде нас бачити,
– поділилася Марина.

Зараз дівчинка сама хоче їхати до тата "додому", може там гратися, співає йому колядки, допомагає прибирати на могилі. Часто проситься поїхати до тата вранці, але цей час є лише для Марини та "Лівші". Жінка купує собі каву, а чоловікові чай і в такі моменти, коли вони залишаються вдвох, – може поплакати та розповісти, як без нього важко.

У військового залишилася донька / Фото надані 24 Каналу

У садочку Юля бачить, як за деякими дітьми приходять їхні татусі. Вони з ними граються, гуляють. За цим особливо боляче спостерігати Марині.

Коли двоє хлопчиків почали говорити, що за ними прийдуть їхні тати, – Юля відповіла, що за нею тато не прийде, бо він загинув на війні, щоб Україна була вільною і щоб їхні батьки могли забирати своїх синів із садочка. Про це Марині зі сльозами розповіла вихователька.

У свої 5 років вона розуміє, за що тато віддав життя. Завжди вибирає для нього букет, просить купити білі, рожеві квіти або синьо-жовті – як прапор України. Бере іграшки й грається біля нього на могилі. Це частина життя і вона її приймає,
– зауважила дружина "Лівші".

Маленька Юля Верхогляд / Фото надані 24 Каналу

Як Юля рятувала маму після загибелі тата

Марина зізнається, що донечка була для неї стимулом жити далі, але разом з цим, саме за неї боліло найбільше. Досі важко згадувати, як "Лівша" фантазував про весілля Юлі, мріяв, як внуки приїжджатимуть до них в гості. Важко розуміти, що чоловік цього вже не побачить.

Коли допомога близьких розсіювалася, а ти сидиш і далі плачеш, – приходить дитина і просить нагріти молочка. Тоді ти мусиш зібратися. Це дуже важко, але з часом я зрозуміла, що маю бути для неї прикладом, а не мамою, яка постійно плаче,
– наголосила Марина.

Процес прийняття втрати був дуже складним. Марина намагалася максимально себе завантажити: рятував спорт, танці, театр, робота з психологом, зміна місця служби. Лише через 3 роки вона зрозуміла, що просто ховає своє життя і не хоче, щоб це бачила дитина. Тому почала поступово, переступаючи через себе, здійснювати свої старі мрії, подорожувати, ходити на концерти.

"У нас були ситуації, коли я 2 дні підряд тільки плакала. Юля підходила і питала, чи я вже наплакалася, бо вона хоче гратися. А ще коли була меншою, то просто приходила, натягувала рукав і витирала мої сльози. Це все занадто… занадто боляче", – пригадала жінка.

Сьогодні її часто питають, як вдається настільки спокійно розповідати про втрату. Марина пояснює, що вона просто навчилася говорити про це без емоцій, у перший рік дала безліч інтерв'ю, але це аж ніяк не означає, що її біль став меншим.

Марина Верхогляд з донькою / Фото надані 24 Каналу

"Змушую себе жити це життя": про шлях далі

Жінка пояснює, що найкраще її може зрозуміти людина, яка також пережила втрату. Але всім іншим радить не наголошувати рідним загиблих, що вони сильні, що час їх вилікує. Найчастіше Марині навпаки хочеться бути слабкою, пригорнутися до чоловіка.

У перший час я б порадила просто бути поруч. Навіть не обов'язково при цьому щось говорити. Зі мною була дружина побратима "Лівші". Вона приносила поїсти Юлі, могла прибрати у квартирі, купити мені каву, бо в ці моменти ти не можеш про щось думати. Ти навіть не хочеш жити, бо частини твого життя вже немає,
– поділилася жінка.

Незнайомі люди можуть висловлювати співчуття, підходити обіймати. Марині це допомагало, але комусь, можливо, ні, тому краще запитати, чи будуть доречними ваші обійми. Також важливо нічого не очікувати за свою допомогу. Бо, на жаль, були випадки, коли друзі дуже сильно допомагали, а потім почали чекати чогось натомість.

"Варто зважати на час і місце, коли ми хочемо висловити свої співчуття. Наприклад, до мене підходили на концерті, коли я вперше за довгий час змогла перемкнути увагу на щось інше. Повірте, я ніколи не забуваю, що мій чоловік загинув, але в певні моменти мені також хочеться відчути радість", – пояснила Марина.

Вона додала, що людям, які переживають втрату, й так важко. Вони просто змушують себе жити це життя. А коли їм за будь-якої нагоди висловлюють співчуття – стає ще гірше. Це можна робити під час прощань, заходів вшанування пам'яті, але не на святах, концертах, бо це може бути той рідкісний момент, коли хочеться хоч трішки забутись.

Сьогодні Марина планує тільки майбутнє своєї дитини, хоче дати їй добрий старт у житті, виховати з вдячністю до батьків. Зізнається, що Андрій ніколи не складав довготривалі плани, жив у моменті, робив те, що може на своєму місці, а будь-які досягнення називав заслугою своїх бійців.

"Єдине, що ми запланували – це спільну старість десь на березі моря. Він завжди казав, що старість ми проживемо гарно", – пригадала Марина.

Андрій Верхогляд з дружиною Мариною / Фото надані 24 Каналу

Про того, чию усмішку не можна забути

Його називали найкрасивішим воїном-піхотинцем, одним з найкращих офіцерів Збройних Сил, людиною високого польоту, яку нам досі складно осягти, а його щиру усмішку неможливо забути. Він залишив по собі зміни, які щодня творив, підрозділ, яким жив до останньої хвилини, звання, безліч медалей, "Золоту Зірку" Героя України.

Але найбільший його слід на цій землі зараз ходить в садочок, любить все рожеве та, мабуть, ще до кінця не розуміє, наскільки схожа на свого тата.

У 3 річницю загибелі Андрія Верхогляда неможливо не думати, скільки б всього він зробив за цей час: які операції міг спланувати, як багато життів вберегти та яку Україну створити.

Сьогодні його дружина мріє, щоб подвиги Героїв не забували, щоб в Україні говорили українською, щоб ідеї, за які загинув "Лівша", не знецінили та не обміняли. А насамкінець додає, що все-таки хотіла б колись купити той будиночок біля моря, де вони з чоловіком так мріяли зустріти старість...